Римська держава Ё цивЁльне право (шпаргалка)

источников, серьезность, последовательность их обработки.Для осуществления

кодификационных работ Юстиниан 13 февраля 528 г. назначил комиссию в

составе 10 человек . Комиссии было поручено в первую очередь

систематизировать императорские конституции. Три прежние кодификации

императорских конституций значительно облегчили работу и уже через год

публикуется собрание конституций под названием Кодекс Юстиниана. Решается

также ряд спорных (около 50) вопросов путем принятия новых

конституций.Кодификационные работы, требующие принятия новых решений в

форме конституций, вызвали активную законодательную деятельность

императора. В течение трех лет было принято около 300 конституций. Таким

образом, получилось, что к концу работы кодификационной комиссии (533 г.)

разработанный Кодекс фактически устарел и требовал пересмотра. Комиссия

вновь его пересмотрела, обновила, привела в соответствие с кодификацией. В

новой редакции он был принят в 534 г. Таким образом. Кодекс Юстиниана

представляет собой собрание законов (императорских конституций) в точном

значении этого слова. Он состоит из 12 книг, каждая делится на титулы с

особым заглавием. Для кодификации юр. лит. в 530г. была создана специальная

комисия из 17 чел. Эта комисия пересмотрела ,выбрала наиболее ценное ,

привела в определенную систему. Такие замены, подмены и обновления позже

получили название интерполяций.Через три года работа по кодификации

сочинений классиков была завершена и опубликована как Дигесты, или

Пандекты, Юстиниана.Дигесты, или Пандекты, представляют ;обой собрание

отрывков из 2000 сочинений 39 наиболее выдающихся римских юристов, в

основном тех, которые имели право официального толкования законов: 9200

отрывков — фрагментов. Дигесты делятся на 50 книг, книги — на титулы.

Основным содежанием Дигест являются фрагменты, относящиеся к частному

праву. Одновременно комиссия осуществила переработку Институций Гая,

которые были опубликованы одновременно с Дигестами 30 декабря 533 г. под

названием Институции Юстиниана. Они были подготовлены как учебное пособие

для начинающих юристов. Императорская конституция, утвердившая Институции,

прямо адресуется молодежи, «жаждущей (изучения) законов», и подчеркивает,

что Институции являются «первыми элементами всей юридической науки».

Институции Юстиниана состояли из 4 книг, 98 титулов; титулы соответственно

— из фрагментов, а большие фрагменты — из параграфов.Императорские

конституции, принятые после работы комиссии, вошли в четвертую часть

кодификации Юстиниана и получили название Новелл. Известно, что было 168

новелл, но полностью они до нас не дошли.

Кодификация Юстиниана, состоящая из 4 указанных выше частей, в XII в.

получила название Свода цивильного права.

Відмінність едиктів магістраів від едиктів імператора.

Всі римські магістрати наділялися правом видавати едикти для належного

виконання своїх зобовґязань, тобто встановлювати загальні правила

поведінки. Найважливіше право видавати едикти зосереджувалося в руках двох

преторів – міського і претора перегринів. Такий едикт зберігав чинність

протягом року на який ізбирався магістрат, мав силу як для всього

населення, так і для магістрата.

Імператорські едикти – норми загальнообовґязкової дії, обовґязкові для

всього населення. Були написані на білих дошках і виставлялися біля

резиденції принцепса для загального ознайомлення. Едикти відрізнялися від

преторських. Останні являли собою програму діяльності магістратів, тоді як

імператорський едикт містив постанови обов'язкові для всього населення

Римської імперії.

Відмінність звичаю від звичаевочо права.

