Римська держава Ё цивЁльне право (шпаргалка)

Клавдій змушений добиратися до своєї ділянки через ділянку брата Тіція.

Брати мали добрі стосунки між собою, тому проблем з дорогою не виникало.

Проте так могло продовжуватися до першої сутички між ними, після чого Тіцій

міг заборонити брату проїзд через свій наділ до ділянки Клавдія.

Передбачаючи таке, батько перед смертю встановив у заповіті сервітут на

користь Клавдія на право проїзду через земельний наділ Тіція. Сервітутні

відносини виникали, як правило, між сусідами чи сусідніми земельними

наділами, тому сервітутне право часто називають ще сусідським. Сервітут

зберігався й тоді, коли власники мінялися. Якщо Тіцій продавав свій

земельний наділ, право проїзду не лише зберігалося за Клавдієм, а й

зобов'язувало нового власника землі надавати проїзд. Не припинявся сервітут

і при зміні власника земельного наділу Клавдія. Отже, сервітут — це речове

право користування чужою річчю в одних або кількох відносинах. За змістом

сервітутне право було досить обмеженим. Римське право регламентувало

сусідські відносини між власниками земельних наділів дуже детально і

ретельно Сервітути встановлювалися, як правило, на право користування чужою

землею (або іншою річчю) не лише в якомусь одному відношенні (право провозу

вантажів, проходу, прогону худоби, право взяти 20 відер води, напоїти 20

голів худоби тощо), а саме в тому, недостатність якого відчуває пануючий

земельний наділ (наприклад, нестача або відсутність води, п ісовиська,

дороги, інших необхідних в сільськогосподарському виробництві переваг).

Характерна особливість римського сервітутного права виражена в такому

афоризмі: сервітут не може полягати в здійсненні яких-небудь позитивних

дій.

Спадкування за заповітом

Спадкування за законом з'явилося раніше спадкування за

заповітом. Заповіт — розпорядження власника своїм майном на випадок смерті.

В римській класичній сім'ї єдиним і повновладним власником сімейного майна

був домо-владика, і тільки він міг ним розпоряджатися, і на випадок смерті

вказати, кому повинно перейти після смерті його майно, в яких частках, в

якому порядку тощо. Заповіт не можна визнати договором Заповіт — це

розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з

настанням умови — смерті заповідача. Для визнання за заповітом юридичної

сили він має відповідати таким умовам: заповідач повинен мати активну

заповідальну правоздатність; заповіт повинен бути складений в формі, що

визначається законом: у заповіті має міститися призначення конкретних осіб

спадкоємцями, які повинні мати пасивну заповідальну правоздатність.

Заповіт, що не відповідає зазначеним вимогам, визначається недійсним.

Приватними заповітами називалися такі, які складалися без участі органів

державної влади. Якщо ж в їх складанні тією чи іншою мірою брали участь

органи державної влади, вони називалися публічними. В свою чергу, приватні

заповіти могли бути письмовими і усними.

При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголошував свідкам про

те, що в цьому документі його заповіт. підписував його сам і давав для

підпису свідкам, які засвідчували свої підписи печатками. Призначення

спадкоємців — основний зміст будь-якого заповіту. У деяких випадках могли

бути спадкоємцями за заповітом і раби. Важливим принципом римського

спадкового права, який тією чи іншою мірою залишався незмінним в усі часи

римської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право при-іначити

спадкоємцем на свій нічим не обмежений розсуд будь-кого як із своїх

родичів, так і зовсім сторонніх осіб. Заповіт, укладений суворо до вимог

закону, все ж міг бути відмінений або частково змінений до відкриття

спадщини самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт, доповнити його

або змінити. Пізніше складений заповіт відміняє раніше складений у частині,

що суперечить раніше складеному.

