Этнополитика

творчості нації. Слід погодитися із слушними висновками західних

політологів щодо націоналізму. На думку Е. Гелнера, концепція "своєї"

держави, що охоплює одну культуру і має уряд, який належить до цієї

культури, і є сутністю націоналізму. Останній стає політичним принципом,

який передбачає, що "політичне і національне ціле повинні збігатися".

Нація, тобто носій політичного суверенітету в новий час, народжується з

націоналізму, а не навпаки. Індустріальна ера стане ерою націоналізму, а не

інтернаціоналізму.

Такий підхід дає змогу об'єктивно оцінити націоналізм як невід'ємну

складову сучасних політичних процесів, найвпливовішу ідейну течію, один з

наймогутніших суспільних рухів, ефективний засіб масової політичної

мобілізації і соціальної творчості. Правильна оцінка націоналізму (а нині

відомо декілька десятків визначень цього поняття) уможливлює оптимальну

етнополітику, що обов'язково передбачає і мінімізацію всіляких політичних

спекуляцій та деформацій на грунті націоналізму, які в теоретичному плані

набувають вигляду етноцентризму, а в практично-політичному —

міжнаціональних конфліктів.

Національна ідея зумовлює теоретичні, ідеологічні засади національної

свідомості. Вона має стати адекватною сучасним національним і світовим

процесам, бути включеною в них, осмисленою в їх контексті, достатньою мірою

скориго-ваною. Відтак національна ідея має визначити і водночас

відобразити, втілити національні інтереси, мету, пріоритети.

3. Форми етнополітичної діяльності, їх прояв в Україні.

Та чи інша форма етнополітичної діяльності характеризується суспільно-

політичною обстановкою, яка склалася на данний момент данній державі. Щоб

добитися тому чи іншому руху реакції своїх цілей, необхідно обов’язково

вийти на політичну арену. Але перед цим потрібно пройти довгий шлях, який

займає декілька етапов. Перший етап: обозначає як “збирання носіїв

етничності”. Цей етап у більшості стіхієн. Він складається з пошука

збереженних єтничних коріннь, з создання різних національних товарищєств

ассоціацій, центрів та ін.

Другий етап – це “мобілізація єтничних груп”, коли йде процесс

виявлення лідерів, обозначення проблем, а також шляхів їх вирішення. Від

проблем побута йде перехід до розглядання соціально-економічного положення

етничної групи в цілом. Тим самим йде процес сопоставлення зі своїм

статусом єтнічної групи в данному суспільстві.

Третій етап – “політізація етнічності”. Це – вступлення в якесь

протистояння у відношенні до жержави. При цьому діапозон політичних дій

може бути широким:

1) за визнання своєї національної незалежності;

2) боротьба за досягнення автоносності;

3) діяльність, направленная на поширення можливостей для

використання своєї рідної мови, своїх національно-культурних

традицій;

4) тягнення до єднання своїх етничних груп, живущих у різних

державах.

Декларація про державний суверенітет (1990), проголошення незалежності

24 серпня 1991 р. стали закономірним результатом багатовікового прагнення

українського народу бути господарем на власній землі. Першу частину

української національної ідеї було втілено в життя: реалізовано право

народу на самовизначення, утворено незалежну державу. Нині поряд із

досягнутим постає друга, не менш складна частина завдання — консолідуюча

ідея незалежної України як Вітчизни для громадян усіх національностей, що

пов'язали свою долю з українською землею, причетні до створення на цій

території, у цій країні нового суспільства, де пануватимуть мир і злагода,

добробут людей, де додержуватимуться не декларативних, а реальних прав

вільної особи. Інтегральним показником єднання, згуртування всіх

національностей в український народ — суб'єкт політичної влади — мають

стати громадянське суспільство й правова держава.

