Этнополитика

людини, відображення певної фізичної або біологічної реальності. Зрозуміти

останню можна тільки шляхом аналізу виникнення й зникнення етносів, а також

встановлення відмінностей між ними, характеру етнічної спадкоємності, тобто

в результаті етногенезу.

Етнос існує за всіх формацій і соціально-політичних режимів. Л.

Гумільов визначав етнос як біологічну одиницю, що таксономічне стоїть нижче

виду, а сам етнічний поділ людства — як один із способів адаптації у

ландшафтах (не стільки у структурі, скільки у поведінці). Феномен етносу

належить до біогеографічних, а не історико-соціальних явищ.

Кожний етнос має оригінальну структуру, яка сприймається людьми як

етнічна цілісність. У тих випадках, коли структура стирається й етнос

опиняється на межі асиміляції іншими спільнотами, залишається інерція,

тобто традиція. Доти, доки інерція не вичерпається, люди відноситимуть себе

до даного етносу. І при цьому не має значення, чи говорять ці особи мовою

своїх предків, чи додержують їх обрядів, чи шанують свої древні пам'ятки,

чи живуть на землі, яка є їх батьківщиною.

Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються

від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної

сигнальної спадковості. Ці риси не випадкові, вони виробляються у процесі

адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й утворюють

стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип поведінки є фундаментом

етнічної традиції, яка включає культурні й світоглядні засади, форми

співжиття і господарства — неповторні за своїми особливостями у кожному

етносі.

Поведінка, тобто здатність пристосувати організм до нових умов, є

результатом біологічної ознаки — здатності до мінливості. Проте остання не

безмежна, і тому історія знає і процеси вимирання етносів. Поява ж нових

етнічних спільнот означає, що завдяки здатності до мінливості

трансформувався стереотип поведінки, а отже, виникла нова традиція або

сигнальна спадковість, тобто нова культура, яка докорінно відрізняється від

попередньої. Цим визначається і перехід людини з одного етнічного колективу

до іншого.

Звідси випливає, що немає людей поза етносами. Особа може не знати про

своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати

характерних для даного етносу релігійних уявлень, але поведінка у колективі

— обов'язкова умова її буття. А оскільки саме характер поведінки визначає

етнічну приналежність, то всі люди причетні до етносфери. Такий підхід дає

можливість розглядати етнос як явище глобальне, що має власні

закономірності становлення, тобто появи, видозміни й зникнення

(етногенезу).

Соціальні й етнічні процеси різні за своєю природою. Якщо спонтанний

суспільний розвиток безперервний, глобальний, у цілому прогресивний, то

етнічний — дискретний, хвилеподібний і локальний. Збіг між суспільними та

етнічними ритмами випадковий (наприклад, розпад західної частини Римської

імперії і одночасно зникнення давньоримського етносу). Як правило, розпад

імперій і зникнення певного соціуму активізує етнічні процеси (це

переконливо засвідчує історія етнічного розвитку в Україні), стає їх

каталізатором.

Загальна ознака динамічного стану будь-якого етносу — здатність нової

популяції до так званої "зверхнапруги", яка виявляється або у перетворенні

природи, або у міграціях, теж пов'язаних зі зміною ландшафту на освоюваних

територіях, або у підвищеній інтелектуальній, військовій, організаційно-

державній, торговій та іншій діяльності. Майже всі відомі етноси згруповані

у своєрідні конструкції — "культури", або "суперетнічні цілісності".

Спочатку етнос займає район, де він з'явився і контактує, не завжди мирно,

із своїми "однолітками". Згодом, набравши сили, він мігрує, залишивши на

батьківщині частину свого складу. При цьому він обов'язково втрачає

частину, і досить значну, свого первісного запасу енергії. Деякі етнічні

групи гинуть, а інші, опинившись в ізоляції від могутніх сусідів,

перетворюються на ізольовані, реліктові етноси, які не мають ні приросту

населення, ні саморозвитку суспільного буття, а модифікації відбуваються

лише за впливу сусідів.

Отже, етногенез можна зрозуміти як взаємодію великої кількості

етногенезів у тих чи інших регіонах. Ритмічності тут немає. Спостерігається

не саморозвиток, а вплив своєрідних поштовхів, після яких інерція поступово

згасає. Для спонтанного суспільного розвитку по спіралі етносфера і

етногенез є фоном.

