Римська держава Ё цивЁльне право (шпаргалка)

зосередилась в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Ще

за часів принципату приймалися конституції чотирьох видів: едикти, декрети,

рескрипти, мандати. Едикти відрізнялися від преторських. Останні являли

собою програму діяльності магістратів, тоді як імператорський едикт містив

постанови обов'язкові для всього населення Римської імперії. Декрети —

рішення імператорів з конкретних судових справ. Рескрипти — письмові

відповіді на запити, що надійшли імператору з різних питань. Мандати —

інструкції чиновникам з адміністративних і судових справ.

Учасники і сторони процессу.

Діяльність суду щодо здійснення правосуддя називається судовим процесом,

який залежно від характеру справи, що розглядається, поділявся на

кримінальний і цивільний. Справи по звинуваченню кого-небудь у вчиненні

кримінального злочину розглядалися в порядку кримінального процесу Спори,

що виникали між особами з приводу майна (майнові спори), підлягали розгляду

в формі цивільного процесу.

Особа, що вважала своє майнове право порушеним і зверталася до суду за

його захистом, дістала назву позивача, а особа, до якої заявлялася

претензія — позов, — відповідача у справі Вимога позивача, звернена до

суду, про надання захисту порушеному праву називається позовом. Особливістю

римського цивільного процесу в республіканський період і період принципату

є його поділ на дві стадії: розгляд справи в претора та розгляд справи в

суді.

Джерела правоутвореиня

Право як воля рабовласницького стану знаходить свій об'єктивний вираз і

стає державною волею. Воля народних зборів або сенату, принцепса чи

імператора набуває значення закону лише за умови, коли вона виражена від

імені держави та визнана загальнообов'язковою. Форми виразу волі

рабовласницького стану в Стародавньому Римі протягом всієї історії римської

рабовласницької держави змінювалися відповідно до соціально-економічних

відносин і державного ладу Риму. В царський період основною формою права

був звичай.

Звичай — це правило поведінки, що с<лалося внаслідок фактичного

застосування протягом гриватого часу. Він був основною формою регулювання

поведінк й в додержавному суспільстві за умов родового ладу. Дотримання

звичаїв забезпечувалось засобами громадського ваіиву на порушника. Звичай

стає джерелом права за виникнення держави і ї поділом суспільства на певні

стани.В період республіки спочатку загальновизнаною формою права були

постанови народних зборів, а потім едикти преторів та інших магістратів

(преторське право).

Постанови народних зборів . Народні збори Стародавнього Риму вважались

найвищим державним органом. Вони приймали чи відміняли закони, оголошували

війну та укладали мир, були верховною інстанцією, що розглядала апеляції і

протести на рішення судових органів. Народні збори обирали всіх посадових

осіб, в руках яких знаходилась виконавча влада.

У Римі було три види народних зборів: куріатні, центурі-атні і трибутні

коміції.

Едикти магістратів. Преторське право. Те чи інше відношення до правотворчої

діяльності мали едикти консулів, преторів, курульних едилів, правителів

провінцій та інших магістратів. Однак найбільше проявилась правотворча

діяльність преторів (як міського, так і перегрінського). Посада претора

була введена в 366 р. до н.е. З 247 р. до н.е. почали обирати двох

преторів: міського і перегрінського. Із збільшенням території Риму

кількість преторів зростала і за часів Цезаря досягла 16. Завдання преторів

полягало в наданні допомоги консулам, а за їх відсутністю вони виконували

обов'язки останніх. Поступово в їх руках зосереджується судова влада і

відповідно змінюються їхні функції. Міський претор здійснює правосуддя в

Римі, перегрінський вирішує майнові спори, що виникали між перегрінами або

перегріна-ми. з одного боку. і римськими громадянами — з другого.Посада

претора була дуже почесною . Едикти магістратів, насамперед преторів, були

джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дістала назву

преторського права.

За часів принципату основною формою виразу волі рабовласників були

постанови сенату — сенатус-консульти, тоді ж дістає визнання діяльність

юристів.

Постанови сенату — сенатус-консульти ( вепаїив сопаиИа) В період принципату

вища державна, в гому числі і законодавча, влада формально належала сенат/.

