Права дитини

Стаття 58 КпШтС України

Батьки і діти зобов’язані подавати взаємну моральну підтримку і

матеріальну допомогу один одному.

Права та обов’язки між батьком і дітьми можуть бути особистого та

майнового характеру.

Особисті права дітей

Особисті права та обов’язки позбавлені грошового змісту, їх не можна

оцінити і в грошах. Вони тісно пов’язані з особою: їх не можна подарувати,

відмовитися від них. Загалом ці права та обов’язки тривають до досягнення

дитиною 18 років, або до часу одруження, вони також припиняються зі смертю

однієї зі сторін.

Стаття 61 КпШтС України

Батьки мають право і зобов’язані виховувати своїх дітей, піклуватися

про їх здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання,

готувати їх до праці.

Коли дитина народжується, вона має право отримати ім’я. Відповідно

батьки згідно статей 62 і 63 КпШтС України мають право та обов’язок

призначати прізвище, ім’я та по батькові дитини. Якщо батьки мають спільне

прізвище, то це прізвище отримує і дитина. Якщо у батьків прізвища різні,

вибору імені закон обмежень не встановлює, але батьки повинні дуже

відповідально поставитись до вирішення цього питання, щоб в майбутньому не

виникало для дитини негативних наслідків. Також можна присвоювати дитині

подвійне ім’я.

З досягненням дитиною 16 років вона може звернутись до РАГСу із заявою

з проханням змінити її прізвище або ім’я та по батькові.

Батьки мають право визначати місце проживання дітей. Діти можуть

тимчасово проживати у родичів, як правило, у бабусі та дідуся, але ця

обставина не позбавляє їх батьків та не знімає обов’язку по вихованню.

Стаття 17 Цивільного кодексу України

Місцем проживання неповнолітніх, що не досягли 15 років, визнається

місце проживання їх батьків.

Коли батьки розлучаються, часто в судовому порядку вирішується спір

між ними про визначення місця проживання їх дитини. Ст. 69 КпШтС України

передбачає, що суд в таких випадках повинен врахувати думку самої дитини,

що досягла 10-річного віку.

Право дитини на піклування з боку батьків може бути реалізоване лише

за умови добровільного і належного виконання батьками своїх обов’язків.

Суд, наприклад, може позбавити батьківських прав батька або матір, стягнути

з них аліменти, засудити їх за ухилення від сплати, але примусити батьків

піклуватися про своїх дітей неможливо. До батьківства і материнства треба

готувати з раннього віку, насамперед, на прикладі власних батьків, їх

ставленні до дитини та виконанні батьківських обов’язків взагалі.

У Конвенції ООН про права дитини проголошується, що дитина не буде

розлучена з батьками всупереч їх бажанню, крім випадків, які передбачені

законом.

У Конвенції йдеться також про визнання місця проживання дитини. Якщо

батьки не можуть домовитися про це, суд вирішує, з ким залишається дитина.

Частіше дитина залишається з матір’ю, але за законом жоден з батьків

не має наперед визначених переваг.

Ст. 10 Конвенції ООН про права дитини про принцип не розлучення з

батьками передбачає, що дитина має право підтримувати контакти зі своїми

батьками у випадку розлучення з ними. Коли таке розлучення спричинене

затриманням, ув’язненням чи смертю когось із батьків, держава повинна

надати дитині чи батькам інформацію щодо місця перебування відсутнього

члена сім’ї.

Батьки повинні спільно вирішувати питання виховання дітей. Коли батьки

проживають окремо, то той із батьків, що проживає з дитиною, не повинен

чинити перешкод для спілкування з дитиною іншого з батьків. Якщо батьки не

можуть дійти згоди з цього питання, то слід звернутися до органів опіки і

піклування, а далі до суду.

Батьки також мають право вимагати повернення своєї дитини від будь-

якої особи, яка утримує цю дитину у себе не на підставі закону чи рішення

суду.

Дідусь та бабуся мають право згідно із ст. 65 Кодексу про шлюб та

сім’ю спілкуватися зі своїми онуками. Якщо батьки дитини не досягли згоди з

цього питання з бабусею і дідусем, то спір вирішується опіки і піклування

чи судом.

У випадку, коли дитина тимчасово або постійно позбавлена сімейного

оточення, вона має право на особливий захист і допомогу держави, як це

передбачено у ст. 20 Конвенції. А стаття 21. Конвенції про права дитини

проголошує вимоги, на яких має базуватися законодавство щодо факту

всиновлення та процедури його здійснення.