Етнос завжди взаємодіє з ландшафтом і техносферою. Ці зв'язки не

випадкові й залежать від характеру адаптації і рівня розвитку продуктивних

сил. Отже, етнос не випадкове зібрання людей, а явище розвитку географічної

оболонки планети, що здійснює на ній перебудови, порівняльні з геологічними

переворотами. Це особлива система із соціальних і природних одиниць з

притаманними їм елементами, цілісність різних за смаками і здібностями

людей, продуктів їх діяльності, традицій, географічного середовища,

етнічного оточення і ступеня пасіонарності.

Різні етноси мають різні показники рівня активності. Ця теза має

основоположне значення для розуміння своєрідності розвитку етносів у

соціальному, економічному, культурному та політичному аспектах. І якщо один

етнос намагається пристосуватися до іншого, в якого інший рівень

активності, або, що ще гірше, нав'язати іншому народові свої стереотипи

етнічного розвитку, то це спричиняється до негативних наслідків, адже

порушує природний розвиток етносу. В цьому зв'язку особливої актуальності

набуває думка Л. М. Гумільова про необхідність збереження етносом свого

досвіду, своїх традицій суспільного життя: "Механічне перенесення в умови

Росії західноєвропейських традицій поведінки дало мало доброго, і це не

дивно. Адже російський суперетнос виник на 500 років пізніше. І ми, і

західноєвропейці завжди цю різницю відчували, усвідомлювали і за "своїх"

один одного не вважали. Оскільки ми на 500 років молодші, то, як би ми не

вивчали європейський досвід, ми не зможемо зараз домогтися добробуту і

звичаїв, характерних для Європи. Наш вік, наш рівень пасіонарності

передбачають зовсім інші імперативи поведінки... Звичайно, можна спробувати

"увійти в коло цивілізованих народів", тобто у чужий суперетнос. Але, на

жаль, ніщо не дається дарма. Треба усвідомлювати, що ціною інтеграції Росії

із Західною Європою в будь-якому випадку буде повна відмова від вітчизняних

традицій і наступна асиміляція".

Йдеться, отже, про загальну закономірність розвитку етносів.

Специфічні ж особливості значною мірою залежать від цілого ряду факторів —

як соціально-економічних, політичних, так і культурно-психологічних.

Розвиток етносів, як відзначалося вище, не збігається зі зміною

суспільно-економічних формацій. Водночас певні фази, етапи, періоди

функціонування етнічних спільнот зумовлені також соціально-економічними

факторами, легітимізацією конкретних територіальних, державотворчих,

культурних змін і перетворень. Тому ці фази є відображенням ступеня

"зрілості" тих чи інших етносів, хоча критерії тут досить умовні й

умоглядні. Традиційно ступені "зрілості" пов'язують з утворенням певних

етнічних спільнот — племені, народу, нації.

Зміни у складі й способі життя певного етносу або навколо нього і

зв'язку з ним (у навколишньому соціальному середовищі, у стосунках із

сусідами, всередині його структурних елементів), які зумовлюють сутнісні

зрушення в його бутті як суб'єкта людської історії та політичних відносин,

прийнято називати етнічними процесами. Саме в динамічному смислі етнічні

процеси розвиваються в двох різновидах — етноеволюційному й

етнотрансформаційному. Ці різновиди мають різну сутнісну диференціацію по

широкому спектру аналізу: критеріях оцінки, аспектах і параметрах

здійснення, зумовлюючих і рушійних факторах, спрямованості розгортання,

системності взаємозв'язків, результативності. Обидва різновиди етнічних

процесів можна кваліфікувати не лише як динамічні зрушення, а й як типи

соціально-політичних змін, що мають, у свою чергу, підтипи.