3вичай — це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного

застосування протягом тривалого часу. Він був основною формою регулювання

поведінки в додержавному суспільстві за умов родового ладу. Дотримання

звичаїв забезпечувалось засобами громадського впливу на порушника. Звичай

стає джерелом права за виникнення держави і і поділом суспільства на певні

станиДЗакони XII таблиць. прийняті в 450 р. до н.е., — найперше писане

право і перший запис звичаїв (тогев таіогит — звичаї предків), що існували

ще за царів. Історію їх створення нам передає Пом-поній вДигестах

(Д.1.2.2—4). Аналіз тексту Законів XII таблиць підтверджує, що це

санкціоновані Римською державою звичаї. В них зафіксовані пережитки

первісного ладу, найпізніші традиції царських часів, а також результати

боротьби плебеїв з патриціями Свою назву закони дістали внаслідок того, що

були викар-бувані на дванадцяти мідних дошках. Закони XII таблиць мали

величезний вплив на подальший розвиток римського суспільства і права.

Давній, пов'язаний з родовим ладом звичай замінюється писаним правом, що

закріплює приватну власність, рабовласництво та нерівноправність. Закони

зафіксували правову відмінність патриціїв і плебеїв, патронів і клієнтів,

вільних і рабів, закріпили повноту батьківської влади, регулювання відносин

між подружжям, порядок опіки і спадкування Важливим завоюванням плебеїв

були обмеження позичкового процента та деякі інші привілеї. Пізніше римські

юристи високо оцінили звичаї як джерело права. Юліан писав, що колишній

укорінений зви чай заслужено застосовується як закон, і це право

називається правом, що встановлено звичаями Самі закони зв'язують нас лише

в силу того, що вони прийняті за рішенням народу. Однак і те. що народ

схвалив, хоча й не записав, так само пов'язує всіх. Оскільки немає

значення, чи проголосив народ свою волю шляхом голосування, чи шляхом справ

і діянь (Д. 1.3.32.1). Право звичаїв користувалось найбільшим авторитетом,

чим більше доведеною була відсутність необхідності надати йому письмової

форми (Д. 1.3.36). Водночас застосування звичаю було обмеженим: звичаю, що

довго застосовувався, слід дотримуватися як права і закону в тих випадках,

коли немає писаного (права) (Ульпіан — Д. 1.3.33). Звичаї довго зберігалися

в Стародавньому Римі. Проте їх характер починає змінюватися. З'явилися

судові звичаї, судова практика. Нові соціально-економічні відносини в

період імперії надали звичаям відповідних завдань. Вони стали засобом

відміни застарілих норм цивільного і квіритського права, розчистивши місце

для нових норм права. В цьому полягає прогресивне значення звичаїв. Норми

права звичаїв позначали термінами: звичаєва практика (изив); звичаї, що

склалися в практиці жерців (соттепіагіі ропіійсшп); звичаї, що склалися в

практиці магістратів (соттепіагіі та-бівігаїїшт). В імператорський період

з'явився термін со-пвиеїікіо (звичай). Проте, не зважаючи на зміну

характеру звичаїв, юридичну силу вони набували лише за санкцією держави,

таким чином перетворившись в державну волю.

Припинення шлюбу.

Шлюб припинявся смертю одного з подружжя чи розлученням. До смерті

прирівнювалася втрата свободи одним із подружжя (продаж у рабство, полон чи

засудження до вічної каторги).

Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання

абсолютної свободи розлучення в усі часи Римської держави. Проте повна

свобода розлучення породжує певні негативні наслідки. В імператорський

період, особливо з утвердженням християнської релігії, встановлені істотні

обмеження розлучення. Розлучення за взаємною згодою було заборонено. Згодом

були вироблені певні підстави до розлучення: порушення подружньої вірності,

посягання на життя одного з подружжя, нездатність до дітонародження, до

шлюбного життя, вступ до монастиря одного з подружжя При розлученні без

поважної причини накладався штраф.

Позовна давність

Сплив великого строку після правопорушення породжує певні негативні

наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини

справи — втрачені документи, померли чи виїхали свідки, забуті окремі факти

тощо. Зовсім інша справа, коли позивач звертається за захистом свого

порушеного права відразу чи протягом нетривалого строку після

правопорушення.

Поміж часово-правових категорій в судочинстві найбільшого значення набула

позовна давність — встановлений законом строк для захисту порушеного права

в суді. Як правова категорія в римському праві вона виникла досить пізно,

класичне римське право цього поняття не знало. За тих часів були законні

строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась й позовна давність.

