Римська держава Ё цивЁльне право (шпаргалка)

владою глави сімейства. Здатність людини бути носієм певних прав

називається правоздатністю. Римські юристи не мали відповідного сучасному

поняттю визначення правоздатності, хоча й користувалися цим поняттям.

дієздатність — це здатність здійснювати юридична значимі дії і відповідати

за них.

Рецепція римського приватного права. Після падіння

Римської імперії в 476 р. римське приватне право продовжувало існувати і

навіть розвиватися в його східній частині — Візантії. Саме там була

зроблена спроба врятувати рабовласницький спосіб виробництва шляхом

кодифікації римського права, що була вжита імператором Юстініаном. Однак

невмолиме колесо історії остаточно розвалило колись могутню рабовласницьку

імперію Стародавнього Риму. З її падінням для римського п іава настала

епоха забуття. На тривалий час воно ніби знікло. Його перестають вивчати,

губляться нечисленні записи. Здавалось, остаточна загибель і втрата

неминучі. Про ге римське право продовжувало жити у свідомості римське о

народу, підкореного варварами. Поступово його починають застосовувати у

відносинах між римським населенням , а потім і вивчати. З розвитком

ремесел, торгівлі і торгови відносин попит на римське право зростає.

Наприкінці XI ст. в Болоньї був заснований університет, який набув

всесвітньої слави завдяки вивченню римського права. Він став центром

юриспруденції, що відроджувалась.

Удругій половині XIII ст. на зміну глосаторам рийшли коментатори, що

привнесли у вивчення римського права певні схоластичні риси. Вони більше

уваги приділяли тлумаченню глос, ніж безпосередньо джерелам. Проте вже на

початку XVI ст. знову настає епоха активного відродження римського права.

Однак римське приватне право було правом рабовласницького суспільства,

основою якого був рабовласницький спосіб виробництва. Його правові

інститути треба було переробити з урахуванням потреб нового економічного

ладу, шо зароджувався. Рецепції римського приватного права значною мірою

сприяли абстрактний характер, відмежування від основи, що його породила,

здатність приживатися в будь-яких економічних умовах. Головний інтерес

римлян був спрямований на розвиток і визначення тих відносин, які є

абстрактними відносинами приватної власності. Ці якості дозволили римському

приватному праву стати чинним загальним правом ряду європейських держав.

Найбільшою активністю відзначався процес рецепції римського приватного

права в Німеччині. Багато висновків, висловлювань римських юристів з часом

не тільки не втратили свого правового значення, а й стали крилатими,

перетворилися в юридичні презумпції (положення. що не потребують

доведення).

Основи римської сім”ї.

З найдавніших часів римська сім'я була моногамною й патріархальною. Як

усталене об'єднання вона виникає з розкладанням родового ладу. Перша

історична форма моногамії вже заснована на владі батька сімейства.

Сім 'я — це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єднання осіб,

пов'язаних спільністю побуту, взаємною допомогою й моральною

відповідальністю.

Давньоримська сім'я несла на собі відбиток родового ладу Вона будувалася

за принципом підпорядкування владі глави сімейства. До складу сім'ї, крім

глави сімейства, належали його дружина, діти та їхнє потомство, інші

родичі, кабальні, а також раби. Терміном Гатіїіа позначалась сукупність

всього майна, дітей, рабів та іншої робочої сили.

Отже, за сімейним станом римські громадяни поділялися, як вже зазначалось,

на осіб свого права та осіб чужого права. До перших відносилися

домовладики, до других — інші члени сім'ї, так звані підвладні. Сім'я,

заснована на підпорядкуванні владі юмовладики, називалась агнатською. Всі

підвладні підкорялися владі одного домовладики і вважалися родичами, тобто

агнатами. Після смерті домовладики його дорослі с іни були носіями влади в

сім'ї, а дружини й діти підпадала під їхню владу. Між тим розвиток

продуктивних сил активізує цивільний оборот, зростання приватної власності,

що, в свою чергу, призвело до зародження нової, когнатської (кровної)

сім'ї, Виробництво матеріальних благ в більшій кількості, ніж можуть

спожити їх виробники, породжує прагнення батьків закріпити накопичене

протягом життя майно за кровними потемками (нащадками), передусім за

дітьми.