Спадкування за законом Спадкування

за законом —спадкування проти заповіту — мало місце в таких випадках а) за

відсутності заповіту; б) визнання його недійсним; в) смерті спадкоємців,

зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття

спадщини .В цих випадках спадкування наставало в порядку, встановленому

законом; воно називалося ще спадкуванням «проти заповіту». Якщо воля

заповідача була висловлена з відхиленням від вимог закону, то вона не

визнавалася справжньою. Кардинальну реформу спадкування за законом здійснив

Юстініан новелами 118 і 127. В основу спадкування за законом в праві

Юстініана було покладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуальна

приватна власність. Усіх потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів,

Юстініан розділив на п'ять класів, встановив черговість їх закликання до

спадкування і допустив наступництво між спадкоємцями різних класів і

ступенів. У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спадщина

виморочною не ставала (як було раніше), а до спадкування закликалися

наступні за ступенем родичі. Класи спадкоємців за законом Юстініана були

такі. І клас — низхідні родичі спадкодавця: діти незалежно від статі і

віку, онуки та ін.

II клас — висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька,

дідусь і бабуся з боку матері, інші висхідні родичі, якщо вони були.

III клас — неповнорідні брати і сестри та діти раніше померлих

неповнорідних братів й сестер.

IV клас — решта бокових родичів без обмеження ступенів При цьому родичі

більш близького ступеня усували родичів більш далекого ступеня.

V клас — той з подружжя, хто пережив спадкодавця (чоловік після смерті

дружини або дружина після смерті чоловіка). Той з подружжя, хто пережив

померлого, закликається до спадкування за умови, що нікого із перелічених у

перших чотирьох класах родичів на момент відкриття спадщини не виявилося чи

ніхто з них спадщину не прийняв. Практично ця група спадкоємців до

спадкування закликалася дуже рідко. Отже, в праві Юстініана суворо

дотримувався принцип — крім випадків спадкування за правом представлення —

одночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів і ступенів не

допускалося. Першими до спадкування за законом закликалися спадкоємці

першого класу (черги) Ніхто із спадкоємців другого та наступних класів при

наявності спадкоємців першого до спадкування не закликалися. Закликання до

спадкування спадкоєми ів другого класу могло мати місце лише у випадках,

якщо а) спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не

виявилося; б) спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщини.

Якщо ж спадкоємців другого класу не було чи вони відмовилися від прийняття

спадщини до спадкування закликалися спадкоємці третього класу В разі

відсутності останніх чи їх відмови від прийняття спадщини до спадкування

закликалися спадкоємці четвертого класу Якщо ж не було спадкоємців

четвертого класу або вони відмовилися від прийняття спадщини, до

спадкування закликався той з подружжя, хто пережив спадкодавця.

Поняття пакту

Спочатку пакти характеризувалися як неформальні угоди, на які не

поширювався позовний захист в наслідок того, що вони були неформальними.

Юридична чинність їх полягала в тому, що виконання прийнятого на себе на

підставі неформальної угоди зобов'язання було виконанням належного. Той,

хто виконував таке зобевязання. не мав права потім вимагати повернення

виконаного через те. що виконання основано на неформальній угоді. Ці угоди

не вкладалися ні в один із розглянутих раніше контрактів і тому вважалися

неформальними, внаслідок чого позовний захист їм не надавався. Такі пакти

почали називати «голими». Проста, неформальна угода не породжувала

зобов'язання — такий давній принцип римського права. І все ж в одному з

едиктів претор оголосив, що він буде визнавати, підтримувати укладені

пакти. Так народився крилатий афоризм: «Угоди треба дотримуватися, не

порушувати». Проте з розвитком цивільного обороту завдяки своїй простоті і

доступності неформальні угоди укладалися все частіше. Між тим позбавлення

їх позовного захисту не сприяло усталенності обороту, навпаки, розривало

ділові відносини. Саме під тиском обороту спочатку як виняток деякі пакти

одержали позовний захист і почали називатися «одягнені пакти». Юридичне

визнання такі пакти одержали в різний час і ця обставина була критерієм

розмежування їх на три групи: а) приєднані пакти; б) преторські пакти; в)

імператорські пакти. Перші одержали позовний захист раніше за інших, другі

— в період республіки з боку претора, треті — були визнані імператорами.

Підстави виникнення зобов'язань

Важливо усвідомити, як складалися правовідносини, внаслідок яких один

(кредитор) мав право, а інший мав обов'язки. іншими словами, з чого

виникали зобов'язання Відповісти на це запитання можна коротко —

зобов'язання виникали з юридичних фактів.