Однак вирішення першої частини національної ідеї, не кажучи вже про

другу, не є процесом незворотним. Це пов'язано з тим, що національна неволя

українців через тривалий колоніальний їх статус сформувала в значної

частини населення комплекс національної меншовартості, одною з рис якого є

байдуже та навіть і зневажливе ставлення до справ української держави. На

референдумі 1 грудня 1991 р. за незалежність України висловилося понад 92%

із тих, хто брав у ньому участь. Та ейфорію національного пробудження,

сподівання на те, що Україна стане багатою за умов незалежності й житиме за

європейськими стандартами, змінили песимістичні настрої: країна зазнала

глибокої соціально-економічної кризи. Через це зросла політична й

міжнаціональна напруга, посилилися антидержавні настрої, навіть прагнення

певної частини людей повернутися до часів радянської імперії. По суті,

настала системна криза суспільства, що знову загрожує незалежності й

виживанню української нації.

Однією з причин такої ситуації є те, що в сучасну національну ідею

первісне її автори закладали не державно-політичний та економічний, а

національно-етнічний зміст. Національна ж ідея сьогодні, лишаючись головним

орієнтиром народного руху, базуючись на глибоких історичних традиціях,

повинна обов'язково утверджуватися й розвиненою економікою, і високим

рівнем життя, досягненнями в культурі й науці, стати інтегруючим фактором,

що об'єднує людей усіх національностей у національну державу.

За переписом 1989 р., кількість населення України становила 51 452 090

чол., у тому числі українців — 72,7%, росіян — 21,9%, євреїв — 0,9%,

білорусів — 0,8%, молдаван — 0,6%, болгарів та поляків — 0,4%,

представників інших національностей — 2,6%. У країні нараховують 8 районів,

близько 100 сільських рад та 150 сіл, де більшість мешканців становлять

національні меншини. Пріоритетним в етнонаціональній політиці України є

збереження громадянського миру та міжнаціональної злагоди. Це завдання

можна висловити таким чином: Україна — це спільний дім, Вітчизна для всіх

її громадян. Політикою держави визначено механізм врахування інтересів: а)

української етнічної спільноти, яка формує основу українського

етнополітичного поля (УЕП); б) російської національної групи, що компактно

живе у східних та південних регіонах УЕП; в) етнічних груп, складників УЕП;

г) населення Криму; д) представників українського етносу, які живуть поза

межами України (діаспора).

Складність ситуації полягає в тому, що Україна не має власного досвіду

розв'язання питань взаємних стосунків держави й етносів, оскільки ще

донедавна національну політику визначала Москва. Нині власну

етнонаціональну політику виробляють з урахуванням, по-перше, заміни

імперських концепцій про місце й роль українського етносу та інших

національних меншин у політичному полі; по-друге, створення власної

законодавчої бази для демократичного розвитку національних відносин, де

відбито й українську специфіку, і міжнародний досвід. Складником

теоретичних основ концепції мають стати ідеї політологічної думки про

національно-державну розбудову.

Роль і місце української нації в державній розбудові оцінюють

неоднозначне. Відома модель «націократичної держави», розроблена ще в 30-х

роках XX ст.

М. Сциборським, передбачала встановлення в країні тоталітарного режиму

на чолі з провідником нації та її еліти. Нині наявна спроба прихильників

радянської моделі відновити УРСР у складі СРСР, що, звичайно, не сприятиме

становленню української нації й відродженню етнічних груп. Прихильники

концепції «чистої демократії» пропонують побудувати таку державу, де б

національний фактор не брався до уваги, бо врахування специфіки української

нації нібито зумовлює її тоталітарне панування. М. Вебер виступав за

створення української національної держави. Заслуговує на увагу концепція

В. Липинського про політичну націю. Він стверджував, що етнос може

перетворитися в націю лише у власній державі, отже, перетворення варто

провадити за моделлю США, де кожен громадянин є водночас членом політичної

(американської) нації. Держава — це механізм для формування політичної

нації.