Принцепси ще не наважувалися проголошувати себе абсолютними монархамини

виголошували свою волю у формі постанов сенату. Формально сенат стає єдиним

законодавчим органом. Аби воля принцепса н ібула значення закону, її

вносили у вигляді проекту до іенату, а потім вона отримувала формальне

затвердження. Сенат вибирав магістратів (якийсь час вони ще зберігалися),

навіть самого принцепса, проте це обрання носило чисто формальний характер,

оскільки титул принцепса став успадковуваним. На той час сенат зберігав

судову та адміністративну владу, однак його повноваження все більше

обмежувалися.

Діяльність юристів. За найдавніших часів юристами були жерці — служителі

храмів (понтифіки). Вони складали замкнуту касту, юридичні знання тримали в

глибокій таємниці, консультації надавали за певну винагороду. Юристи

відносилися до пануючого стану і були виразниками його світогляду, в

основному посідали високе службове становище. Свої консультації та іншу

юридичну допомогу вони здійснювали у вигляді порад, як належить поступити в

тих чи інших спірних ситуаціях.

Під час пізньої імперії (домінат) право виражається в формі волі

імператорів — імператорських конституцій. Постанови (установлення) імператс

ра дістали назву конституцій від римського слова сопвїііио — установляю.

Ще за часів принципату приймались конституції чотирьох видів: едикти,

декрети, рескрипти, мандати.

Іпотека.

Наступним етапом розвитку заставного права було встановлення правила, за

яким предмет застави взагалі не передавався ні у власність, ні у володіння

кредитору, а залишався у власності, володінні й користуванні самого

боржника. Уль-піан писав: «У власному значенні ми називаємо заставою те, що

переходить до кредитора, при іпотеці ж до кредитора не переходить

володіння». Так виникла іпотека — одна з форм заставного права, яка була

досконаліша, ніж попередні. Вона на багато віків пережила своїх творців.

Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не передавав

заставодержцю предмета застави (сторони при цьому зберігали свої старі

назви). Боржник — заставодавець зберігав за собою можливість володіти,

користуватися, вилучати з речі доходи й під час застави. Це давало йому

змогу швидше погасити свої борги, тобто полегшувало його економічне

становище. Предмет застави (земельна ділянка, раби, робоча худоба та інші

засоби виробництва) залишався в його необмеженій власності. Застава ніби

навіть не відбивалася ча правовому становищі як самих речей, так і

заставодавця до певного часу. Крім того, при іпотечній формі застави

боржник мав можливість одну і ту саму річ заставляти кілька разів, чого не

можна було робити раніше. Крім того, власник мав реальну можливість продати

предмет застави ще до настання строку платежу, вибрати найбільш вдалий час,

вигідного покупця і розрахуватися з боргами. В разі продажу застави боржник

зобов'язаний був попередити покупця про це, оскільки застава переносилась

на нового власника. Ці та інші переваги іпотеки сприяли її швидкому

поширенню і витіснили старі форми застави. Основним для заставодержця за

іпотекою було право продати річ в разі невиконання зобов'язання боржником.

Договір закладу міг мати й інші побічні умови. Договором закладу могли бути

встановлені й інші принципи розрахунків у разі продажу застави. Застава

встановлювалась передусім договором, а також заповітом, судовим рішенням

або на підставі закону. Заставне право припинялося: а) загибеллю предмета

застави: б) поєднанням в одній особі заставодержця і заставодавця; в)

припиненням зобов'язання, для забезпечення якого було встановлено заставу.

Посесорний захист.

Володіння захищалося засобами преторських інтердиктів. Такий захист

називався володільницьким, чи інтердиктним. Його особливістю було те, що

вимагалося довести лише факти володіння і порушення володіння. При цьому

посилання на право не допускалось. Отже, доводити правову підставу

володіння не вимагалось. Якщо доведення права у певної особи не вимагалося,

захист називався посесорним, а якщо вимагалося, то петиторним (наприклад,

захист права власності). У посесорному процесі позивач повинен був довести

лише факти володіння і порушення володіння, що було значно легше, ніж

довести право на річ. Тому власники в разі порушення їхніх прав намагалися

вдатися саме до посесорного захисту, як більш доступного, при цьому він був

лише попереднім (провізорним) захистом. Власник речі, що втратив володіння

нею, заявляв інтердикт до фактичного обладателя і програвав процес, однак

він мав потім закласти позов про право власності (віндикацію) і виграти

його на основі свого права власності. Отже, більш проста й легша форма

їахисту засобом інтердикту була менш стабільною і міцною порівняно з

петиторним захистом. Посесорним захистом користувалися як нласники, так і

фактичні володільці. Це зумовлювало ще одну особливість захисту володіння.

