Этнополитика

групи. По-перше, з республік колишнього Союзу. Тільки з Росії в 1991 р.

виявили бажання повернутися в Україну близько двох мільйонів чоловік. По-

друге, національності, примусово депортовані за часів сталінізму й нині

реабілітовані (кримські татари, греки, німці та ін.). Однак між країнами

СНД відсутні угоди щодо регулювання міграції. Повернення в українські землі

без компенсації за майно, за працю, вкладену в економіку країн перебування

цими народами, — все це лягає додатковим тягарем на українську державу. По-

третє, це представники народів Середньої Азії, Кавказу, де наявний надлишок

робочої сили. По-четверте, втікачі з «гарячих точок» — місць порушення прав

людини й нації. Еміграція викликає складні проблеми територіального

розселення, пов'язані з виділенням землі для влаштування життя, з

працевлаштуванням. До розв'язання цих питань пристають уряди інших країн:

ФРН будує для німців селища і створює відповідну инфраструктуру; Туреччина

для кримських татар зводить будівлі в Криму і т. ін. Включення до

етнополітичного поля емігрантів, їх адаптація до українського суспільства —

на все це йтимуть роки...

Окремо слід сказати про кримсько-татарську проблему. 1944 р. кримських

татар, огульно звинувачених у співробітництві з гітлерівцями, було

насильницьки депортовано на Схід СРСР. На їх місце до Криму почали активно

переселятися росіяни. Таким чином, на сьогодні в Криму мешкають 67% росіян,

25% українців, 10% кримських татар. Найближчим часом слід чекати подвоєння

кількості кримсько-татарської людності. Татари — це єдиний, крім

нечисленних караїмів, етнос, що належить до корінної людності України й

законно претендує на територіальну автономію у складі української держави.

Нинішня проросійськи орієнтована адміністративна автономія Криму не

задовольняє запити й права татарської людності. Ситуація в Криму провокує

вибухонебезпечні конфлікти на національному грунті, наслідки подолання яких

не байдужі, крім України, для Росії та Туреччини. (У Туреччині живе значна

кількість татар, змушених залишити батьківщину після загарбання Криму

Росією в XVIII—XIX ст.)

Ключовим завданням етнополітики є піклування про національні групи.

Згідно з вимогами міжнародної співдружності в Україні ухвалено закони про

національні меншини, про громадянство, про етнокультурну політику та ін.,

функціонують міністерство у справах національностей, національно-культурні

центри та їх філії на місцях та ін. Держава гарантує всім національностям

рівні права у всіх сферах громадського життя. Дискримінація за національною

ознакою заборонена і переслідується законом. Усі національності

користуються правом на збереження традиційного розселення, збереження

власних національно-адміністративних одиниць, на використання й розвиток

рідних мов, національної культури.

Створено сприятливі умови для вільного сповідання власної релігії,

використовування національної символіки, влаштування національних свят.

Пам'ятки історії та культури народів, що живуть на території України,

перебувають під охороною закону. Національно-культурні центри видають

газети, журнали та інші видання рідною мовою, створюють художні колективи,

театри та ін. У багатонаціональному Харкові, наприклад, діє 20 національно-

культурних центрів, що мають власні органи періодики, організовують школи з

навчанням рідною мовою, самодіяльні колективи; через підприємницьку

діяльність вони пропагують досягнення народного господарства своїх

автохтонних країн, зразки національної кухні та ін.

Держава піклується про те, щоб всі національності мали можливість для

вільних контактів зі своєю історичною батьківщиною. У той же час вона

рішуче виступає проти сепаратистських рухів (наприклад, проти закликів

певної частини росіян про повернення Криму Росії та ін.), спрямованих на

порушення територіальної цілісності України.

Однак головною етнополітичною проблемою України сьогодні є російська

проблема. За 1926—1989 рр. кількість росіян тут збільшилася з 9,2% до

21,2%. Попри всі пропагандистські спекуляції, права росіян в Україні не

порушуються: їх діти мають можливість навчатися в школах рідною мовою, не

бракує російськомовної преси, у містах, — за винятком західних областей, що

історично зумовлено характером розселення росіян — на побутовому рівні

лунає російська мова... Це, до речі, одна з причин того, що в Україні нема

і не повинно бути соціальної бази для створення екстремістських

організацій, які б ставили своїм завданням повернення України в лабета

Росії. Такі вимоги лунають хіба що з вуст окремих політиків або виходять з

окремих угрупувань, та вони не є масовими й не загрожують незалежності

України (хоча й нехтувати ними держава також не повинна).