Щоби створити сучасну європейську націю, український народ має в

найстисліший строк відтворити ті історичні фази, що їх свого часу проходили

цивілізовані й нині прогресуючі народи Заходу. Особливістю становлення

української демократичної держави є нині те, що вона розв'язує питання

формування політичної нації з урахуванням, по-перше, подолання колоніальної

залежності (добудови етнічного — відродження рідної мови, національної

культури та ін.), по-друге, наявності різних етносів, що неоднозначне

сприймають перспективу розвитку політичної системи. У той же час усі

національні групи в етнічному розвитку вирішують такі ж питання, що й

українці. Співпраця української нації й етнічних груп з метою побудови

такої держави, де б усі вони могли задовольнити свої інтереси, зумовлює їх

зближення. Держава постає як фактор гармонізації етнічних відносин та

консолідації поліетнічного українського народу. При цьому в Україні лише

розпочався процес переходу від проголошення національної держави до її

побудови з урахуванням багатонаціонального складу спільноти. Менталітет

українського суспільства має бути спрямованим на формування поважного

ставлення до всіх етносів, що живуть в Україні, на визнання їх суверенними

й повноправними суб'єктами національної держави, на несприйняття

українською культурою й має совою свідомістю праворадикальних ідей і гасел

типу «Україна для українців».

При розв'язанні завдань консолідації українського народу треба

подолати й стереотип імперського мислення про те, що ніби українці не є

нацією, а лише малоросами, складником нації великоросів. Роздумуючи про

долю українського етносу, письменник Б. Олійник пише, що імперська політика

царського уряду поступово позбавляла самостійності Україну, довівши її до

стану провінції. Весь ідеологічний апарат було спрямовано на те, щоби

позбавити українців власної родової пам'яті, прищепити комплекс

безісторичності, другорядності. Насаджували у свідомість мешканців імперії

й те, що Україна — це частина «єдиної й неділимої» імперії, що мова її

народу — це «зіпсоване наріччя російської мови», повсюдно нав'язували думку

про те, що лише перетворившись у справжнього росіянина, малорос зможе

досягти успіхів у кар'єрі, добутися добробуту. Великодержавна політика

минулого й сьогодні не дає спокою деяким «діячам», які бажали б «злити»

Україну з Росією на зразок приєднання НДР до ФНР.

Одним із завдань сучасної етнополітики є подолання в громадській

свідомості посилено пропагованих окремими політиками в Росії уявлень про

те, що українська нація нібито не є єдиною, що буцімто існують два етноси —

східний і західний, — між ;ікими більше відмінностей, ніж спільного. У

цьому протиставленні одних регіонів іншим — виразні сліди імперської

політики більшовиків, які називали мешканців Сходу і Півдня України

пролетарська свідомими, а мешканців Заходу — бандерівсько-

націоналістичними. Мета таких заяв одна: розхитати єдність національного

етносу. На сьогодні Україна й справді є регіоналізованою. Але цей поділ не

грунтується на нібито етнічній неідентичності українства Сходу, Заходу і

Півдня. Регіональні розбіжності зумовлені, по-перше, ставленням людей до

свого історичного минулого (західні території були під гнітом Польщі та

Австро-Угорщини, а більшість інших територій — царської Росії); по-друге,

соціокультурними особливостями. Якщо в західних регіонах, орієнтованих на

європейську цивілізацію, мешканці мали можливість розвивати національну

культуру, навчати своїх дітей рідною мовою, то в східних та південних

регіонах відбувалося послідовне й відверте витіснення української культури

російською. Нині ці райони переважно русифіковані, кооперативне тісно

пов'язані з російськими підприємствами, тому значна частина їх люду ще не

готова сприйняти й втілити в життя українську національну ідею. Українська

економіка все ще перебуває в залежності від колишнього

народногосподарського комплексу СРСР. Цей фактор не сприяє згуртуванню

українського народу. Подолання такої ситуації можливе через створення

ефективної ринкової економіки, орієнтованої не лише на зовнішні, але й на

внутрішньогосподарські зв'язки, територіальну та духовну консолідацію

українців.