Законне володіння (володіння власника) користувалося ніби двояким захистом

— посесорним як володіння, а при потребі петиторним як право власності. Це

стосувалося і права власності. Як право воно могло користуватися петиторним

захистом, а як фактичне володіння — посесорним. Незаконне володіння і

володіння прекаріста, заставодержця і сек вестрарія подвійним захистом не

користувалися.

Особливі засоби преторського захисту

Крім позовного захисту порушених прав, були введені найрізноманітніші форми

непозовного захист від правопорушень. Вони грунтувалися на положеннях

магістратів і були виразом адміністративної влади .За своєю природою це

скоріше адміністративні форми захисту прав. Серед них розрізнялися

інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісний стан

Інтердикти (розпорядження претора, яким він забороняв здійснювати які-

небудь протиправні дії) спочатку адресувалися конкретним особам, а потім

проголошувались як загальнообов'язкове правило. Вони широко шстосовувались

як правовий засіб проти самоуправності — претор віддавав розпорядження

противній стороні: не робити насильства. Самоуправність в давні часи

найчастіше виявлялась з приводу володільницьких відносин. Внаслідок цього і

виникли володільницькі інтердикти, створені для захисту фактичного

володіння речами. Вони поділялись на інтердикти. які захищали наявне

володіння від посягань третіх осіб; інтердикти про повернення втраченого

володіння тощо.

Стипуляція — обіцянка заплатити певну суму або зробити що-небудь;

проголошувалась в урочистій обстановці у відповідь на конкретно поставлене

питання. Найчастіше такі публічні обіцянки були формою забезпечення

виконання вже існуючих зобов'язань чи упередження можливих негативних

наслідків. Наприклад, будинку сусіда загрожує обвал, шо може заподіяти

шкоду заявнику. Останній звертається до претора з проханням зажадати від

сусіда обіцянки відшкодувати шкоду, якщо вона настане.

Введення у володіння здійснюється за розпорядженням претора чи для

забезпечення схоронності певного майна, чи для виконання певних дій.

Введення могло здійснюватися над цілим майном, на певну річ, наприклад

введення у володіння спадковим майном з метою забезпечення виконай- І ня

заповідальних відказів.

Поновлення в первісний стан. В деяких випадках правові наслідки, що

виявилися вже після здійсненого юридичного факту, невигідні або навіть

шкідливі для однієї із сторін правочину. Наприклад, неповнолітній, не маючи

достатнього досвіду, уклав невигідний для себе договір купівлі-продажу

будинку, що призвело до переплати в ціні (будинок був недобудований, мав

інші неприховані чи приховані недоліки). В такому випадку необхідно

виправити несправедливе становище. Римляни в особі претора створили для

цього— поновлення в первісний стан. Сторона, для якої настали негативні

наслідки укладеного договору, звертається до претора з проханням визнати

факт укладення договору, що породив негативні наслідки, недійсним. На

підставі свого імперіуму претор визнає недійсність юридичного факту

(укладення договору) і поновлює сторони в становищі, в якому вони

знаходилися до укладення договору (повертає покупцю виплачену ціну, а

продавцю — продану річ). Це і є поновленням в первісний стан.

Реституція застосовувалася в суворо визн чених випадках неповнолітність

однієї із сторін, обман, погроза, відсугнісі ь однієї із сторін. Для

застосування реституц і вимагалися дві умови: наявність шкоди у

потерпілого; строк застосування (не більше року після настання юридичного

факту, що дав підставу для застосування реституції).

Реституції.

