Совместные предприятия на примере Киевской области

| |2.4. Безмитний імпорт обладнання та/або |

| |сировини |

| |2.5. Прискорена амортизація |

| |2.6. Податкові кредити |

|3. Стимулювання |3.1. Надання землі у безкоштовне користування |

|інфраструктурного |або за пільговими цінами |

|забезпечення |3.2. Надання будівель і споруд у безкоштовне |

| |користування або за пільговими цінами |

| |3.3. Субсидії на користування енергією |

| |3.4. Транспортні гранти |

| |3.5. Пільги щодо фракту |

|4. Стимулювання конкретних |4.1. Гранти (цільове фінансування) ресурсо- і |

|інвестиційних проектів |природозберігаючого обладнання |

| |4.2. Гранти (цільове фінансування) проектів, |

| |орієнтованих на підвищення кваліфікації і |

| |перепідготовку кадрів, покращення умов праці |

| |4.3. Сприяння в проведенні техніко-економічних|

| |обгрунтувань проектів |

| |4.4. Гранти (цільове фінансування) на |

| |проведення науково-дослідних та |

| |проектно-конструкторських робіт |

|5. Протекціоністські заходи |5.1. Тарифи та нетарифні інструменти |

Виходячи з інтересів національної безпеки, враховуючи стан і

перспективи розвитку сфер і галузей, важливих для життєзабезпечення країни,

виділяються галузі, які будуть закриті для іноземного капіталу, та галузі,

де участь іноземного капіталу так чи інакше обмежуватиметься: безпосередня

експлуатація природних ресурсів, стратегічні об”єкти виробничої

інфраструктури, телекомунікації, супутниковий зв”язок, банківська і

страхова сфери. Типовими інструментами обмеження іноземної інвестиційної

діяльності є обмеження на частку іноземного інвестора в СП, ліцензії та

дозволи, високі ставки податків, обмеження на репатріацію прибутку, прямі

(галузеві) обмеження.

Обгрунтована обмежувальна політика забезпечує баланс між внутрішніми

та зовнішніми джерелами інвестування у стратегічно важливих сферах та

галузях, дозволяє цілеспрямовано проводити структурну перебудову

національної економіки, захищає культурне середовище України від

негативного зовнішнього впливу.

В різних країнах принципи ф інструменти стимулювання та обмеження

зовнішньоекономічної діяльності застосовуються із врахуванням національних

особливостей і пріоритетів.

За способом застосування виділяються: автоматичне заохочення чи

обмеження певної господарської діяльності всіх однорідних підприємств у

відповідності з твердо встановленими правилами та суб”єктивно-вольове або

дискреційне (одиничне) застосування заохочувальних або обмежувальних

заходів до конкретного підприємства, часто у формі виключення його з

певного правила або суб”єктивного тлумачення останнього представниками

держави [32, c.59].

На практиці застосовують одночасно і заохочувальні, і обмежувальні

заходи державного регулювання діяльності ТНК та спільних підприємств.

Аналіз різних систем регулювання міжнародної спільної підприємницької

діяльності на національному рівні показує, що формуються вони двома

шляхами:

1) прийняття єдиного акта, який регулює допуск іноземного капіталу в

економіку країн;

2) регулювання сукупністю правових актів різних аспектів іноземної

інвестиційної та підприємницької діяльності.

Вибір одного із зазначених шляхів формування національної системи

регулювання зумовлений роллю країни на світовому ринку капіталів. Для

країн, які активно експортують капітал, характерним є ліберальне ставлення

до регулювання іноземних капіталовкладень. Країнам, які переважно

імпортують капітал, притаманне прагнення прийняття єдиного законодавчого

акта щодо міжнародної підприємницької діяльності.

Законодавча база організації і діяльності спільних підприємств

представлена в додатку 1.

Проте в цілому стабільним лишається перелік питань (об”єктів)

регулювання : 1) визначення іноземного інвестора; 2) видів та форм

іноземних інвестицій; 3) участь у власності; 4) трансферт прибутку

іноземного інвестора; 5) вимоги до результатів діяльності іноземного

інвестора; 6) система інвестиційних пільг та обмежень; 7) гарантії шодо

прав іноземного інвестора [22, c.35].