Етноеволюційні процеси зумовлені здебільшого соціально-економічними і

політико-культурними чинниками, контактно-дисконтактними відносинами одного

чи декількох етносів — з іншими, спорідненими, близькими. Ці процеси — і за

першим імпульсом, і за глибинною зумовленістю, і за сутністю — синтез

багаторівневої взаємодії різних чинників — економічно-господарських,

історико-політичних, природно-географічних, геополітичних тощо. Це,

наприклад, процесні явища тимчасової міграції цілих етносів або їх частин

на нові території (сезонні переміщення); договірно-господарські, погоджені

між державами і внутрідержавними інстанціями, тимчасові переміщення груп

населення (скажімо, освоєння якогось краю); адміністративні — з політичним

і культурно-історичним "обгрунтуванням" — депортації; анексіоністськи-

насильственне приєднання однією державою частини чужої території з

переміщенням туди свого населення. В результаті змінюються склад даного

етносу чи їх групи, структурна організація елементів матеріальної, духовної

і моральної культури, спосіб життя і побут даного етносу чи їх груп.

Значно глибше й істотніше впливають на етноси етнотрансформаційні

процеси. Вони зумовлені здебільшого взаємодією етнічних спільнот або їх

частин, що спричиняє зміни самосвідомості всього етносу або його частин,

включення периферійних його груп і елементів до складу інших етносів і

навіть припинення існування одних етносів та виникнення на історичній арені

інших. Виявами такої взаємодії етносів можуть бути: еміграція істотних

масивів якогось етносу і "запліднення" ним інших етносів, але із

збереженням рис етногенезу, "своєї крові" (діаспора); створення і розпад

поліетнічних державно-політичних утворень, що зумовлюють пересування

різноетнічних шарів населення в межах нових державних кордонів і внутрішнє

перекроювання кордонів проживання етносів (створення Московського царства,

три поділи Польщі між "великими державами" та ін.); війни та міжнародні

конфлікти, що завершуються анексією чужих територій і перекроюванням

прикордонних обрисів місцеперебування різноетнічних історичних спільнот.

Як еволюційні, так і трансформаційні процеси призводять до сутнісних

змін у етнополітичних спільнотах. Головні з них — етнічна консолідація і

етнічна асиміляція. Причинами консолідації можна вважати: 1) господарський

розвиток регіонів певної країни; 2) інтенсивну урбанізацію і відповідно

ослаблення почуття етнічної приналежності; 3) зростання соціально-

економічних, політичних і культурних зв'язків між народами; 4) мовну

політику держави, розвиток єдиної системи освіти тощо; 5) особливості

національно-державного будівництва, в результаті чого кордони республік,

областей, округів не збігаються з етнічними кордонами.

Етнічна асиміляція зумовлена дією таких чинників, як:

1) економічні, коли посилення господарських зв'язків між різними етнічними

групами в районах їх спільного проживання призводить до стирання суттєвих

етнічних ознак;

2) внутрішні міграції, коли люди потрапляють у іноетнічне середовище; 3)

етнічно змішані шлюби; 4) мовна асиміляція, коли народи втрачають колишню

мову і вважають рідною мову іншого етносу; 5) посилення духовної і

культурної взаємодії народів; 6) урбанізація.

Кінцевими показниками етнічної асиміляції є динаміка зміни чисельності

народів, мовна асиміляція і зміна етнічної самосвідомості, етнічне

змішування населення внаслідок зростання числа міжетнічних шлюбів.

Чисельність одних етносів збільшується (наприклад, росіян), інших —

зменшується (карелів, мордви та ін.).

Для з'ясування ролі етносів у політиці, їх функцій як суб'єктів

політичних процесів необхідно чітко визначити зміст таких понять, як

"етнічна група", "нація", "народ", "національність" та ін.

Етнічна група — спільність людей, споріднених або хоча б близьких за

історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або

минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури,

звичаями та іншими ознаками. У визначенні спільності як "групи" розмір,

обсяг етномаси людей ролі не відіграє (як правило, це великі маси людей).