Держава, в свою чергу, повинна надавати допомогу багатодітним сім’ям

для забезпечення дитини харчуванням, одягом та житлом (ст. 27).

Цей обов’язок Україна прагне виконувати, про що свідчить прийнятий

закон “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”.

Майнові права та обов’язки між батьками та дітьми.

Такі права та обов’язки можуть виникати з приводу майна, яким володіє

сім’я, а також з приводу отримання аліментів.

Стаття 77 КпШтС

За життя батьків діти не мають права на їх майно, так само, як і

батьки не мають право на майно дітей.

Отже, коли батьки розпоряджаються належним їм майном, згоди дітей їм

не потрібно. Якщо діти мають власне майно, закон визначає обмеження у

розпорядженні ним: майном дитини до 15 років розпоряджаються її батьки без

її згоди. Така дитина може укладати лише дрібні побутові угоди.

Виняток становлять банківські вклади. Якщо неповнолітній до 15 років

сам вніс вклад в банк на своє ім’я, він має право самостійно розпоряджатись

ним. Якщо ж вклад на ім’я дитини внесла інша особа, то цим вкладом

розпоряджаються батьки.

З моменту досягнення дитиною 15 років, обсяг її майнових прав

збільшується. На власний розсуд, крім дрібних побутових угод та

розпорядження банківським вкладом, внесеним на її ім’я, вона може також

розпорядитись своєю стипендією, зарплатою, своїми авторськими,

винахідницькими правами. Угоди, що виходять за межі дрібних побутових, такі

діти укладають за наявності згоди їх батьків.

Дивно, але за чинним законодавством дитина може працювати з 14 років,

але розпоряджатись своєю зарплатою лише з 15 років. Можливо, на користь

дітям є необхідність змінити законодавство, але цього ніхто не робить. Тому

складається враження, що таке законодавство вигідне державі.

Батьки управляють майном дітей лише до досягнення останніми 18-років,

або до моменту їх одруження, бо з цього часу вони можуть самостійно вчиняти

усі дії, пов’язані з майном.

У батьків і дітей може бути спільна власність.

Батьки мають утримувати своїх дітей до 18 років.

У випадках, коли батьки добровільно не бажають утримувати своїх

неповнолітніх дітей, до виконання цього обов’язку їх може бути зобов’язано

в судовому порядку примусово. Немає значення, чи працює особа, з якої

стягують аліменти. Якщо ж дитина досягла повноліття, але є непрацездатною,

батьки надалі повинні утримувати її.

Права та обов’язки батьків та дітей є взаємними, тобто закон

передбачає умови, при яких право на утримання може виникати не лише у

дітей, але й у їхніх батьків.

Неповнолітні діти, які мають самостійний заробіток, можуть надавати

батькам матеріальну допомогу, але це лише їх моральне зобов’язання. Закон

зобов’язує надавати таку допомогу непрацездатним і нужденним батькам лише з

досягненням дитиною 18 років, але не раніше.

Якщо відношення батьків і дітей побудовані на любові, повазі,

дотриманні взаємних прав і виконання обов’язків, вони не ускладнюються

конфліктами. Іноді, на жаль, буває навпаки, і тоді люди звертаються по

допомогу до закону...

Проблеми сімейного життя, стосунки між батьками і дітьми є дуже

складними. У літературі їх часто називають “вічними питаннями” і

присвячують їм романи, п’єси, повісті. Ці відносини впливають на характер,

погляди і життєву позицію людини, що росте, допомагають їй стати

гармонічною і цілісною або перешкоджають її розвитку. Відносини між

батьками і дітьми, що складаються між ними в дитинстві, люди проносять

потім через усе життя.

Найкращим шляхом життя сім’ї безумовно є порозуміння, повага, свідоме

дотримання всіма її членами правових і моральних норм по відношенню одне до

одного. У такій сім’ї і діти, і батьки будуть щасливими, збережуть

вдячність і готовність допомагати один одному до глибокої старості й у будь-

яких ситуаціях життя.

1.4. Право на освіту

Освіта відіграє в житті людини дуже важливу роль. Завдяки їй у людини

формується характер, погляд на життя, суспільні інтереси й власні принципи.

Освіта – своєрідний моральний грунт кожної людини.

