Державне регулювання комерційної діяльності

документів Системи;

– готує та подає до Національного органу з сертифікації пропозиції та

проекти законодавчих актів в галузі сертифікації;

– проводить аналіз можливостей підприємств та організацій щодо

акредитації їх органами з сертифікації, виконання функцій випробувальних

лабораторій (центрів), здійснює експертизу їх вихідних документів та готує

пропозиції Держстандарту України (органу з акредитації) щодо їх акредитації

в Системі;

– готує пропозиції з номенклатури продукції, що підлягає обов'язковій

сертифікації;

– бере участь на договірній основі в підготовці органів з сертифікації

та випробувальних лабораторій (центрів) до акредитації, а також у

підготовці підприємств до сертифікації продукції та систем якості;

– здійснює інформаційне забезпечення та надає інформаційні послуги в

галузі сертифікації.

Територіальні центри стандартизації, метрології та сертифікації

Держстандарту України виконують такі функції:

– проводять за дорученням органу з сертифікації продукції технічний

нагляд стабільністю показників сертифікованої продукції під час її

виробництва;

– надають інформацію у сфері сертифікації і акредитації;

– надають на договірній основі методичну допомогу підприємствам у

підготовці до акредитації їх випробувальних лабораторій, сертифікації

продукції систем якості та атестації виробництв.

Український учбово-науковий центр з стандартизації, метрології та

якості проводить навчання та підвищення кваліфікації фахівців у галузі

сертифікації, здійснює підготовку аудиторів.

Кажучи про добровільну сертифікацію, то вона може вироблятися на

відповідність продукції вимогам, не віднесеним актами законодавства і

нормативних документів до обов'язкових вимог, на договірних умовах між

заявником і органом по сертифікації. Ініціатива такої сертифікації може

належати виготовлювачу, продавцю, споживачу, органу державної виконавчої

влади, громадським організаціям і окремим громадянам.

Добровільну сертифікацію мають право проводити підприємства,

організації, інші юридичні особи, що взяли на себе функції органу з

добровільної сертифікації, а також органи, що акредитовані в державній

системі сертифікації.

Правила добровільної сертифікації встановлюються органами з

добровільної сертифікації, які подають Державному комітетові України по

стандартизації, метрології та сертифікації інформацію для їх реєстрації в

установленому порядку.

Щодо продовольчої сировини, продуктів харчування, а також матеріалів,

устаткування і виробів, використовуваних при їхньому виготовленні,

збереженні, транспортуванні і реалізації, вимога про обов'язкову

сертифікацію прямо передбачено статтею 17 Закону України "Про забезпечення

санітарного та епідеміологічного благополуччя населення"[106].

Наказом Держстандарту України "Про введення обов'язкової сертифікації

продукції в Україні"[107] був затверджений Перелік продукції, що підлягає

обов'язкової сертифікації в Україні.

Номенклатура затвердженого Переліку державної системи обов'язкової

сертифікації, має тенденцію до збільшення. Тим часом, законодавство, що діє

в економічно розвитих країнах, передбачає обов'язкову на державному рівні

сертифікацію лише окремих видів продукції, таких як продукти харчування,

медикаменти, медичне устаткування, деякі предмети побутової хімії й

електротовари.

Відзначимо, що сертифікати, видавані на продукцію відповідно до

законодавства України, у переважній більшості закордонних країн не

визнаються.

Іноземних партнерів, насамперед, цікавить, чи сертифіковане

підприємство, що випускає ту йди іншу продукцію, у цілому, чи сертифіковані

його системи керування виробництвом і якістю продукції, техніки безпеки,

охорони навколишнього середовища і т.д., чи мається знак якості Ради

Європи. Без знака GS ("Перевірено на безпеку") практично неможливо

реалізувати на Заході технологічне устаткування, механічні й електричні

машини, у тому числі навіть дитячі іграшки. Сертифікат ISO 14 000

підтверджує дотримання міжнародних норм в області охорони навколишнього

середовища, ISO 9000 – якості продукції і т.д.[108]

ISO – це міжнародна організація, що займається проблемами

стандартизації і сертифікації. Її повне найменування – International

Standard Organization. Українська система сертифікації продукції не є

авторитетної в розвитих країнах багато в чому тому, що ця система

здійснюється державними органами. Там прийняте, щоб якість товар оцінювали

незалежні недержавні структури[109].