Важливою подією у подальшому розвитку українсько-російських відносин є

підписання 31 травня 1997 р. «Договору про дружбу, співробітництво і

партнерство між Україною і Російською Федерацією». Він передбачає, що

обидві країни будують відносини на основі принципів взаємоповаги,

суверенності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного

врегулювання спорів; забезпечують захист етнічної, культурної, мовної і

релігійної самобутності національних меншин на своїй території; сприятимуть

створенню рівних можливостей і умов для вивчення української мови в

Російській Федерації та російської мови в Україні, готують педагогічні

кадри для викладання цими мовами в освітніх закладах і надаватимуть з цією

метою рівноцінну державну підтримку.

Створюючи необхідні умови для відродження і демократичного розвитку

національних меншин, українська держава вперше в історії одержала

можливість виявити піклування про українську діаспору, розсіяну практично

по всій планеті. Українці, що живуть у країнах Заходу і яких у радянський

період таврували як «прислужників імперіалізму» та «буржуазних

націоналістів», за весь час свого життя там мали все необхідне для

збереження і розвитку своєї національної самобутності (українські школи,

вузи, культурні та релігійні центри та ін.), не були обмежені в правах на

економічну і політичну діяльність, у тому числі й у вищих ешелонах влади і

керівництва. Нині вони надають суттєву допомогу в зміцненні зв'язків

України із зарубіжними країнами, у розв'язанні питань українського

відродження на етнічній Батьківщині.

Східна діаспора на території колишнього Радянського Союзу нараховує,

за офіційною статистикою (1989 р.), до 7 млн. чоловік. Якщо ж урахувати, що

з різних причин багато українців у документах зазначали іншу

національність, то справжня їх кількість є значно більшою. У багатьох

регіонах українці живуть компактно, деякі географічні місцевості навіть

мають відповідні неофіційні назви, як, наприклад, «український екватор», що

йде через Кубань, казахську цілину, Алтай, аж до Примор'я. У 20-ті роки XX

ст. на Північному Кавказі мешкали понад 3,2 млн. українців, або 37,1%

людності регіону. Тут функціонувало близько 600 україномовних шкіл. На

Далекому Сході українці складали більшість населення цього регіону, тут

функціонували 24 національних райони, з яких складалося національно-

державне об'єднання «Зелена Україна» (Зелений Клин). За роки радянського

тоталітаризму українців східної діаспори було позбавлено прав на

національний розвиток, насильно русифіковано.

Нині в короткий строк українці східної діаспори утворили в багатьох

місцях національно-культурні об'єднання, подекуди одержують допомогу з боку

держав, на території яких вони живуть. Українська держава, незважаючи на

обмежені власні матеріальні можливості, надає все зростаючу допомогу

східній діаспорі через свої представництва і посольства, налагоджує

безпосередні зв'язки для створення інформаційної бази, пільгового

забезпечення періодичними виданнями та українською літературою бібліотек,

шкіл, культурних центрів.

Багато важить також і те, чи будуть держави, де долею судилося жити

українцям, демократичними. Участь діаспори в демократизації громадського

життя цих країн стане гарантом політичної стабільності й у самій Україні.

Доцільно поставити питання про значення етнополітичних знань. Їх

головна мета — навчити людей адекватно орієнтуватися у складних

етнополітичних обставинах, усвідомлювати й захищати свої національні

інтереси, поважаючи інтереси і права інших, разом вирішувати спільні

проблеми. Це відповідальне завдання. Етнополітичні знання покликані

допомогти людям:

— звільнитися від догм і стереотипів расистського, шовіністично-

націоналістичного, фашистського або ксенофобського сприймання людей іншої

національності;

— виховувати національне взаєморозуміння, толерантність до думок і

поглядів представників різних етносів;

— зрозуміти глибинні витоки етнополітичного ренесансу в

постсоціалістичних і посттоталітарних країнах, зокрема в Україні;

— усвідомити сутність української національної ідеї та складності

побудови національної державності;

— формувати вміння й готовність іти на контакти з людьми інших

національностей, повніше використовувати можливості міжнаціонального

спілкування для розвитку особистості;

— озброїтися знаннями та вмінням аналізу причин виникнення й

загострення етнополітичних конфліктів, указати можливі шляхи їх подолання

або запобігання.