Права дитини якнайкраще можна зрозуміти тоді, коли їх пізнають у дії.

Щоденне шкільне життя дає певний досвід і може підсилити формальне вивчення

таких абстрактних понять, як свобода, право, толерантність, справедливість

і правда.

Однак навчальні заклади часто не заохочують, а знеохочують до пізнання

прав людини. В них нерідко стикаємось із зарозумілістю і упередженням, які

зводять нанівець права окремих осіб. Наприклад, якщо учням дозволяється

називати образливими прізвиськами своїх ровесників, які належать до

релігійних груп чи етнічних меншим, і це минає безкарно, то це привчає

учнів до думки, що нетолерантність допустима. Тому важливо змінити таку

ситуацію, якщо ми хочемо, щоб навчання прав дитини досягло мети.

Шкільна освіта, навчання взагалі – це окрема сфера суспільно-правових

відносин, які регулюються спеціальними нормативними актами: статтями

Конституції України, Законами України “Про освіту”, “Про загальну середню

освіту”, Статутом школи та будь-якого відповідного навчального закладу

тощо.

Розвиток дитини забезпечується здійсненням її права на освіту. Це

право проголошено у Загальній декларації прав людини, у Міжнародному пакті

про громадянські та політичні права, в Конвенції про права дитини. В

Конвенції про права дитини йдеться не тільки про шкільну освіту. Питання

розглядається значно ширше: мається на увазі доступ дитини до засобів

масової інформації загалом, у тому числі – до дитячих (ст.17).

Українська держава намагається забезпечити доступність освіти. Це

означає, що навчатись може кожний. Навчальні заклади є практично у всіх

населених пунктах, до них приймають всіх, хто живе в Україні – незалежно

від соціального і майнового стану, етнічного походження, національності,

раси, віросповідання, стану здоров’я.

Доступність забезпечується також створенням умов для вибору профілю

навчання відповідно до інтересів і здібностей дитини, різними формами

навчання: денною, вечірньою, заочною, екстернатом.

Мінімальні вимоги Конвенції про права дитини у цьому плані зводяться

до запровадження обов’язкової і безплатної початкової освіти. На реалізацію

її положень був спрямований Закон України “Про освіту” 1991 року, який

встановив обов’язкове шкільне навчання дітей віком від 6-7 і до 15 років.

Усі ступені шкільного навчання безплатні, Конституція України 1996 року

значно розширила право дітей на освіту. Згідно з ст. 53 Конституції повна

загальна освіта обов’язкова. Держава гарантує її доступність і

безоплатність.

Так, державою проголошена безкоштовна освіта, що забезпечується

розгалуженою мережею державних закладів освіти. Разом з тим, останнім часом

все більшого поширення набувають навчальні заклади, засновані на приватній

та комунальній власності, а також в державних закладах частина студентів

навчається на платній основі. Але суспільство навіть не замислюється, що це

є дискримінацією прав дитини, порушенням закону та Конвенції про права

дитини.

Важко переоцінити п. 2 ст. 28 Конвенції ООН про права дитини, що

приписує забезпечувати шкільну дисципліну лише методами, які не порушують

принципу поваги до людської гідності дитини. Таким чином, держава має

підтримувати шкільну дисципліну, але методами, які не принижують гідність

дитини.

Законом України “Про освіту” та іншими законами та нормативними

документами встановлюються права та обов’язки учнів та вчителів.

Дотримуючись їх, можна досягти врегулювання частих конфліктів між цими

сторонами та дотримання і контролю закону з обох сторін.

Із ст. 51

Права учнів:

. Право обирати профіль навчання, індивідуальні програми, позакласні

заняття; вносити пропозиції з питань організації та умов навчально-

виховного процесу, відпочинку, побуту учнів;

. Користуватися навчальною, виробничою, культурною, спортивною, побутовою,

оздоровчою базою навчального закладу;

. На захист від будь-яких форм фізичного та психічного насильства;

. Оскаржити у разі незгоди четвертну, річну, підсумкову оцінку до ради

освітнього закладу у місячний термін і скласти екзамени з відповідного

предмета;

. Участь у юнацьких та молодіжних організаціях;

. Брати участь у науково-дослідній, конструкторській, експериментальній чи

інших видах науково-практичної діяльності: конференціях, олімпіадах,

конкурсах, виставах;

. Особисто або через своїх представників брати участь у громадському

самоврядуванні навчального закладу.