Утім, міжнародні стандарти ISO 9000, що дозволяють оцінювати якість не

окремого виду виробу, а технології його виробництва в цілому, з 1 липня

1996 року введені й в Україні.

Крім ISO необхідно згадати також і про такі міжнародні організації, як

IЕС (Міжнародна електротехнічна комісія) і ЕОТС (Європейська організація по

іспитах і сертифікації).

Сертифікація продукції на основі визнаних на міжнародному рівні

процедур усуває багато технічних бар'єрів у торгівлі і сприяє її розвитку.

Відповідно до визначення, що міститься в Посібнику ISO/IЕС-2 (1991

р.), сертифікація – це "процедура, за допомогою якої третя сторона письмово

завіряє (за допомогою сертифіката відповідності), що продукція, чи процес

послуга відповідають заданим вимогам". При цьому під третьою стороною

розуміється особа чи орган, незалежні від сторін, тобто, наприклад, від

постачальника і покупця. Відзначимо, що діяльність по підтвердженню

відповідності встановленим законодавством технічним регламентам, що

здійснюють державні органи, прийнято називати не сертифікацією, а

твердженням, схваленням, чи реєстрацією омолагацией.

Вимоги до об'єкта сертифікації повинні бути встановлені (задані)

заздалегідь, без чого ця процедура втрачає зміст, а результати сертифікації

завіряються сертифікатом відповідності.

У залежності від правил тієї чи іншої сертифікації, умов виробництва і

постачань Продукції іспитам у процесі сертифікації може бути піддані

одиничні екземпляри продукції, або вибіркова партія, або кожен екземпляр

продукції.

Варто відрізняти сертифікат на продукцію від сертифіката на систему.

Сертифікація системи якості – це процедура, що підтверджує здатність

підприємства випускати продукцію встановленого рівня якості, а сертифікація

продукції – це підтвердження відповідності якості визначеного виду виробу

установленим вимогам.

Наказом Держстандарту України затверджений Порядок проведення робіт із

сертифікації продукції іноземних виробництв по схемах з обстеженням,

атестацією і сертифікацією систем якості[110], яким установлені Загальні

вимоги по проведенню сертифікації продукції в державній системі

сертифікації. Порушення органами сертифікації даного Порядку спричиняє

позбавлення атестата акредитації.

Міжнародні стандарти ISO серії 9000 не стосуються конкретного сектора

чи економіки промисловості. Сукупно вони являють собою посібник з керування

якістю і загальні вимоги по забезпеченню якості, вибору і побудові

елементів системи якості.

Дані стандарти містять опису елементів, що повинні включати системи

якості, а не порядок упровадження цих елементів тією чи іншою організацією.

За роки, що пройшли з часу опублікування цих стандартів, вони одержали

широке визнання і поширення. Більш 50 країн світу прийняли їх як

національні.

З розвитком теорії і практики забезпечення якості удосконалювалися і

стандарти ISO. Нова редакція цих стандартів була затверджена й опублікована

в 1994 році.

Наявність на підприємствах визнаних (сертифікованих) систем якості є

гарантією не тільки якості продукції (послуг), але і стабільності і

надійності підприємства як партнера в ділових відносинах. Розвиток цієї

діяльності в Європі стимулюється також тим, що з 1996 року рішенням

Європейського Союзу реєстрація системи якості дає додаткові переваги в

торгівлі, одержанні державних замовлень і, крім того, заміняє у визначених

ситуаціях необхідність у сертифікатах відповідності продукції[111].

На сьогодні в Україні провели сертифікацію більш 300 промислових

підприємств, сертифіковане 308 видів промислової продукції, 22 з який

підлягають обов'язкової сертифікації. Більш 80 відсотків продукції

сертифіковане в системі УкрСЕПРО, кожен п'ятий вид – у міжнародній системі

сертифікації країн СНД, 6,2 відсотки сертифікований відповідно до

багатосторонніх угод між країнами світу.

Середній термін дії сертифікатів по Україні склав 2,3 роки.