Роль претора в легісакційному і формулярному проццесах.

Перетворення застарілого цивільного права в нову систему правових норм

здійснюється у двох напрямках.

1. Претор в силу своєї влади отримує право надавати чи не надавати судовий

захист спірним майновим відносинам. Виходячи з принципу еквітас

(справедливості), він може відхилити позов у випадку, коли за цивільним

правом такий позов має бути наданий, і, навпаки, надати захист відношенню,

яке відповідно до норм цивільного права судовому захисту не підлягає. Право

на позов претор виводить не з наявності правової норми, а із свого еквітас.

Система норм цивільного права замінюється системою позовів — з факту

надання позову виводилась наявність матеріального права, а не навпаки.

Вирішуючи питання про спрямування чи не спрямування справи до суду, претор

не був зв'язаний нормами цивільного права і керувався тільки одним —

справедливістю, зрозуміло, задовольняючи інтереси пануючого стану. Якщо

нове відношення, на думку претора, підлягало судовому захисту, позов

надавався, якщо ні — не було й позову. Такі широкі повноваження надавали

претору фактичну можливість шляхом утворення системи позовів виводити нові

правові приписи. Оскільки не було позову, то не було і права, надавався

позов, отже, було й право. Це ще одне джерело правоутворення в період

пізньої республіки.

2. Претор дуже чутливо і майстерно керує судовою практикою. Він не тільки

надає чи не надає судовий захист, а й уважно слідкує, щоб судова практика

розвивалася в потрібному напрямі. У формулі, що видавалася судді, претор

зазначав, за наявності яких обставин позов варто задовольнити, а за

відсутності яких в задоволенні позову відмовити. Суддя, залежний від

формули претора, не мав змоги від неї відступити. Наприклад, претор писав у

формулі судді: «Якщо ти. суддя, встановиш, що Клеопатра дійсно є дочкою

померлого Клавдія, то присуди їй спадщину. Якщо виявиться, що вона не дочка

померлого, спадщини не присуджуй». Хоча, як відомо, відповідно до норм

цивільного права дочка, що вийшла заміж, не була вже родичкою своїх батьків

і право на спадщину втрачала.

Формулярний процес: Великі зміни в економіці вимагали

відповідних змін у правовому регулюванні. Пожвавлення виробництва,

торгівлі. лихварства привело до значного зростання майнових спорів,

вимагаючих негайного та ефективного розгляду ^Дегісакцій-ний процес із

своїм формалізмом уже не задовольняв потреб економічної практики.

Вимагалися радикальні зміни За повідомленням Гая, законом Ебуція між 149 і

126 рр і двома законами Юлія (час прийняття невідомий) до цивіль-^_ ного

судочинства були внесені істотні зміни, які грунтовно змінили легісакційний

процес. Вони в основному зводилися до того. що позивач звільнявся від

неухильного обов'язку формулювати свої вимоги в чітко встановленій формі

Обов'язок юридичне грамотно, відповідно до закону формулювати позовні

вимоги перекладався на претора. Позивач мав тепер право викладати претору

свої позовні вимоги вільно. без дотримання формальностей і ритуалів.

Вислухавши пояснення сторін, їхні докази й заперечення, претор самостійно

формулював юридичну сутність позову Зміст спору він викладав в спеціальній

записці судді, яку почали називати формулою, звідси і назва нового порядку

судочинства .

Поняття та зміст права власності (рос)

Объем и пределы права частной собственности римляне определяли посредством

указания правомочий собственника. Совокупность этих правомочий составляла

содержание права собственности. Римский собственник имел следующие

правомочия: право владения; право пользования; право распоряжения; право

получать доходы; право защиты. Однако со временем, заметив, что некоторые

правомочия в определенной мере повторяют друг друга, римляне суживают их

круг. В результате отпало такое правомочие ,как право защиты , поскольку

всякое право подлежит защите и выделять специальное правомочие для права

собственности просто нет необходимости ; право пользования поглотило право

получения доходов от вещи .Осталось лишь три правомочия — право владения,

право пользования и право распоряжения. Поэтому право собственности

называют еще наиболее полным правом по объему, поскольку все дру гие права

на вещь уступают ему в этом.