Факт — від лат. зроблене — означає дійсну, не видуману, реальну подію або

дію: землетрус, народження людини, вступ до шлюбу тощо. Проте одні з них

мають значення, а інші — ні. Факти, що мають правове значення, які мають

певні правові наслідки, називаються юридичними (народження людини, вчинення

злочину чи проступку та ін.). Факти, що не мають правових наслідків, не

відносяться до юридичних (прогулянка в лісі, відвідування родичів тощо).

Юридичні факти поділяються на події та дії. Ті з них, які настають

незалежно від волі людини, називаються подіями (смерть, землетрус та інші

стихійні дії сил природи) є юридичними фактами, але не завжди.

Дії — це факти, які настають за волею людей.

Дії, які здійснюються відповідно до чинного законодавства, називаються

правомірними, а ті, що порушують його, — неправомірними.

Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного правового результату (на

виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків), називаються

правочинами, наприклад продати, купити, обміняти, подарувати, здати в

оренду, заповісти, вступити до шлюбу тощо.

Як правило, встановлення, зміна або припинення прав і обов'язків для певних

осіб настає за їх згодою, за їх бажанням, тобто за їх волею

(волевиявленням). Такі правочини називаються двосторонніми (договір),

оскільки для виникнення їх необхідне волевиявлення двох сторін. Якщо права

і обов'язки виникають, змінюються або припиняються за волевиявленням однієї

сторони, правочини називаються односторонніми( заповіт ). Неправомірні дії

поділяють на три види- а) приватні порушення; б) проступки; в) злочини. Нас

цікавлять саме цивільні правопорушення, тобто ті, що порушують цивільний

закон або договір. Цивільне правопорушення, яке порушує договір,

називається договірним цивільним правопорушенням (наприклад, відмова від

уплати купівельної ціни, орендної плати, заподіяння шкоди майну, взятому в

найм) Цивільне правопорушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою

порушник не знаходиться ні в яких договірних відносинах. дістало назву

позадоговірного, або деліктного. Різноманітність юридичних фактів є

підставою виникнення зобов'язань. Так само виникають зобов'язання й з

односторонніх правочинів, деліктів та інших позадоговірних правопорушень.

Ці юридичні факти, які є підставою виникнення зобов'язань, римляни

згрупували в чотири групи: а) з договорів; б) ніби з договорів; в)

зобов'язання виникають з деліктів, г) ніби з деліктів. Договір — це акт, з

якого виникає зобов'язання. Із двосторонніх правочинів (договорів) завжди

виникають зобов'язання, а із односторонніх — не завжди.

Поняття зобов'язання

Зобов'язальне право є основним розділом римського (і будь-якого іншого)

приватного права. Воно регулює майнові відносини в сфері виробництва і

цивільного обороту. Предмет зобов'язального права — це певна поведінка

зобов'язальної особи, її позитивні чи негативні дії.

Зобов'язання — це правове відношення, через яке одна сторона (кредитор)

має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) що-небудь зробила, дала

або надала. Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредитовара.

Проте в чистому вигляді зобов'язань, де кредитор має тільки право, а

боржник тільки обов'язок, виникає порівняно не багато. Вони дістали назву

односторонніх, оскільки одна сторона має тільки права, а друга — несе

тільки обов'язки. На практиці переважають зобов'язання, де кожна із сторін

має певні права і несе відповідні обов'язки. Їх називають двосторонніми. У

двосторонніх зобов'язаннях права і обов'язки між сторонами можуть

розподілятися рівномірно і нерівномірно. Якщо права і обов'язки кредитора

відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зобов'язання називається

сіна-лагматичним, або сіналагма. Як і всяке правовідношення, зобов'язання

підлягає захисту з боку держави. У сфері майнових відносин зобов'язання

займають провідне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва,

переміщення і розподілу товарів. Отже, зобов'язанням є право кредитора

вимагати від боржника здійснювати певні дії або утримуватися від здійснення

яких-небудь дій.