Обов’язки учнів

. Дотримуватись законодавства, моральних та етичних норм;

. Систематично і глибоко оволодіти знанням, підвищувати загальнокультурний

рівень;

. Дотримуватись правил внутрішнього розпорядку, підтримувати навчальну

дисципліну;

. Бережливо ставитись до майна закладу освіти;

. Дбати про власну гігієну та охайний зовнішній вигляд.

Права вчителів:

Вчителі мають право на:

. Повагу та захист професійної честі та гідності;

. Вільний вибір форм, методів та засобів навчання, виявлення педагогічної

ініціативи;

. Участь в обговоренні та вирішенні питань організації навчального процесу;

в роботі органів громадського самоврядування закладу;

. Підвищення кваліфікації, перепідготовку, вільний вибір змісту програм,

форм навчання та установ, які здійснюють підвищення кваліфікації і

перепідготовку.

Обов’язки вчителів:

Вчителі зобов’язані:

. Виконувати статут закладу освіти, забезпечувати умови для освоєння учнями

програм на рівня обов’язкових державних вимог, сприяти розвиткові

здібностей учнів;

. Дотримуватися педагогічної етики, моралі, поважати гідність учнів,

дотримуватись положень Конвенції ООН про права дитини;

. Дотримуватись правил і режиму внутрішнього трудового розпорядку

. Захищати учнів від будь-яких форм фізичного або психічного насильства;

. Постійно підвищувати свій професійний рівень, педагогічну майстерність,

кваліфікацію;

. Виконувати рішення органів громадського самоврядування закладу освіти та

адміністрації.

Чи повністю реалізоване право на освіту в нашій країні? Зараз

з’явилось чимало комерційних навчальних закладів. Це, звичайно, добре, що

діти можуть одержати глибші знання, ніж у звичайних школах. Але багато

дітей з малозабезпечених сімей не можуть навчатися там, де б вони бажали,

оскільки батьки не мають змоги заплатити за навчання. А в звичайних школах

ще досить часто зустрічаються вчителі з авторитарним підходом до навчання,

вони вимагають, щоб діти були тупими “солдафончиками” з відсутністю власної

думки і здатністю. В Школі діє принцип “Вчитель завжди правий”, якими

безглуздими б не були його вимоги, і ніхто не вважає за потрібне

поцікавитися і думкою учня. Часто дитина не має можливості відстоювати свою

позицію. А дітям хотілося б бачити поряд з собою доброзичливих наставників,

до яких можна б було звернутися як до старших товаришів за порадою,

підтримкою, поговорити про щось хвилююче і наболіле, відчути, що вчитель

проникається твоїми проблемами.

Що ж стосується вищої освіти... В Конвенції, Загальній декларації прав

людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права,

Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти та інших

міжнародних документах наголошується, що вища освіта має бути однаково

доступною для всіх відповідно до здібностей кожного. Останнім часом в

Україні стала широко розповсюджена комерційна форма навчання, що зробило

недоступним навчання на престижних факультетах в вузах для деяких верств

населення (гадаю, ні для кого не секрет, що на більш-менш престижних

факультетах з “безоплатною” формою навчання, оплата вноситься хабарем як

“прохідний бал”). Але ж чим вищий інтелектуальний потенціал країни, тим

більш розвиненою буде ця країна. Освіта дає змогу набути нову освіту і

забезпечити соціальний захист, зменшити безробіття. Держава має бути

зацікавлена в високій освіченості своїх громадян. В останні десятиріччя в

країнах Європи стали приділяти дуже багато уваги розвитку вищої освіти.

Держава має стежити за тим, щоб освіта забезпечувала розвиток

особистості, талантів і здібностей дитини у якнайповнішому обсязі,

виховання поваги до прав та свобод людини, поваги до батьків, культурної

самобутності, мови, національних цінностей країни, у якій проживає дитина,

країни походження дитини, підготовку до свідомого життя у вільному

суспільстві.

2. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ДИТИНИ В УКРАЇНІ І В СВІТІ

2.1. ЮНІСЕФ – дитячий фонд ООН

З часу утворення Організації Об’єднаних Націй (1945) об’єктом її

особливої турботи і допомоги завжди були діти, їх благополуччя і права.

Одним з перших результатів діяльності ООН було рішення, прийняте

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5