Спостерігається збільшення постачань сертифікованої продукції на

зовнішній ринок. Усього в 1995 році Україна поставила на експорт 42,1

відсотка сертифікованої продукції проти 39,7 у 1994 році і 33 відсотків у

1993 році. Причому в Росію було поставлено 43,2 відсотки цієї продукції, у

Китай – 12,1 відсотка, Швейцарію – 7,8 відсотка, Ліван і Єгипет – по 4,6

відсотки.

У той же час аналіз показав, що з обстежених промислових підприємств

тільки на кожнім 20-м проводилася сертифікація продукції. Унаслідок цього

частка обсягу сертифікованої продукції в загальному обсязі виробництва

промислової продукції ще залишається низкою і складає тільки 6,3 відсотки

(у 1994 році – 3,6 відсотки)[112].

З метою забезпечення належного контролю за вірогідністю сертифікатів

про походження товарів з України, зміцнення експортного потенціалу України

наказом Гостаможкома України[113] затверджене Положення про верифікацію

митними органами сертифікатів про походження товарів з України. Відповідно

до даного Положення верифікація сертифікатів може здійснюватися шляхом

перевірки їх на автентичність (вірогідність) і шляхом перевірки

правильності визначення країни походження товару, зазначеного в сертифікаті

про походження.

ГЛАВА IV. ДЕРЖАВНЕ ЗАМОВЛЕННЯ.

В умовах ринку держава як споживач товарів, робіт і послуг стає рядовим

суб'єктом господарської діяльності. Однак у силу свого надзвичайного стану

в економіці держава залишається найбільшим споживачем і найбільшим

розпорядником засобів[114]. Обмеження випадків утручання держави в

господарську діяльність суб'єктів усіх форм власності, установлення твердих

критеріїв зміни законодавства про умови господарювання змогло б вдихнути

нове життя в державне замовлення, що згідно ст. 1 Закон України "Про

постачання продукції для державних нестатків"[115] являє собою засіб

державного регульований економіки шляхом формування на контрактній

(договірної) основі складу й обсягу продукції, необхідної для державних

нестатків, розміщення державних контрактів на її постачання (закупівлю)

серед підприємств, організацій і інших суб'єктів господарської діяльності

України усіх форм власності.

Таке формулювання означає не тільки правову регламентацію обов'язкових

планових актів у світлі змішаної економіки, але знаменує собою важливий

крок у переосмисленні ролі держави як учасника господарської діяльності.

Разом з тим, згаданий Закон у редакції 1995 р. поки не цілком

задовольняє потреби економіки в державному регулюванні за допомогою

системи державних контрактів. Закон насамперед враховує нестатку держави,

передбачаючи відповідальність за невиконання зобов'язань за контрактом, за

відмовлення укласти контракт, невиконання зобов'язань у термін. З огляду на

нестабільну ситуацію з дохідною частиною бюджету, також передбачений

механізм забезпечення оплати держконтракту. При всій корисності документа,

на наш погляд, у ньому зовсім не відбита стимулююча функція державного

замовлення. При тім, що Закон характеризує державне замовлення як засіб

регулювання економіки, зовсім неясна система його застосування, підстави

висновку контракту, вимоги до виконавця. Невизначеної також залишається

відповідальність державних органів, що виступають замовниками за

невиконання договірних зобов'язань. Цілком типовими залишаються казуси зі

збором зернових: держава повідомляє про обов'язковий продаж частини зерна

за встановленою ціною, не робить оплату, а на наступний рік ситуація

повторюється. Іншими словами, у цьому випадку акт про постачання для

державних нестатків узаконює безпроцентне кредитування держави суб'єктами,

що хазяюють, і державне замовлення розглядається останніми скоріше як

покарання.