Значної шкоди справі становлення української нації завдає насаджуване

імпершовіністичною пропагандою твердження про те, що Україна ніколи не була

державою. Адже важко підвестися з колін і позбавитися принизливого почуття

другосортного народу, що ніколи не знав своєї державності, не мав

державного мислення. Цю ганебну концепцію української неповноцінності,

меншовартості, штучно роздмухувану антиукраїнськими силами, сьогодні

розвінчують через доступ до історичної правди. Українці є однією із значних

європейських націй. Впродовж тисячоліть вони живуть на власній етнічній

території, мали свою державність у різних формах понад 850 років і завжди

боролися за її відродження. Київська Русь була однією з наймогутніших

держав світу. Потім втіленням державності стало Галицьке-Волинське

князівство, а ще згодом — Запорізька Січ. Своїм демократичним устроєм

козацька держава, остаточно сформована за часів Б. Хмельницького (1648 р.),

викликала захоплення європейців. Та військово-політичний союз із

Московською державою (1654 р.) фактично став початком утрати незалежності

Україною, а після ліквідації Катериною II Запорізької республіки, а ще

раніше Гетьманське-Козацької держави Петром І, українська державність

припинила своє існування, її територія політично й економічно була

інтегрована в статусі колонії та тотально русифікована в Російській

імперії. З поваленням Австро-Угорської та Російської імперій український

народ знову став на шлях відродження й возз'єднання своєї держави. Але

примусове залучення до складу СРСР коштувало Україні поступової втрати

новонабутої самостійності. І нарешті 1991 р. Україна відродилася як держава

знову.

Слід також відзначити, що за радянських часів Україна, навіть маючи

лише атрибути формальної державності, піддана не баченим репресіям і

«чисткам», все ж являла собою один з найрозвиненіших економічних та

культурних регіонів СРСР. Оця дивовижна життєздатність і нині викликає

надію на відродження української нації на новому історичному етапі.

Актуальною проблемою в політиці є відродження української духовності,

дерусифікація культури. Але цей процес відбувається повільно навіть за умов

незалежності. У східних і південних регіонах нині можна спостерігати

закриття україномовних газет, театрів та інших культурних закладів.

Скорочується випуск літератури українською мовою, що нібито не витримала

конкуренції за умов ринкових відносин. Конституція України визначає

природно державною українську мову. Україна має забезпечити її розвиток і

функціонування в усіх сферах суспільного життя і водночас виявляти державне

піклування про вільний розвиток і використовування всіх національних мов,

що ними послуговується людність республіки. Але виконання основного Закону

є незадовільним. Мовна проблема набула гострого політичного характеру.

Деякі партії й рухи, відбиваючи погляди частини російськомовного населення,

вимагають введення в країні російської мови як другої державної, чи

офіційної. Під цим гаслом у деяких регіонах у 1994 та 1998 рр. відбулися

вибори народних депутатів до Рад різних рівнів.

Серед аргументів щодо необхідності двомовності наводять приклади

Бельгії, Канади й Швейцарії. Та річ у тому, що канадці, крім індіанців, не

є споконвічними мешканцями території, на якій проживають, вони нащадки

переселенців з різних країн Європи. У Бельгії дві державні мови, але

фламандською говорять фламандці, а французькою — валлони, тобто там нема

єдиної нації, що має дві державні мови. У Швейцарії живуть представники

чотирьох народів-автохтонів, що волею долі опинилися в конфедерації. Тому

франко-швейцарці, італо-швейцарці та германо-швейцарці розмовляють

відповідно своїми мовами. Кожна з цих мов є державною на відповідній

території. Держава дбає про ретороманську мову, носієм якої є кількісно

невеликий древній народ, оскільки цей народ, на відміну від попередніх

етноугр уповань Швейцарії, не має на іншій території держави-автохтона,

такої, як Франція, Італія, Німеччина. На всій території України (крім

Криму) корінним народом є українці. Інші етноси оселилися в Україні з

різних причин значно пізніше. Тому для нас за приклад повинні бути не

названі вище країни, а такі, скажімо, як Німеччина, Швеція, Японія та ін. У

цих та інших країнах збільшується кількість емігрантів. Ніхто не примушує

їх вивчати державну мову. Але без належного знання цієї мови ніхто не може

стати ні депутатом парламенту, ні працівником будь-якої державної установи.

Жоден з емігрантів при цьому не ставить питання про дискримінацію чи

порушення прав людини, адже крім прав існують ще й обов'язки. Одним із них

є знати мову народу, на землі якого живеш, якщо хочеш, щоби вона була для

тебе рідним домом.

Цю та інші проблеми етнополітики слід пов'язувати зі проблемою

міграції. Серед мігрантів, що приїздять до України, можна виділити такі

Страницы: 1, 2, 3, 4