Незалежна Україна — це оптимальна форма самовиживання її

багатонаціонального народу. Серед пріоритетів її етнополітики — піклування

про відродження й розвиток української нації, всіх етнонаціональних груп,

про консолідацію народу. Процес етнонаціонального відродження набуває

незворотного еволюційного характеру. Саме зростаючий рівень етнополітичної

культури, менталітет української нації (поважання прав усіх

національностей, що живуть в Україні, взаєморозуміння і чуйність)

забезпечують злагоду і виключають прояви національного екстремізму,

сепаратизму та ксенофобії. А це свідчить про те, що Україна прямує вірним

шляхом у такій важливій і делікатній сфері, як етнополітика держави.

4. Етнічні конфлікти: причини та шляхи їх вирішення.

Представлена загальна модель внутрінаціональноі міжетнічної сумісності

дає змогу виявити рівні конфліктогенних і деформованих типів націотворчого

процесу і зробити певні висновки. По-перше, аналіз етапів утворення націй

на макрорівні як урбанізованих суспільств індустріально-громадянського типу

і міжетнічної сумісності свідчить, що найбільш етно(націо)конфліктогенними

виявляються саме перехідні періоди — від старого до нового етапу утворення

націй, коли відмирають аграрно-станові типи соціоетнічних ролей, статусів і

відносин і переростають у нові, індустріально-громадянські типи. По-друге,

характер мезосоціальних відносин, що виникають і розвиваються паралельно із

становленням нових спільнот, на рівні структурної соціальної перебудови

зумовлює той факт, що наростання етно(націо)конфліктогенних ситуацій у

періодах між основними чотирма етапами виявляється з найбільшою силою на

соціопсихологічному, етнопсихологічному та особистісно-психологічному

рівнях. При цьому особистісно-психологічний рівень виступає своєрідним

індикатором майбутніх, глибинних соціальних і політичних змін. Це

найсуттєвіший симптом у суспільстві, яке гостро потребує докорінної

перебудови.

Передчуття кризи пробуджує численні пласти етнічної, релігійної

свідомості і виявляється насамперед у тих соціальних груп, які найчутливіші

до "громадянського" стану, тобто у маргіналів і представників творчої

інтелігенції. Саме в цьому середовищі висуваються міфи і стереотипи,

характерні для комплексу культурноетнічної і конфесійної образи, які згодом

переростають у цілу ідейну систему й у вигляді гасел оволодівають масою.

Вияв власне етнічної свідомості як настанови типу "ми — вони" набуває

у цьому комплексі вигляду конфлікту між "правом історичної першості" і

"правом історичної реальності" Виникають ідеї "тягара історичної

несправедливості", "необхідності відродити колишню славу", "засилля

інородців" тощо.

Концепція внутрінаціональної міжетнічної сумісності дає змогу виявити

причини і характер етноконфлікту як феномена суспільного життя. Згідно з

нею етноконфлікт є не лише специфічним виявом соціального у національному

(етнічному), але й охоплює його своєрідність. Етнічний конфлікт — втілення

соціальної суперечності, акумуляція етно-національного у соціальному.

Міжетнічний конфлікт можна визначити як відображення ставлення

етнічних груп до здійснюваної у державі етнополітики. Він виражає

суперечність між різними сторонами однієї і тієї ж суспільної потреби у

національному розвитку, яка виявляється в опозиційному спілкуванні етнічних

груп.

Аналіз чотирьох етапів утворення й розвитку націй як урбанізованих

суспільств індустріально-громадянського типу і міжетнічної сумісності

засвідчує, що міжетнічні колізії у багатьох поліетнічних державах за своїми

масштабами, тривалістю та інтенсивністю значно переважають класові та інші

типи соціальних конфліктів. Національні суперечності, розбіжності існували

й існуватимуть доти, доки зберігатимуться етнічні відмінності. У цьому

розумінні так зване національне питання не підлягає остаточному

розв'язанню. Поліетнічне суспільство іманентне менш стабільне, ніж етнічно

гомогенне, і сутність національного питання зводиться саме до того, яка з

двох протилежних тенденцій — інтеграції чи дезінтеграції — виявиться

домінуючою на кожному конкретному історичному етапі розвитку суспільства.

На співвідношення цих двох тенденцій вирішальною мірою впливає якість

етнічної гетерогенності (неоднорідності). Порівнюючи під таким кутом зору

різні поліетнічні держави, неважко переконатися у тому, що більш стабільні

суспільства поступово склалися у тих країнах, народи яких (Бельгія, Швеція)

близькі в етнокультурному відношенні. І навпаки, глибокі відмінності, що

пов'язані з належністю до різних цивілізацій та релігій, практично завжди

породжують складні проблеми взаємної адаптації, ускладнюють процеси

соціально-політичної інтеграції та формування громадянського суспільства. А

належність до різних цивілізацій і означає практично різний рівень

пасіонарності етносів.