Виділяючи власних (вітчизняних) товаровиробників у господарському

законодавстві, необхідно уточнити їх статус щодо законодавства з державному

замовленні України. У першу чергу, у Законі повинна одержати реалізацію

доктрина державного замовлення, що стимулює розвиток вітчизняного

виробництва товарів і послуг. Адже розширити виробництво при гарантіях

розширення ринку збуту в сучасних умовах легше, оскільки суб'єкти, що

хазяюють, не стиснуті в пошуках необхідних засобів, якщо інше не

передбачено умовами контракту. У той же час переваги українських

підприємств при одержанні замовлення не цілком ясні. У Законі (ст. 3) лише

коротко говориться про це: "вибір виконавців замовлення виробляється

виходячи з державних інтересів". Дане формулювання представляється дуже

мрячної і навряд чи може служити підставою для позову в суд про порушення

вимог закону при проведенні конкурсу на розміщення держзамовлення. Тим

часом, українським підприємствам складно конкурувати з нерезидентами, що

мають досвід участі в подібних заходах. Крім того, складно перевірити, чи

буде переважна участь українських підприємств державним інтересом у

розумінні того чи іншого відомства, що є державним замовником. У зв'язку з

цим пропонується доповнити зазначений Закон нормою про переважне положення

вітчизняного товаровиробника в конкурсах на розміщення державного

замовлення, про чи обмеження не допуску до урядових тендерів іноземних

виробників за винятком випадків, передбачених міжнародними договорами

України. Іншою підставою оголошення тендера за участю іноземних виробників

може бути відсутність в української промисловості галузі, необхідної для

виконання замовлення. У цьому випадку засобу, виділені на оплату

замовлення, можуть бути використані для заохочення створення подібної

галузі,

Фактична відсутність систематичної реалізації державного замовлення в

Україні закріплює хаотичність ринкових відносин і непередбачуваність

розвитку конкурентної ситуації в зовнішній торгівлі. Доступ на ринок

України в окремій галузі може бути отриманий шляхом перемоги в тендері на

великий державний контракт (наприклад, оснащення оргтехнікою і подальше

сервісне обслуговування органів виконавчої влади в Україні). Найбільш

перспективної представляється позиція стратегічного інвестора (наприклад,

DAEWOO), що крім ексклюзивного положення на ринку може й одержує особливе

законодавче регулювання господарської діяльності. Найбільш яскравими

проявами битви за домінуюче положення на ринках країн, що відкриваються

знову, СНД можна вважати тендер на продаж пакета акцій "Связь-инвест" і

"Сибнефть" у Росії. У даний час подібна ситуація складається навколо

приватизації Укртелекома. Поновлення систематизованих закупівель для

державних (урядових) нестатків в Україні зняло би частину ажіотажу,

допомогло визначити можливості збуту окремих компаній, знизило

інтенсивність формування кримінального середовища навколо урядових тендерів

на продаж компаній, що займають монопольне положення на ринку України.

Державне замовлення з його передбачуваністю і вивіреними умовами додасть

гнучкість твердої закономірності ринку – необхідності жертвувати

суб'єктами, що хазяюють, заради виживання в галузях з обмеженими ринками

збуту.

Однак під системною реалізацією державного замовлення не слід розуміти

повернення до твердої ієрархічної субординації, об'єднаної єдиним

загальнообов'язковим планом. Самостійне розпорядження спеціалізованими

органами виділюваними їм бюджетними засобами у встановлених законом межах

представляються більш раціональним, ніж численні узгодження з вищими

органами. Систему повинні утворити загальні принципи і правові норми, що

регулюють порядок вибору контрагента й істотних умов договору, доповнені

відкриті об'єктивні плани органів, правомочних виступати на найближчий

бюджетний період державними замовниками, загальнодоступні правила участі в

майбутніх тендерах (вимоги до виконавців, обов'язкові умови майбутніх

контрактів і т.п.).

Цікавої і змістовний представляється функція державного замовлення, що

делегує: замість створення спеціального державного органа виконання задачі

доручається на договірних умовах незалежному суб'єкту господарювання або

спеціально створеному об'єднанню (консорціуму), що має у своєму

розпорядженні необхідний досвід і кадрами. Таким чином, діяльність

суб'єкта, що хазяює, (підприємства, консорціуму й ін.) забезпечується за

рахунок особливого статусу в даній галузі господарювання. В даний час

делегування функцій відбувається шляхом створення корпорацій і інших форм

об'єднань підприємств, що знаходяться в державній власності (Укравтотранс,

Укрзалізниця, Укрбудматеріали і т.п.). Небезпека складається в монопольному

положенні подібних утворень, оскільки вони мають тенденцію зливатися з

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12