Римська держава Ё цивЁльне право (шпаргалка)

здійснювати будь-які цивільно-правові правочини (продавати, дарувати,

здавати в найм, обмінювати тощо), бути спадкоємцем і спадкодавцем, вести

цивільно-правові спори в суді тощо.

Повна правоздатність у вільної людини відповідно до римського права

наставала за наявності певних умов: свободи, римського громадянства і

сімейного стану глави сім'ї.

Юридичні особи

Римляни не розробили поняття юридичної особи як особливого суб'єкта

приватних прав. Ще в давні часи було помічено, що в деяких випадках носіями

приватних прав можуть бути не тільки фізичні особи, а й деякі об'єднання,

корпорації тощо. Згодом фізичним особам почали протиставляти осіб юридичних

як ще один тип суб'єктів права . Вже в Законах XII таблиць згадувалися

різного роду корпорації, колегії релігійного характеру, що мали змогу бути

власниками певного майна. Кількість таких корпорацій зростала. Проте для

широкого розвитку цієї правової структури в Римі ще не було належних

соціально-економічних умов. Не було й терміна «юридична особа». Римські

юристи звертають увагу на те, що в окремих випадках майно належить не

окремим громадянам — фізичним особам, а об'єднанням.

Чіткішим проявом ідеї юридичної особи було визнання за муніципіями

(міськими общинами) права на самоуправління і господарську самостійність.

Це знайшло правове вираження в тому, що муніципії в своїх майнових

відносинах отримали змогу керуватися нормами приватного права. Цим вони

прирівнювалися до статусу фізичних осіб. Наслідком тривалого і досить

важкого розвитку ідеї юридичної особи було визнання класичним правом певних

ознак цього суб'єкта права:

а) в галузі приватно-правових відносин корпорації прирівнювалися до

фізичних осіб.

б) вихід із складу об'єднання окремих осіб не впливає на його юридичне

становище;

в) майно корпорації не є ні спільною власністю всіх членів корпорації, ні

її окремих членів. Це відособлена від її членів власність самої корпорації

як особливого суб'єкта права;

г) корпорація від власного імені має право вступати у будь-які приватно-

правові відносини як з фізичними, так і з юридичними особами. Ці відносини

здійснюються через фізичних осіб, уповноважених на це в установленому

порядку. Найпоширенішими видами юридичних осіб в Римі були: скарбниця,

муніципії, різні спілки осіб однієї професії — пекарів, м'ясників,

ремісників, могильників тощо. Визнавалися юридичними особами різноманітні

релігійні об'єднання. Діяльність юридичної особи припинялася в таких

випадках: після досягнення мети, яка перед нею ставилась, якщо її

діяльність набувала незаконного характеру; після вибуття всіх її членів.

Зауважимо, що мінімальна кількість, необхідна для функціонування юридичної

особи — 3 чоловіки

Батьківська влада.

Встановлювалась така влада передусім над дітьми, народженими в римському

законному шлюбі. На дітей, народжених в незаконному шлюбі, в конкубінаті, а

також в будь-якому фактичному спільному житті, батьківська влада не

поширювалася. Вони були чужими для нього.

Мати дитини була завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом.

Батьком дитини вважали того, хто знаходиться у шлюбі з матір'ю дитини. Це

юридична презумпція — положення, що не потребує доказів. Крім народження

дітей в законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася шляхом

узаконення або усиновлення.

Узаконення — встановлення батьківської влади над власними дітьми, але

народженими поза шлюбом. Так, батько міг визнати своїми дітей, народжених в

конкубінаті. Узаконення провадилось за встановленою формою.

Усиновлення — встановлення батьківської влади над чужими дітьми, з якими

батько кровними узами не пов'язаний .Усиновлення провадилось в формі

арогації чи адопції. Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого

права, тобто повнолітніх і самостійних в правовому плані, адопція — для

осіб чужого права, тобто тих, що знаходилися під владою домовладики. З

часом формалізм усиновлення був значною мірою спрощений і його здійснювали

на основі заяви перед судом чи імператором.