Тут важливі лише риси й ознаки одиотипової характеристики цих людей: у

чомусь вони споріднені або близькі, але з певного часу і через конкретні

обставини живуть нарізно. У політико-етнологічному плані статус етнічної

групи визначається трьома основними параметрами: 1) частини, компоненти

цього умовно взятого "етнічного цілого" живуть на великих географічних

просторах, зберігаючи у відносній цілісності основні типологічні риси своєї

етногенезисної організації; 2) не мають єдиного державного утворення, що

суверенізує їх політичну волю і забезпечує їх правове самовизначення; 3)

покинувши родову етноплаценту і власну етноойкумену, далеко за межами

батьківщини створили (або створюють) нові етнокультурні ареали. Сьогодні

це, наприклад, ескімоси (що проживають у Росії, Канаді, США, Гренландії,

інших північних країнах), араби (у багатьох країнах Азії і Африки),

індіанці (у всіх країнах Північної і Латинської Америки), євреї (у всіх

країнах світу, є навіть угандійські, "чорні" євреї).

Інтеграція господарсько-економічного і політико-культурного життя

сучасного взаємозалежного і суперечливого єдиного людства об'єктивно

зумовлює два процеси: "розпорошує" великі етноси на дифузні групи і

прошарки, тобто перетворює великі етнічні цілісності на етнічні групи, а

вже існуючі етнічні групи консолідує у мегаєдності — надетнічні спільності.

Використання поняття "народність" слід розуміти як наслідок

формаційного підходу до визначення суті етносоціальних спільнот. Цього

терміна можна просто уникнути, причому безболісно для наукового аналізу. Та

й західна політологія не використовує його, слушно вважаючи, що це веде до

певної дискримінації (не тільки в теорії, а й на практиці) народів, які "не

доросли до рівня" націй.

За сталінським визначенням нації (чотирма ознаками — спільністю

території, економічного життя, мови, особливостями психічного складу і

культури), відсутність хоча б однієї з них призводить до втрати нацією

свого "статусу". При цьому ігнорувалася найважливіша умова — державність.

Це було закамуфльованим обгрунтуванням "неповноцінності" цілого ряду

народів, "незаконності" їх справедливих вимог щодо національного

самовизначення, створення самостійних державних утворень.

Сучасна західна концепція нації грунтується на найважливішій ознаці —

національній державі на певній території або змаганні до неї. На відміну

від незахідної, "етнічної" концепції західна, територіальна, вважає

національну (тобто державну) територію самодостатньою, адже "автаркія — це

не лише захист священного рідного краю, а й захист економічних інтересів"

(Е. Сміт). Відтак найголовнішими рисами національної ідентичності, за

Смітом, є: 1) історична територія, або рідний край; 2) спільні міфи та

історична пам'ять; 3) спільна масова, громадська культура; 4) єдині

юридичні права та обов'язки для всіх членів; 5) спільна економіка з

можливістю пересуватись у межах національної території. Отже, націю західна

етнополітологія визначає як "сукупність людей, що має власну назву, свою

історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову,

громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки

для всіх членів".

Важливою і неодмінною ознакою нації необхідно вважати національну

самосвідомість. Це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї

приналежності до нації, спільності історичної долі його представників,

своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників,

неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури.

Національна самосвідомість пов'язана із самоідентифікацією нації. Тут не

лише етнічна самосвідомість, що полягає з усвідомленні етносом себе як

спільноти на базі характерологічних рис, за ознакою порівняльного

протиставлення "ми — вони", але й державна, політична, як правило,

поліетнічна самоідентифікація на основі осягнення національної ідеї та

усвідомлення національних інтересів, вартостей, історичної долі. Звідси

прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати

національну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси

й прагнення до національно-культурної і національно-територіальної

автономії, економічного, політичного суверенітету, створення національного,

громадянського суспільства, держави.

Усі ці та інші справедливі вимоги дістають оформлення в національній

ідеї. Остання стає акумулятором національних програм, позицій, гасел,

рушієм національного прогресу, основою національного руху. Національна ідея

становить відтак платформу націоналізму. Адже останній, на думку Сміта, —

"ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності

ідентичності нації", "політична ідеологія з культурною доктриною в центрі".

Долаючи тривалу ідеологічну "окупацію" поняття "націоналізм", його

негативну зафарбованість у радянському суспільствознавстві, необхідно

визнати нарешті (як це давно зробили західні політологи) прогресивний зміст

націоналізму, його конструктивну політичну спрямованість, позитивний,

формотворчий, тобто націотворчий, потенціал, мобілі-зуючу роль у соціальній

Страницы: 1, 2, 3, 4