Право владения — это правомочие собственника, заключающееся в том, что

собственник имеет право фактически обладать своей вещью. Это означает, что

вещь должна наводиться в хозяйстве собственника, занимать в нем положение,

соответствующее ее хозяйственному назначению. Фактическое обладание вещью —

реальная возможность осуществления непосредственного господства над нею.

Однако это свое правомочие собственник может осуществлять не только

самолично, а и передать право владения другим лицам (например, по

договору), сохраняя при этом право собственности на вещь.

Право пользования— это более емкое по сравнению с правом владения

правомочие собственника. Оно заключается в том, что собственник имеет право

извлекать из вещи полезные качества, получать доходы и приращения от нее.

Пользование вещью может осуществляться в различных ( но не противоречащих

закону) формах и способах вещь: передачи в наем, аренду.

Однако в римском праве есть общие правила пользования вещью:

а) нельзя при этом причинять вред или какие-то неудобства другим лицам; б)

пользоваться вещью вопреки закону. По общему правилу объем пользования,

осуществляемый в соответствии с законом, практически не ограничен, кроме

случаев, когда это вытекает из закона, договора или иных прав других лиц.

Право пользования вещью — наиболее важное правомочие собственника. В нем

заложена возможность последнего удовлетворить личные, бытовые,

хозяйственные и иные потребности. С этой целью нужная вещь и приобретается.

Право распоряжения заключалось в том, что собственник мог определять

правовую судьбу вещи, т.е. отчуждать (прежде всего) всеми дозволенными

способами, завещать, устанавливать сервитута в пользу других лиц и т.п.

Решать правовую судьбу вещи — это значит определять ее правовой статус,

изменять его по своему усмотрению и т.п., т.е. изменять или прекращать

отношения собственности. Право распоряжаться вещью также может

осуществляться в разнообразных правовых формах при одном непременном

условии — оно не должно противоречить закону. В совокупности все три

правомочия (знаменитая триада, дошедшая до наших дней) составляют

содержание права собственности.

Право частной собственности — это исключительное право лица владеть,

пользоваться и распоряжаться вещью в своем интересе.

Фідуціарна угода

Найбільш рання форма застави. Вона полягала в тому, що боржник

передавав кредитору (заставодержцю) замість одержаних в позику грошей будь-

яку річ (предмет застави) у власність. Якщо боржник не зміг в строк

погасити борг, то предмет застави залишався у власності кредитора. При

виплаті боргу в строкобов'язок кредитора повернути заставу боржнику був

лише моральним, а не правовим, оскільки за умовами договору кредитор ставав

власником застави з усіма наслідками, що з цього випливають. Повернення

застави при виконанні в строк зобов'язання боржником було справою совісті,

сумління кредитора. Звідси і назва цієї форми застави — угода з кредитором,

що основана на совісті, довірі. Умови зазначеної форми застави були дуже

обтяжливими для боржника. Якщо кредитор продавав предмет застави третій

особі, то боржник, навіть виконавши зобов'язання, позбавлявся права на річ.

При перевищенні вартості застави над сумою боргу в разі невиконання

юбов'язання різницю також одержував кредитор. Пізніше претори почали

надавати позов проти кредитора, якщо той відмовлявся повернути заставу при

виконанні зобов'язання боржником. Проте це мало чим полегшувало становище

боржника.

Поняття права на чужі речі (рос)

Римское право развило ряд прав на вещи с ограниченным содержанием

полномочий. Обьектом этих прав служили,чужие вещи. Возникли они очень рано

,и постепенно развиваясь , образовали особую группу полномочий разного

содержания. Т.е. одним из существенных ограничении права частной

собственности являются права на чужие вещи, совокупность которых составляет

еще одну группу вещных прав. Сущность прав на чужие вещи состоит в том, что

субъект этого права получает возможность пользоваться чужой вещью или даже

распоряжаться ею. Римское гражданское право знало три вида прав на чужие

вещи: а) сервитуты; б) эмфитевзис и суперфиций; в) залоговое право.