Батьківська влада припинялася внаслідок:

а) смерті батька чи дітей; б) звільнення з-під батьківської влади. Фактично

батьківська влада була довічною навіть в розвиненому римському праві.

Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім'ї та

господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Лише

досягнення сином високого громадського становища (посади консула, префекта,

магістра) звільняло його від батьківської влади.

Влада батька над дітьми була безмежною. Він мав право на життя і смерть

дітей з моменту народження їх: міг зберегти життя новонародженому чи

викинути його, продати в рабство, застосувати будь-які покарання.

У майнових відносинах батька і дітей так само безроздільно володарював

батько. Домовладика — єдиний і неподільний власник сімейного майна. Майно,

набуте дітьми, автоматично було власністю батька. При цьому майнова

залежність дітей не послаблювалася з їх віком. Діти не мали права від свого

імені здійснювати цивільно-правові угоди. Послаблення і диференціація влади

батька — наслідок зміни виробничих відносин, розкладу патріархальної сім'ї,

індивідуалізації приватної власності, розвитку торгівлі. Ці фактори

зумовили необхідність майнової незалежності повнолітніх членів сім'ї.

Поняття шлюбу

Сім'я починається з шлюбу. Римські Юристи приділяли багато уваги правовим

питанням шлюбних відносин, вивчивши та проаналізувавши, дали відповідні

оцінки їх різновидам. Давньоримське суспільство намагається ідеалізувати

сім'ю. Римські юристи досить ідеалістично визначали шлюб. Наприклад,

Модестін писав: «Шлюб є союз чоловіка і жінки, спільність всього життя,

єднання божественного і людського права». Між тим в усі часи

рабовласницької держави дружина, жінка ніколи не займала рівного з

чоловіком, мужем становища. Вона завжди знаходилася в залежності від

батька, чоловіка, брата, опікуна тощо. Йдеться не про традиційну моральну

чи фактичну залежність, а про правову нерівність. Римляни цього не

приховували. Римському праву відомі два види шлюбу: законний римський шлюб

і шлюб, що укладався між перегрінами та іншими вільними, які не мали права

вступати до римського законного шлюбу. римський законний шлюб, в свою

чергу, історично поділявся на два види: шлюб з чоловічою владою і шлюб без

чоловічої влади. Законний римський шлюб укладався відповідно до норм

цивільного права, допускався тільки між римськими громадянами. Шлюби між

римськими громадянами, з одного боку, і перегрінами, з другого, категорично

заборонялися. Деякі станові обмеження щодо вступу до шлюбу зберігалися

навіть після того, як усі вільні Римської імперії були проголошені

римськими громадянами. Так, особи сенаторського звання не могли брати шлюб

з вільновідпущеницями, провінціальний магістр не міг брати за дружину

громадянку цієї провінції, мали місце й деякі інші обмеження. .Перегріни

брали шлюб між собою відповідно до норм права народів, тобто до свого

національного права. Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступити

в законний римський шлюб (різне громадянство чи стан), дістали назву

конкубінат.

Види права власності

Довгий час римляни визнавали найбільш давній, відомий ще за Законами XII

таблиць вид права власності — квіритську власність. Квіритами спочатку

називали тільки римських громадян, які відносилися до одноіменного

старовинного роду, а квіритське право власності встановлювалося на особливо

важливі з точки зору господарювання речі (рабів, землю, худобу, сервітути)

і лише пізніше воно поширилося на інші речі. Характерним є й те, що

спочатку його суб'єктами могли бути тільки римські громадяни, а потім —

латини, оскільки вони одержали римську правоздатність у сфері майнових

відносин.

Квіритська власність була лише римською, національною, мала замкнутий

характер, кастові риси. Поки існувала Римська держава-місто, вона повністю

відповідала його внутрішнім потребам, проте з виходом Риму за межі своїх

міських стін вона стала гальмом розвитку цивільного обороту.

Преторська, або бонітарна, власність - це власність, що одержала захист

від претора, тобто річ, придбана покупцем, стає його майном. Консервативний

характер права ккіритської власності не тільки не сприяв цивільному обороте

а й стримував розвиток права власності.