Різнорідність населення за культурою в широкому розумінні посилює

тенденцію до дезінтеграції. Це спостерігаємо в М'янмі, на Кіпрі, у Судані,

Ефіопії, колишній Югославії та в інших країнах і регіонах. Ще складнішою

ситуацією та етнічною строкатістю відзначаються регіони та держави, що

входили до колишнього СРСР. Події у Чечні — красномовний доказ цього.

Складний комплекс проблем, що виникають у стосунках між етносами,

етнічними групами, націями та державою, покликана розв'язувати здійснювана

адміністративно-політичними та громадськими структурами етнополітика. її

головною метою є оптимізація та гармонізація цих відносин.

Вже стало загальновизнаним положення про те, що науково обгрунтована,

демократична, гуманістична етнополітика має будуватися на визнанні

невід'ємного права кожного етносу на самовизначення. Останнє означає

вільний вибір етносом форми такого самовизначення, не виключаючи і

входження до складу поліетнічної держави, при збереженні своєї державності

й суверенності.

Об'єктами політичної суверенізації виступають не тільки в цілому

етноси, але й їх структурні елементи — політичні, релігійно-копфесійні,

культурні організації, економічні утворення. У поліетнічному суспільстві

процес суверенізації ускладнюється різним стартовим рівнем об'єктів і

суб'єктів цього процесу, які стають рівноправними політичне.

Суб'єктом суверенізації етносів виступає насамперед держава. Остання

визначає конституційну основу, на якій здійснюється суверенізація, комплекс

правових норм та громадянських свобод і прав, що регулюють взаємовідносини

держави та етносів, вирішує питання представництва етносів у органах

державного управління, у політичних та інших структурах суспільства,

включення їх у розв'язання загальнонаціональних проблем. Сусідні держави,

політичні, економічні, військово-політичні, геостратегічні блоки, а також

сусідні народи можуть прямо чи опосередковано впливати (сприяти або

перешкоджати) на процес суверенізації етносів. Це може бути втручання у хід

і результати проведення референдумів, виборних кампаній, розв'язання

прикордонно-територіальних, адміністративно-державних, майнових, релігійних

питань: нав'язування певної юрисдикції договорів, угод, норм

взаємовідносин, ескалація воєн, конфліктів, агресії.

Суверенізація, суб'єктом якої виступає сам етнос, набуває форми

політичного самовизначення. У цьому випадку даний етнос сам себе наділяє

правами, свободами, визначає правові норми, форми самоврядування і

державного управління. Для цього створюються та перегруповуються політичні

партії, організації, рухи, проводяться вибори. Не виключені тут і

революції, політичні перевороти, визвольні рухи (як, наприклад, у

Чеченській республіці).

Процес суверенізації не може не супроводжуватися певними колізіями,

суперечностями з іншими етносами і головним чином з нацією в цілому. Адже

нація в такому випадку виступає як виразник загальнодержавних інтересів. А

останні можуть не збігатися з вимогами окремих етносів. Особливо це

спостерігається там, де рівень політичної, етнічної культури досить низький

(як, з одного боку, нації, так і етносу — з іншого). Тут можуть даватися

взнаки комплекси "старшого брата" або охлократичної, популістської,

патерналістської самосуверенізації. Запобігти небажаному розвиткові

суверенізації, негативним її проявам може тільки зважена, самокритична,

стримана й мудра позиція суб'єктів цього процесу, науково обгрунтована й

цілеспрямована етнополітика.

Результатом суверенізації можуть стати різні моделі федерації,

конфедерації чи інші форми договірних відносин між державами (як, скажімо,

СНД). Моделями федерації є:

— сукупність етнодержав, які, в свою чергу, теж є поліетнічними;

— сума територій, заселених певними етносами, які досі не могли

створити власних держав;

— сума адміністративних, державно-юридичних одиниць, некомпактно

заселених багатьма етносами.

Здійснення суверенізації у межах федерації передбачає врахування ряду

історичних та суто політичних факторів, пов'язаних із поточною ситуацією,

конкретним перебігом подій. Це етноісторичні традиції, своєрідні

особливості розвитку етносів, поєднуваність "великої політики" і місцевих

рис (етнорелігійна обстановка, специфіка культурного життя, політичних

процесів); мовні особливості; співвідношення політичних сил — центральних і

місцевих і т. ін.