Законні строки погашали саме матеріальне право, отже, право на захист його

в суді. Вони були не довгочасними. Основна відмінність законних строків від

позовної давності полягала в тому, що:

1. Законні строки менш тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки

в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — ЗО років.

2. Сплив законного строку погашав не тільки право на захист, а й саме

матеріальне право. Наприклад, в спорі про право власності зі спливом

законного строку власник втрачав як право на захист, так і право власності

на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав право на

судовий захист свого права власності, проте він не втрачав самого права

власності.

3. Законні строки не переривались і не зупинялись. Позовна давність могла

зупинитися й перерватися.

Встановлення жорстких строків позовної давності потребувало точного

визначення початку їх перебігу, що залежало від характеру правовідношення.

В строкових договорах початком перебігу позовної давності вважався

наступний день після закінчення договірного строку. Нормальний перебіг

позовної давності може перериватися й зупинятися. Перерва настає з двох

підстав: підтвердження боргу і закладання позову в установленому порядку .

Інший випадок перерви позовної давності — закладання позову, який не був

розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди про ту саму відстрочку.

В зазначених випадках позовна давність переривалась і починала свій перебіг

спочатку. Час, що сплив до перерви, до уваги не приймається. Зупинення

тільки на певний строк перебігу позовної давності може бути викликане

певними обставинами, однак після усунення їх позовна давність триває Строк,

що минув після зупинення позовної давності, компенсується часом після її

поновлення. У сумі він не повинен перевищувати строку позовної давності.

Зупинення позовної давності могло мати місце у випадках: військових дій,

епідемії, неповноліття правомочної особи на закладання позову та інших

обставинах, що були перепоною для закладання позову Сплив строку позовної

давності призводив до погашення права на позов, однак не припиняв права

вимоги чи права на річ. Спірне право продовжувало існувати, проте воно вже

позбавлене захисту з боку держави. Отже. виконання зобов'язання після

спливу строку позовної давності (наприклад, повернення боргу) вважається

виконанням належного, оскільки саме право існує, хоча й позбавлене захисту

позовом. Наприклад, якщо йдеться про спірне зобов'язання, то воно зберігає

силу і після спливу строку позовної давності, проте позбавляється позовного

захисту. Такі зобов'язання дістали назву натуральних.

Петіторний захист.

Володіння захищалося засобами преті рських інтердиктів. Такий захист

називався володільницьким, чи інтердиктним. Його особливістю було те, що

вимагалося довести лише факти володіння і порушення володіння. При цьому

посилання на право не допускалось. Отже доводити правову підставу

володіння не вимагалось. Якщо доведення права у певної особи не вимагалося,

захист на ивався посесорним, а якщо вимагалося, то петиторним (наприклад,

захист права власності) Останній був складнішим, тут необхідно було

довести, звідки походить право певної особи. За петиторного захисту

обов'язок доведення був на стороні, яка стверджувала, що в неї є право

(позивач, стверджуючи наявність у нього права на спірну річ, повинен був це

довести).

Поняття і види позовів

У класичному римському праві позов є правом домагатися через суд того, що

тобі належить, тобто позов — це звернення до суду за захистом своїх

порушених прав. Під час дії формулярного процесу претор мав право давати

позов, виходячи з принципу добра, справедливості, а не з наявності норми

права. Була розроблена ціла система позовів. У преторських едиктах постійно

публікувалися формули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які

отримали правовий захист з боку претора. Такі позови були створені для

захисту від правопорушень основних приватноправових інститутів і приведені

до певної системи .Розглянемо найтиповіші з них.

Речові та особисті позови Якщо предметом спору є право на річ, то це —

речовий позов. Захист засобом речового позову називається абсолютним

захистом.

Коли предметом спору є певна дія, право вимагати виконання якої належить

позивачеві, — це особистий позов. Захист за допомогою особистого позову

дістав назву відносного захисту. Розрізнялися позови суворого права і

позови доброї совісті. Основна їх відмінність в тому, що при розгляді

позовів суворого права суддя керується буквою договору чи закону і не може

від цього відступити, навіть коли припустилися помилки. При розгляді

позовів доброї совісті суддя поглиблювався у зміст договору, в справжню

волю сторін, з'ясовував передусім, до чого сторони прагнули при укладенні

договору, а не що було виражено в букві договору чи закону.