Особи з 12 років дівчатка і з 14 до 25 років — хлопчики, що визнавалися

повнолітніми і дієздатними. Вони мало право здійснювати будь-які цивільно-

правові правочини, проте, уклавши явно невигідний для себе правочин, могли

просити претора визнати його недійсним і повернути сторони в первісний

стан, в якому вони знаходилися до укладення правочину, тобто застосувати

реституцію. Реституція застосовувалася в суворо визначених випадках:

неповнолітність однієї із сторін, обман, помилка, погроза, відсутність

однієї із сторін. Для застосування реституції вимагалися дві умови:

наявність шкоди у потерпілого; строк застосування (не більше року після

настання юридичного факту, що дав підставу для застосування реституції).

Дієздатність.

дієздатність — це здатність здійснювати юридично значимі дії і відповідати

за них. Римське право не мало визначення дієздатності, хоча широко

користувалося цим поняттям на практиці. На відміну від правозд гності,

дієздатність наступала в людини не в момент її нар- одження, а з

досягненням певного віку, коли вона ставала здатною правильно оцінювати

свої дії, усвідомлювати значення їх і відповідати за вчинені

правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю. Дієздатність залежала

також і від інших факторів — хвороби, вчинення поганих вчинків тощо. За

віковим цензом дієздатність громадян поділялася на три групи. До першої

належали діти до 7 років, що були абсолютно недієздатні, до другої -

дівчатка з 7 до 12 років і хлопчики з 7 до 14 років, що були обмежено

дієздатні. Вони могли здійснювати тільки дрібні правочини: робити дрібні

покупки, приймати дрібні даруню проводити дрібний обмін речей. Якщо ж

виникала необхідність здійснювати правочини, то вимагалось отримати дозвіл

опікуна, який давав його в момент здійснення правочину. До третьої вікової

групи належали особи (з 12 років дівчатка, з 14 до 25 років — хлопчики),

що визнавалися повнолітніми і дієздатними. Вони мали право здійснювати будь-

які цивільно-правові правочини. Фізичний стан особи незначною мірою впливав

на її дієздатність. Наприклад, глухонімий не мав права укладати такі

договори, як стипуляція, чи порушувати позов в легісакційному процесі. На

здатність здійснювати юридичні дії значно впливовішим був психічний стан

особи. Слабоумні та душевнохворі на час хвороби визнавалися абсолютно

недієздатними і не могли вчиняти будь-яких правочинів. Істотно обмежувались

в дієздатності марнотратники — особи, не здатні розумно розпоряджатися

своїм майном, дотримуватися міри. За римським правом досить істотним

обмеженням дієздатності було приниження честі. Розрізняли кілька її видів.

Найсерйозніше — безчестя, ганьба . До такого виду осуду призводило вчинення

непорядних, негідних вчинків. Безчестя наступало за присудженням, що

випливало з позовів, які вимагали особливої чесності. У класичний період

обмеження за безчестя були досить істотними. Особи, визнані безчесними, не

мали права брати законний римський шлюб, обмежувалися в праві на одержання

спадщини тощо.

Условия вступления в брак:

а) свободное волеизъявление жениха и невесты В раннереспуб-ликанский период

такое согласие могли д, пъ домовладыки жениха и невесты. Однако, если по

каксй-либо причине они такого согласия не давали, то брачую диеся могли

добиться разрешения на вступление в брак (ерез магистрат;

б) достижение брачного возраста — 14 лет для мужчин, 12 лет для женщин;

в) наличие права вступать в брак. Это необходимый элемент гражданской

правоспос )бности, без ко-торого в брак вступить было невозможно. Этим

правом были наделены только римские граждане. Поэтому до 212 г. в законный

римский брак могли вступать только обладатели юс конубии. После 212 г. это

ограничение отпало;

г) несостояние в другом нерасторгнутом браке. Строгий моногамный характер

римской семьи не допускал многоженства. Никаких препятствий для вступления

во второй брак после прекращения первого римское право не содержало. Однако

требовалось вдове соблюсти траурный год, т.е. промежуток после смерти мужа

в 10 месяцев. Целью этого ограничения было, с одной стороны, проявление

определенного уважения (пиетета) к памяти покойного, а с другой —

устранение могущего возникнуть сомнения в определении отцовства,

родившегося в этот период ребенка. Однако этот обычай почти не имел

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8