Наиболее древним правом на чужие вещи являются сервитуты.

Сервитуты возникли в те далекие времена, когда была общественная

собственность на землю (племенная, родовая). Земельные наделы, передаваемые

во владение отдельной семье, разумеется, не могли быть равноценными. И

поэтому соседи компенсировали недостоющее(воду,пастбище) с помощью

соседей.Однако с установлением частной собственности на землю удовлетворять

потребности одного участка за счет другого стало значительно труднее, а

иногда просто невозможно.

Необходимо было найти более устойчивое средство вещного характера. С этой

целью римляне используют древний опыт восполнения недостатков одного

земельного надела за счет соседнего при общинной собственности на землю.

Они устанавливают право собственника земельного надела, лишенного

определенных выгод, пользоваться ими на соседнем земельном участке

независимо от воли его собственника. Такое право пользования чужой землей в

одном каком-то отношении стали называть сервитутом, от латинского слова

5етге — служить. Позднее такие права получили широкое распространение как

средство удовлетворения недостающих потребностей.

Преторская практика создала также новые формы прав на чужие вещи —

эмфитевзис и суперфиций (см. ниже). В этот же период широкое развитие

получило залоговое право — также одна из разновидностей прав на чужие вещи.

Однако право залога не является правом пользования чужой вещью.

Следовательно, право на чужую вещь заключается не только в праве

пользования, но и в праве распоряжения чужой вещью.

Права на чужие вещи находятся в определенной коллизии с правом

собственности, которое они ограничивают в меру своего объема. Если субъект

сервитутного права имеет право взять 20 ведер воды у соседа или выпасать 20

голов скота на его пастбище, то право собственности соседа ограничивается в

таком же объеме. При этом сервитута пользуются приоритетом. В конкуренции с

правом собственности они оказываются сильнее. Собственник обязан уступать

притязаниям, вытекающим из сервитута или иного права на чужую вещь. С

прекращением права на чужую вещь право собственности восстанавливается в

полном объеме. Вместе с тем право на чужую вещь по объему не столь широко,

как право собственности, напротив, оно весьма ограничено. Но это было

вещное право, именно право на вещь, а не право требовать определенного

поведения от собственника этой вещи. Оно не зависело от воли собственника

предмета сервитута, который не мог его изменить, прекратить или отменить.

Режим прав на чужие вещи был неодинаков. Эти права по объему и содержанию

существенно различались, хотя и имели много общего. Так, земельные

сервитута имели немало общего с эмфитевзисом и суперфицием, но и

существенно различались между собой. Личные сервитута практически были

неотчуждаемы, а другие вещчые права могли переходить по наследству и

отчуждаться иным образом. Заметны были различия и в объеме прав. Субъект

сервитута имел право пользоваться чужой землей в одном или в нескольких

отношениях, а эмфитекарий пользовался земельным наделом в полном объеме.

Права на чужие вещи также надолго переживали своих создателей. Наряду с

другими институтами они рецепируются позднейшими правовыми системами и

получают дальнейшее развитие.

Негаторний позов

Застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику нормально

здійснювати своє право власності .Позивачем був власник речі, якому хтось

перешкоджав у який-небудь спосіб здійснювати право власності (наприклад,

ходіння або проїзд по їе-мельній ділянці без правової на те підстави) Як

правило. відповідачем за негаторним позовом був той. хто претендував на

користування в якомусь відношенні чужою річчю. звідси й назва позову —позов

про заперечення. Водночас відповідачем за негаторним позовом міг бути і

той, хто в будь-який спосіб заважав власнику здійснювати своє право.

Відповідальність за цим позовом зводилась до обов'язку порушника припинити

неправомірні дії.

Сервітути

Потреба в обслуговуванні однієї земельної ділянки за рахунок іншої виникала

досить часто Наприклад, земельний наділ, який має всі необхідні якості,

зручності й переваги, після смерті власника перейшов до двох синів у

спадщину. Його було поділено між ними в такий спосіб, що один з них —

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8