Одночасно реалізуються досить гнучкі підходи щодо варіантів

регулювання кожного із цих питань залежно від стратегічної мотивації

приймаючої країни.

До іноземних інвесторів належать, як правило: іноземні фізичні та

юридичні особи; особи, які не мають громадянства; вітчизняні громадяни, які

проживають за кордоном; іноземні держави та міжнародні організації.

Видами іноземних інвестицій є цінності, що вкладаються безпосередньо

іноземними інвесторами в об”єкти підприємницької діяльності з метою

одержання прибутку (доходу) або досягнення інших цілей. В цілому вони

визначаються однозначно, але можливі і варіації щодо деяких видів:

інтелектуальні інвестиції, векселі, цінні папери, торгові марки тощо.

Країни, які зацікавлені в іноземних інвестиціях, формують різноманітні

переліки видів інвестицій.

Ключовим моментом взаємовідносин між різними формами здійснення

іноземних інвестицій є питання участі у власності. Світова практика

сформувала такі основні способи регулювання цього питання : збереження

контролю над стратегічними галузями національної економіки; збереження

деяких галузей або видів виробництва під егідою державної власності;

обмеження частки іноземного інвестора у власності; часткове зняття обмежень

превілейованим інвесторам; 100%-ва власність іноземного інвестора.

Регулювання репатриації прибутку іноземного інвестора включає: вимогу

обов”язкового створення резервного фонду, який зберігається у банках

приймаючої країни; фіксацію розміру капіталу, який вивозиться, залежно від

розміру інвестиції, прибутку, що отримується і регулюється як загальними

правилами валютного регулювання та угодами про валютне співробітництво, так

і спеціальними правилами. Крім того, можливі режими вільного руху капіталу.

Вимоги до результатів діяльності іноземного інвестора визначаються

цілями приймаючої країни і реалізуються диференційовано за певними

показниками (частка національного учасника, рівень передачі технології,

масштаби діяльності, спрямованість ринку, можливість підготовки кадрів та

нових робочих місць тощо).

Система інвестиційних пільг та обмежень включає: факторні пільги

(субсидії підприємствам; гарагтовані та пільгові позики; звільнення від

податків; часткове повернення податків; прискорення амортизації); товарні

пільги (тарифні і нетарифні імпортні бар”єри); спеціальні заходи обмеження

та контролю за діяльністю іноземного інвестора.

Система гарантій дотримання прав іноземного інвестора традиційно

складається із гарантій включення до національної системи права; гарантій

дотримання інвестиційних пільг і усталеності законодавства протягом

інвестиційного циклу; гарантій від заходів конфіскаційного характеру.

На міжнародному рівні (у міждержавних дво- і багатосторонніх угодах),

як правило, регулюються такі питання: 1) визначення інвестицій та

інвесторів; 2) умови увозу прямих іноземних інвестицій; 3) заохочення

інвестицій; 4) загальні норми режиму; 5) переведення платежів; 6) вимоги до

результатів господарської діяльності; 7) позбавлення інвестора прав

власності; 8) розв”язання суперечок; 9) норми поведінки корпорацій [22,

c.37].

При визначенні інвестицій та інвесторів вказуються не тільки вже

існуючі форми інвестицій, а й ті, що можуть виникнути після укладення

угоди. Фіксуються юридичні особи, які попадають до категорії “національних

суб”єктів” кожної країни-учасниці угоди.

Умови ввозу прямих іноземних інвестицій чітко визначають систему як

регулювання розміщення інвестицій (загальними нормами національного права

чи спеціальними режимами).

З точки зору заохочення інвестицій більшість угод передбачає обов”язок

заохочувати іноземні інвестиції насамперед для приймаючої країни. В окремих

угодах країна базування зобов”язується проводити політику заохочення вивозу

підприємницького капіталу в ту чи іншу країну.