Сторони в зобов'язанні

Особистий характер зобов'язання виявлявся в тому, що правове відношення

виникало лише між кредитором і боржником Спочатку зобов'язання було

абсолютно невідчужуваним. Кредитор не міг передати свої права, а боржник

перевести свої обов'язки на інших осіб. У зв'язку з суворо особистим

характером зобов'язання в нього не можна було вступити через представника.

Із наведеного вище випливає, що в зобов'язанні дві сторони — кредитор і

боржник. Інколи виникали зобов'язання багатосторонні, в яких брали участь

більше двох осіб (наприклад, договір товариства). Можуть бути зобов'язання,

в яких беруть участь більше число, множинність осіб. У цьому випадку

можливі принаймні три варіанти, коли на стороні кредитора:

а) одна особа, а на стороні боржника кілька. (один кредитор і кілька

боржників);

б) кілька осіб. на стороні кредитора, а на стороні боржника одна. (боржник

один, а кредиторів кілька),

в) на стороні кредитора і на стороні боржника кілька осіб. (об'єднання

фізичних осіб)

Зобов'язання з множинністю осіб на тій чи іншій стороні поділяються на

часткові й солідарні. І перші, і другі можуть бути активними і пасивними.

Якщо в зобов'язанні кілька кредиторів — це активне зобов'язання, якщо ж

кілька боржників — пасивне. Зобов'язання можуть бути одночасно і активними,

і пасивними. У частковому зобов'язанні за наявності кількох кредиторів

кожен з них має право вимагати від боржника виконання лише своєї частки, за

наявності кількох боржників кожен з них зобов'язаний виконати зобов'язання

також тільки в своїй частині. Зобов'язання, за яким кредитор має право

вимагати вщ будь-кого із боржників його виконання в повному обсязі,

називається солідарним. Заміна сторін в зобов'язанні спочатку не

допускалась. Як уже відзначалося, римське зобов'язання на ранніх стадіях

було суворо особистим взаємовідношенням кредитора і боржника, що за умов

обмеженого цивільного обороту не викликало істотних незручностей. Пізніше

був потрібний більш гнучкий підхід. Цьому сприяло й те, що з давніх часів

римське право допускало перехід більшості зобов'язань в спадщину Виняток

становили тільки зобов'язання, тісно пов'язані з особою кредитора або

боржника (аліментні зобов”язання тощо). Основою заміни осіб в зобов'язанні

стала новація (оновлення зобов 'язання), на підставі якої кредитор міг

передати своє право вимоги іншій особі. На зміну новації прийшла

досконаліша форма заміни кредитора. а потім і боржника. Почали

застосовувати особливу форму передачі зобов'язання, яка дістала назву цесії

— севкіо. Суть її полягала в тому, що кредитор, який бажав передати своє

право вимоги іншій особі, призначав його своїм представником по стягненню

боргу з боржника і передавав йому своє право.

Разом з поступкою вимоги допускалос я переведення боргу на іншу особу. При

передачі права вимоги особистість боржника ніякої ролі не відігравала, а

при переведенні боргу на іншу особу його особистість набувала істотного

значення. Для переведення боргу слід було дотримуватися таких умов: а)

прийняття чужого боргу — добровільне; б) особа, що приймає чужий борг,

повинна бути сторонньою; в) переведення має здійснюватися у формі певного

правочину. тобто бути належно оформленим. |Кодификация Юстиниана (роль,

новели)

Юстиниан — восточно-римский император (527 — 565 гг.) — одно из средств

сохранения рабовладельческого строя видел в совершенном законодательстве.

Только сильное и жесткое законодательство способно держать в повиновении

все чаще восстающих рабов, основательно расшатывающих устои

рабовладельческой империи, полагал император. Кроме того, посредством

кодификации Юстиниан мечтал воссоздать бывшую единую Римскую империю. Между

тем законодательство находилось в хаотическом состоянии. Более чем за

тысячелетнюю историю Рима накопилось такое множество законов различного

ранга и содержания, эдиктов, конституций, других правовых документов, что

пользоваться ими было почти невозможно. Решено было подвергнуть кодификации

все накопившееся право — цивильное, преторское, императорское, сочинения

юристов и т.п.Кодификация Юстиниана по размаху неизмеримо превосходила все

предыдущие. Ее отличали широкая творческая основа, огромное количество

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8