За обсягом і метою майнові позови поділялися на три види:

1 Позови для поновлення порушеного майнового права.

2. Штрафні позови, що мали на меті піддати відповідача певному приватному

покаранню — штрафу.

З Позови, спрямовані на відшкодування заподіяних збитків і покарання

відповідача

Позови за аналогією. Відомий позов застосовується для подібного випадку.

Наприклад, відповідно до вже згадуваного закону Аквілія відповідач

зобов'язаний був відшкодувати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що

їй заподіяна шкода іншою річчю — согроге согрог

Позови з фікцією. З розвитком господарського обороту виникали нові майнові

відносини, для як їх цивільне право не передбачало захисту. В таких

випадках претор надавав судовий захист новому відношенню, пропонуючи в

формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто

допустити фікцію і підвести під неї це нове відношення.

Кондикції. Припускалось, що кондикції — це абстрактні вимоги, що

грунтувались на нормах цивільного права. При цьому конкретна правова основа

кондикції не приводилась Чим відрізнялися кондикції від позовів — невідомо.

Рабська пекулія.

Рабовласники надають рабам певне майно для управління, спочатку просте,

а потім все складніше. Цьому сприяли дві обставини. З одного боку,

рабовласники, маючи в провінціях великі земельні наділи, маєтки та інші

об'єкти приватної власності, не завжди могли і бажали безпосередньо

займатися господарськими справами. Все частіше ведення цих справ вони

доручають рабам. З другого боку, раби в таких дорученнях були дуже

заінтересовані: а) це полегшувало їхню долю; б) при сумлінному веденні

господарства вони розраховували на певну прихильність господаря; в)

дбайливість і просто господарська спритність цавали рабу можливість

накопичити певні кошти для викупу свободи.

Отже, такі форми експлуатації рабів почали швидко поширюватись. Надання

рабу певного майна для управління дістало назву рабська пекулія

Правоздатність.

Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю.

Римські юристи не мали відповідного сучасному поняттю визначення

правоздатності, хоча й користувалися цим поняттям. Правоздатність як

здатність вільної людини бути носієм прав виникала з моменту її народження.

Проте, як вважали римські юристи, в деяких випадках правоздатність може

виникнути і до народження дитини. Юрист Павло зазначав:«Хто знаходиться в

утробі, охороняється, нібито він знаходиться серед людей, оскільки йдеться

про вигоди самого плоду». Отже, якщо батько дитини, що ще не народилась,

помре, то при розподілі спадщини має бути врахована частка того, хто ще не

народився. Моментом народження римські юристи визнавали відділення дитини

від утроби матері та її крик. У мертвої дитини правоздатність не виникала.

Зрозуміло, правоздатність могла виникнути тільки у вільнонароджених. З

моменту народження дитина є носієм прав; вона могла бути власником,

суб'єктом інших цивільних прав, наприклад спадкоємцем тощо. Від її імені

законними представниками здійснювалися будь-які цивільно-правові правочини.

Правоздатність припинялася смертю людини. Римське право прирівнювало до

смерті продаж у рабство, полон, засудження до тяжких видів покарання

(довічна каторга). Якщо людина будь-яким чином отримувала знову свободу, її

правоздатність відновлювалася, хоча і не завжди в попередньому обсязі.

Правоздатність — це здатність бути носієм прав. У зв'язку з цим виникає

запитання: носієм яких саме прав може бути людина? В принципі — будь-яких,

але в даному випадку йдеться про зміст цивільної правоздатності, про те, з

яких конкретних цивільних прав вона складалась. Правоздатність римського

громадянина складалась з двох основних елементів: права брати законний

шлюб, в якому діти набувають статусу римського громадянина, і права

торгувати, яке включало в себе право бути власником будь-якого майна,

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8