Загальні норми режиму, як правило, передбачають справедливий,

недискримінаційний, пільговий або національний режими.

Правила переводу платежів є найбільш важливим елементом угоди. При

цьому країна базування прагне одержати конкретні та широкі гарантії не

тільки у загальних правах інвесторів щодо переведення коштів, а й у

використанні тієї чи іншої валюти, валютних курсів та термінів переведення.

Вимоги до результатів господарської діяльності стосуються найму

місцевого персоналу, використання різних джерел кредитування та надання

інформації і регулюються, як правило, законодавством приймаючої країни.

Позбавлення інвестора прав власності є однією іх ключових проблем у

інвестиційних відносинах, яка вирішується або гарантією неможливості

конфіскацій та націоналізації власності іноземного підприємця, або (у

випадку націоналізації) – частковою виплатою і компенсацією.

Розв”язання суперечок відбувається за допомогою Міжнародного центру

урегулювання інвестиційних суперечок, який був створений у 1965 р. (У 1994

р. центр об”єднував 113 країн світу) [22, c.38]. На першому етапі суперечки

між інвесторами та урядом приймаючої країни вирішуються на основі

конструктивних консультацій. Суперечка також може розглядатись компетентним

судовим або адміністративним органом приймаючої країни.

Норми поведінки корпорацій передбачають формування загальних понять,

принципів і норм, яких мають додержувати іноземні підприємці у приймаючій

країні.

Таким чином, метою двосторонніх і багатосторонніх інвестиційних угод

є, з одного боку, одержання країною базування правового захисту своїх

інвестицій від можливих некомерційних ризиків, а з другого – підтримка

стабільності і надійності відносин між двома країнами.

Взаємовідносини між багатьма країнами регулюються більш складними

угодами на наднаціональному рівні у рамках інтеграційних угрупувань, коли

забезпечується вільний рух капіталів, гармонізується економічна політика

країн-учасниць, ефективно працюють наднаціональні інститути.

Аналіз зарубіжного досвіду дозволяє зробити висновок про те, що

промислово розвинуті країни віддають перевагу фінансовим стимулам перед

фіскальними, оскільки вони забезпечують адресний характер і концентрують

зусилля на досягненні конкретних національно орієнтованих результатів.

Країни, що розвиваються, та країни з перехідними економіками використовують

переважно податкові стимули та адміністративні заходи, що обумовлено

нестачею фінансових ресурсів [22, c.39].

Розвивається також відповідна інституційна структура забезпечення

ефективної міжнародної спільної підприємницької діяльності, що включає

спеціальні органи сприяння прямим зарубіжним інвестиціям у країнах

базування (переважно промислово розвинутих); органи по прийому та

заохоченню іноземних інвестицій у приймаючих країнах (переважно тих, що

розвиваються, та країнах з прехідною економікою); міжнародні організації,

серед яких найбільш значущими є Багатостороннє агенство по гарантуванню

інвестицій та Служба по іноземних інвестиціях, що координується Міжнародною

фінансовою корпорацією та Світовим банком.

Адаптація зарубіжного досвіду залучення та використання прямих

іноземних інвестицій і розуміння механізмів діяльності відповідних

національних та міжнародних інститутів важливі як для розробки конкретних

методів та інструментів активізації міжнародної спільної підприємницької

діяльності, так і в процесі формування в Україні клімату, сприятливого для

іноземних інвесторів в цілому.

Система регулювання зовнішньоекономічних зв”язків, що об”єктивно

склалась в Україні, відображає складні процеси переходу від централізованої

командно-адміністративної системи і тому є логічно незавершеною. Однак без

перехідного етапу не обійтися. В ході реформи якісні зміни відбулися у всіх

її основних структуроутворюючих підсистемах – організаційній, плановій,

економічній і правовій.

Створення нового господарського механізму зовнішньоекономічної

діяльності повинно базуватися на поетапній програмі впровадження

економічних реформ, методів та інструментів державного регулювання ринкових

відносин в даній сфері.

Модель механізму регулювання зовнішньоекономічної діяльності

представлена в додатку 2.