Власність перегрінів. Римляни змушені були вступати в цивільно-правові

відносини з особами, які населяли територію навколо Риму і не мали статусу

римського громадянина, — це так звані перегріни, тобто неримські громадяни

Врешті-решт їхнє тривале безправ'я виявилося невигідним передусім римським

громадянам і спричинилося до надання перегрінам певної правоздатності. У

цивільно-правовій сфері перегріни підпорядковувалися місцевим правовим

системам.

На початку періоду республіки римляни змушені були допустити перегрінів до

римської власності шляхом здійснення правочинів, насамперед з приводу

рухомих речей і в інтересах самих римських громадян.

Внаслідок цього деякі перегріни набували власність у римських громадян і

таким способом ставали власниками речей, які раніше були у власності тільки

римських громадян. Однак до вільної участі в цивільному обороті римлян

перегрінів все ж таки не допускали. Отже, права перегрінів порівняно з

римськими громадянами були значно менше захищені.

Провінційна власність. Внаслідок розширення загарбницьких війн

виникає провінційна власність на землю. Земля підкорених Римом народів є

власністю римського народу, тобто державною. Одна частина загарбаних земель

поповнювала державний фонд і була власністю держави, інша — також

переходила у власність Римської держави, але залишалася при цьому у

володінні і користуванні підкореного народу. Рим в будь- який час міг

припинити це володіння і користування, оскільки був власником землі.

Земля з державного фонду передавалась у володіння і користування, але

тільки римським громадянам. Провінційна власність на землю відрізнялася від

квіритської на італійських землях головним чином тим, що власники

провінційних земель зобов'язані були вносити до скарбниці певні платежі,

які не стягувалися з квіритських власників. Окрім того, в цивільному

обороті власники провінційних земель користувалися тільки засобами права

народів.

Відмінність реальних контрактів від консенсуальних

До реальної групи контрактів римське приватне право відносило чотири

контракти: позику, позичку, схов, заставу. Нагадаємо, що реальні контракти

набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої

догово-ра взагалі не виникало. Предметом цього договору була саме передача

речей однією особою іншій. Матеріальною підставою могли бути: позика,

тимчасове користування, збереження, застава. До них відноситься: Договір

позики; Договір позички; Договір схову; Договір застави

Консенсуальні контракти Консенсуальні контракти сформувались пізніше інших

договорів, і формалізм при укладенні їх був істотно пом'якшений. Укладення

договору досягалося тут простою угодою сторін. До цієї групи належали

договори купівлі-продажу, найму (речей, послуг, роботи), доручення,

товариства. Консенсуальні контракти представляли собою також замкнуту

групу. Ніякі інші угоди, які навіть за ознаками відповідали консенсуальним

контрактам, не могли бути віднесені сюди. Основна ознака, що об'єднувала

Консенсуальні договори, полягала в набутті чинності на момент досягнення

угоди про предмет договору без виконання яких-небудь додаткових

формальностей. До них відноситься:Договір купівлі-продажу; Договір найму

речей.; Договір найма послуг; Договір підряду ;Договір доручення ; Договір

товариства.

Види речових прав.

Речове право-обґєктом права були речі.

Річ- певна частина природи ,що єякоюсь цінністю для її володільця.

Оточуючий нас матеріальний світ складається з певних речей. З приватно-

правової точки зору речі поділяються на певні відособлені види, що зумовило

їх різний правовий режим. Деякі види речей залишилися сугубо римськими,

інші — надовго пережилиримське право. Розглянемо деякі з ник.

1. Найважливішим і сугубо римським розмежуванням речей на окремі види був

їх поділ на манципні та неманципні, що певною мірою відповідає сучасному

поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання. До манципних

римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітут —

найважливіші і найцінніші речі в господарстві. По суті, це основні засоби

виробництва. Неманципні складали групу речей, для відчуженння яких

виконання манципації не вимагалося.