У межах конфедерації держави зберігають відповідний суверенітет і

незалежність. Суб'єктів конфедерації об'єднують договірні зобов'язання.

У ході здійснення етнополітики виникає низка найважливіших завдань —

як теоретичних, так і практичних. Розв'язання перших дає чітке уявлення про

феномен етносів та етнічних груп, а відтак — вихід на практичне вирішення

проблем їх розвитку. Основними практичними завданнями етнополітики є:

створення умов для забезпечення економічної та політичної

самостійності, суверенітету регіонів з компактним проживанням одного чи

кількох етносів;

вироблення таких форм співпраці, за яких кожний етнос був би

зацікавлений у їх розвитку як основи власного добробуту;

оптимальне поєднання і гармонізація інтересів нації і етнічних груп,

що її утворюють;

забезпечення ефективної взаємодії центральних і місцевих органів

управління на основі принципів демократії і плюралізму; вироблення моделі

самоврядування в етногео-графічних регіонах;

забезпечення умов для вільного розвитку мов, етнокультурної автономії

(якщо ця вимога висувається) для етносів, які є єдинодержавними

громадянами;

зміцнення правових гарантій культурно-етнічних спільнот, які не мають

адміністративно-територіального статусу;

здійснення заходів щодо збереження середовища проживання, відтворення

умов для нормального розвитку етносів, у тому числі нечисельних, соціально-

політична реабілітація та адаптація депортованих етносів.

Стає актуальною в етнополітиці проблема шляхів і способів розв'язання

конфліктів. Становлення й розвиток багатонаціональної держави не є

безконфліктними. Серед причин можливих на етнонаціональному грунті

конфліктів можна назвати: 1 багатонаціональність держави, де представники

різних етносів неоднозначне оцінюють перспективу державної розбудови; 2

різну оцінку ролі національних традицій, політичних символів, національної

ідеї, рідної мови та ін. у політичній системі; 3 боротьбу різних

етногрупувань за участь їх представників у владних структурах; 4 зовнішній

вплив на міжетнічні процеси, особливо з боку держав, що використовують

діаспору для досягнення власних цілей (так, приводом для вторгнення до

Чехословаччини у гітлерівської Німеччини стала нібито необхідність захисту

німецької меншини, що там мешкала). Найпоширенішим є конфлікт ідентичності,

характерний для суспільства, де суб'єкт ототожнює себе не з суспільством

(державою), а з певною етнічною групою. Такі конфлікти виникають за умов

протиставлення рас (ПАР), етнічної супротивності (колишній СРСР, США та

ін.), реалізації права на користування рідною мовою (Україна, Білорусія,

країни Балтії та ін.), права на етнічну територію (Вірменія—Азербайджан,

проблема курдів) та ін.

У міжетнічному конфлікті можна виділити певні стадії його визрівання й

розвитку. Перша стадія — латентна, коли можна спостерігати взаємну

відчуженість, суперечки серед одноплемінників, образливі вихватки з приводу

представників іншої нації. Друга стадія — активна, коли послідовно

насаджується в засобах масової інформації негативне ставлення інших

етносів. Третя стадія — політико-ділова: збори, мітинги, що нагнічують

напругу в суспільстві. Нарешті, стадія насильства і збройної боротьби аж до

етноциду, масової депортації та межетнічної війни. Етнічний конфлікт — це

крайня форма загострення й зіткнення інтересів націй, етнічних груп.

Причиною його є нерозв'язання або несправедливе розв'язання етнічного

питання в різних сферах суспільного життя, від чого залежить збереження

ідентичності етнічної спільноти.

Будь-який конфлікт може мати різні наслідки: безвиході, коли кожен

учасник конфлікту продовжує блокувати дії суперника; примусу, що є

найтиповішою, найпоширенішою в діях багатьох сучасних держав; мирного

врегулювання, що забезпечує пошук взаємоприйнятних рішень. У розв'язанні

конфліктів важлива роль належить «третій стороні», тобто незалежним

арбітрам, що сприяють демократичному забезпеченню національних прав

конфліктуючих сторін.

Історичний досвід боротьби за українську державність довів, що в

подоланні й розв'язанні внутрі- й міжнаціональних конфліктів, у згуртуванні

народу відповідна роль належить стнополітичній еліті. Відомо, що Київська

держава стала здобиччю ворогів через те, що була послаблена міжусобною

боротьбою князів; козацька демократична республіка занепала внаслідок

внутрішньої боротьби за гетьманську булаву. Українська Народна Республіка

загинула через невміння лідерів різних політичних сил поставити національні

інтереси вище за особисті й класові. Варто пам'ятати, що Україна втрачала

свою державність також внаслідок зради політичною елітою національних

інтересів або завдяки розпалюванню антиукраїнськими силами ворожнечі між

народом та його елітою, що завжди завершувалося трагедією для всього

українського суспільства.