Держава повинна відмовитися від виконання господарських функцій і

компенсувати самостійно функціонуючим суб”єктам втрати у випадках втручання

в їх діяльність. Вона повинна лише регулювати структурні зміни в економіці

і міждержавні розрахунки, підтримувати ефективний курс гривні, фінансувати

розвиток загальновиробничої інфраструктури, стимулювати експорт і

використовувати імпорт для збалансування внутрішнього ринку, приймати дієві

заходи по розвитку грошового ринку. Державна політика в сфері

зовнішньоекономічних зв”язків оформляється в затверджувані законодавчими

органами стратегію та загальнонаціональні програми, а реалізується системою

контролюючих і регулюючих органів.

Такий же підхід слід застосовувати на регіональному і, в окремих

випадках, галузевому рівнях. Територіальні органи концентруються на

розробці відповідних бюджетів і платіжних балансів, галузеві органи

управління – на розробці програм, концепцій і стратегії розвитку.

Формування механізму регулювання спільного підприємництва може

ефективно діяти за умов оптимального поєднання правових норм, організаційно-

економічних інструментів, вартісних важелів та врахування специфіки

ринкових відносин в Україні. У стратегічному плані основні засади цього

механізму визначені Законом України “Про зовнішньоекономічну діяльність” та

іншими номативними актами, де формулюються основні принципи, форми, методи

регулювання зовнішньоекономічних відносин, серед яких головними є :

- закріплення за державою виняткових прав на самостійну

зовнішньоекономічну діяльність;

- формування та розвиток ринкових основ відносин юридичних та фізичних

суб”єктів підприємницької діяльності з партнерами як на внутрішньому, так і

на зовнішньому ринку;

- використання світового досвіду організації та регулювання світової

господарської діяльності відповідно до правових норм, міжнародної практики,

міжнародного співробітництва;

- визнання юридичних та фізичних осіб основними ланками

зовнішньоекономічної діяльності, надання їм максимальних можливостей у

стосунках із зарубіжними партнерами у межах законів та міжнародно-правових

зобов"”зань державами;

- вироблення державної системи організації та регулювання

зовнішньоекономічної діяльності з конкретизацією функцій її структурних

елементів;

- переважно опосередковане регулювання зовнішньоекономічної діяльності

з використанням не адміністративно-директивних, а вартісних важелів.

Важливою умовою впровадження зазначених принципів є докорінна

перебудова залишків старої системи управління зовнішньоекономічним блоком,

що передбачає якісні зміни у загальних технологічних основах підходу до

існуючої системи, в її організаційній структурі та формах втручання держави

в регулювання зовнішньоекономічних зв”язків. Щодо методологічних засад,

необхідно зазначити, що орієнтація на ринкові, а не адмінмстративно-

командні методи є першочерговою для безпосереднього виробництва, яке діє у

межах чинного законодавства (податки, митні збори, квотування та

ліцензування та т.ін.), самостійне у виборі форм, методів, партнерів у

зовнішньоекономічній діяльності.

Виходячи з матеріалу даного розділу, можна зробити наступні висновки:

В економічній та юридичній практиці поки що не сформульовано єдиного

поняття терміну “спільні підприємства”. В нашій країні спільним

підприємством називають таку форму господарсько-правового співробітництва з

іноземним партнером, при якому утворюється загальна виробнича база та

виробляється продукт, який знаходиться в загальній власності партнерів.

Наявність загального майна суттєво відрізняє їх від інших форм міжнародного

господарського співробітництва, а участь іноземного партнера – від суто

внутрішніх СП, що створюються за участю вітчизняних організацій і

підприємств.

Одночасно підкреслюється, що спільне підприємство – це не тільки форма

використання іноземного капіталу, але й форма організації та здійснення

конкретної господарської діяльності. Існування національних та іноземних

учасників СП знаходить своє відображення у його внутрішньому устрою. У

зв”язку з цим великого значення набуває правова форма, яка уособлює в собі

спільну організацію господарської діяльності національного та іноземного

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13