2. Наступним досить важливим і чисто римським поділом речей було

розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію,

називалися тілесними , а ті, що не мали такої субстанції, безтілесними . До

першого виду відносилися речі, до яких можна було доторкнутися , наприклад

земля. раби, будинок тощо, до другого — ті, які не можна було відчувати

дотиком . Це навіть не речі, а скоріше права, наприклад право спадкування

чи право, що виникає з договору, сервітути, право вимоги тощо.

3. Первісний поділ речей нарухомі та нерухомі майже не мав правового

значення. Вони підлягали однаковому правовому режиму.

До рухомих відносили речі, які можна було пересувати в просторі

(наприклад, тварини, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих — ті, що не

можна було пересувати в просторі (земля, будинки, дороги, міські стіни

тощо).

4. Речі, що знаходяться в обігу, і речі, вилучені з обігу. Якщо певна річ

могла бути об'єктом права приватної власності і предметом правочинів між

окремими особами, вона знаходилася в обігу. І навпаки, якщо річ внаслідок

яких-небудь своїх природних властивостей чи призначення не могла бути

об'єктом приватної власності окремих осіб, вона знаходилася поза обігом,

тобто була вилучена з нього.

5. З правової точки зору дуже важливим був поділ речей народові та

Індивідуально-визначені. Якщо для власника мали значення тільки вага, міра

або кількість речей, тобто загальні родові ознаки, це — річ родова. Якщо ж

для нього цінними були не родові ознаки, а індивідуальні властивості,

відмінності, ознаки речі, це — річ індивідуально-визначена.

6. Римські юристи вважали речі ділимими, якщо їх можна поділити в будь-

який спосіб і вони при цьому не втрачають своєї господарської вартості і

призначення (на скільки б частин не розрізана хлібина, вона залишається

хлібом), і неділимими, якщо при поділі вони втрачали господарське

призначення, цілісність (наприклад, зарізаний і поділений на частини баран)

7. Речі, що в процесі їх використання фізично зникали. називалися

споживчими — продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал

тощо. Речі, які служили людям триваліший час, вважалися не-споживчими. В

процесі одноразового використання вони не зникали, а при тривалому

використанні зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо).

8. Римські юристи звернули увагу, що за фізичним складом речі поділяються

на три види: 1) такі, що складаються з однієї матеріальної субстанції

(земля, тварина); 2) штучні утворення, створені при поєднанні різнорідних

речей (будинок, корабель); 3) сукупність однорідних речей, матеріально не

пов'язаних, однак об'єднаних загальним призначенням чи назвою (бібліотека,

стадо корів).

Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є простими, а

поєднання речей (різнорідних чи однорідних) — складними. В свою чергу, вони

поділялися на штучні поєднання різнорідних речей і поєднання однорідних

речей. Римські юристи розрізняли плоди природні і цивільні. Плоди,

вирощені природою, тобто самою річчю (наприклад, фрукти саду, приплід

тварин), називалися природними. Плід, який приносить річ внаслідок

використання її в обороті, називався цивільним (наприклад, проценти,

одержані за договором позики).

Поняття спадкування

Институт наследственного права в системе римского гражданского права

представляется как бы независимым, отдельно стоящим, не связанным с другими

видами имущественных прав.

Наследование — это переход имущества после смерти его собственника к

другим лицам. Под имуществом принято по-

нимать совокупность прав и обязанностей умершего. Следовательно, в состав

наследства входят как права, так и обязанности, актив и пассив, наличное

имущество умершего и его долги, которые он не успел погасить при жизни.

Переход имущества или имущественных прав и обязанностей, принадлежавших

определенному лицу, возможен только после его смерти. Наследования

имущества при жизни его собственника не бывает. Совокупность правовых норм,

регулирующих порядок перехода имущества умершего к. другим лицам,

называется наследственным правом. Как правовой институт, наследование

неразрывно связано с правом собственности. Лицо, после смерти которого

осталось имущество, называется последователем. Им может быть только

физическое лицо. Юридическое лицо не умирает, оно прекращается, но и в этом

случае право наследования у него не наступает.

Лица, к которым переходит в установленном законом порядке имущество

умершего, называются наследниками. Ими могут быть как физические, так и

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8