Успішне розв'язання проблем становлення українського народу та його

державності багато в чому залежить від цілеспрямованої й виваженої

етнонаціональної політики.

5. Висновки

Етнополітику потрібно розуміти як науку і практичну політику в сфері

етнонаціональних відносин. Основними категоріями етнополітики є етнос,

нація, націоналізм, національна меншина. Етнос — це культурна спільнота,

яка має спільну історичну територію або зберігає символічний зв'язок із

нею, спільні культурні та психологічні риси, які сформувалися упродовж

століть. Стосовно поняття «нація» можна виділити три концепції:

територіальну, етнічну й етнотери-торіальну. Перша розглядає націю як

політичну спільноту громадян, об'єднаних на засадах територіального

патріотизму, друга — як етнополітичну спільноту з виділенням пріоритетних

прав для корінного етносу порівняно з іншими етнічними групами, а третя —

як етнополітичну спільноту, що формується як за територіально-

громадянським, так і етнічним принципами. Нація на відміну від етносу має

такі ознаки:

1) наявність спільної території, а не тільки символічного зв'язку з нею;

2) виникає в період утворення централізованих держав і формування спільного

ринку;

3) формується як об'єднання різних етносів на принципі територіального

патріотизму або етнокультурної ідентичності корінного етносу;

4) змагається за державу або функціонує в державі, яка поширює свою

юрисдикцію на всю територію;

5) має спільну правову й економічну систему;

6) має спільну громадянську культуру.

Націоналізм розуміють як весь процес формування нації, національний рух і

національну ідеологію.

Типологізуготь націоналізм за такими критеріями: 1) ставлення до

концепції нації; 2) засоби реалізації цілей.

Національна меншина — це етнічна група, члени якої мають спільні з

корінним етносом громадянські права і право на реалізацію власної

етнокультурної специфіки на державному рівні.

Причини національних рухів пояснюють такі концепції: внутрішнього

колоніалізму (зосереджує увагу на економічних чинниках); етноцистська

(визначальними є етнокультурні фактори); неоетноцистська (поєднує

різноманітні чинники — політичні, економічні, культурні, психологічні).

В Україні переважає в теорії і практиці етнотерито-ріальна концепція, яка

передбачає формування нації за територіально-громадянським і етнічним

принципами. Формування сучасної української нації відбувається на засадах

консолідації всіх суспільних груп (етнічних, соціально-класових і

релігійних) навколо національної ідеї у політи-ко-державному, економічному

й етнокультурному аспектах.

Основні поняття

Етнос — сталий колектив людей, що склався в результаті природного

розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки.

Етнічна група — спільність людей, споріднених або хоча б близьких за

історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або

минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури,

звичаями та іншими ознаками.

Нація - сукупність людей, що має власну назву, свою історичну

територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, громадську

культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх

членів.

Націоналізм - ідеологічний рух за досягнення й утвердження

незалежності, єдності ідентичності нації, політична ідеологія з

культурною доктриною в центрі.

Самовизначення націй - вільний вибір етносом форми самовизначення, не

виключаючи і входження до складу поліетнічної держави, при збереженні

своєї державності й суверенності.

Етнополітика – політика поліетнічної держави. Демократична держава

ставить за мету гармонізацію взаємовідносин між етнічними групами, а також

між нацією – державою в цілому та етнічними групами, що її складають.

Сепаратизм – прагнення, рух за відокремлення, спрямований на

усамостійнення держави, національно-державної автономії, а також діяльності

фракції, партії, політичного угруповання тощо.

Література

1. Політологія: Підручник/І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущейка

та ін.-К.: Вища шк., 1998.-415 с.

2. Основи політології: Навчальний посібник.-3-є вид., перероб. і доп. –

К.: Товариство “Знання”, КОО, 1999.-427 с.

3. Основи політології: Навчальний посібник/ Керівник авт. кол. Ф.М.

Кирилюк.-К.:Либідь.1995.-336с.

4. Політологія: Навчальний посібник/под ред.М.І. Сазонова.-Харків.:

“Фоліо”,1998.

Страницы: 1, 2, 3, 4