Курсовая работа: Платіжна система України та стратегія її розвитку

Курсовая работа: Платіжна система України та стратегія її розвитку

Курсова робота

"ПЛАТІЖНА СИСТЕМА УКРАЇНИ ТА СТРАТЕГІЯ ЇЇ РОЗВИТКУ"

Актуальність теми. За останні роки в економіці і банківській системі України відбулися радикальні зміни, обумовлені досягненням Україною політичної та економічної незалежності і переходом до розбудови соціально орієнтованої ринкової економіки.

Відповідно до цього напряму економічних перетворень сучасний етап розвитку банківського сектора характеризується розширенням обсягів і структури грошового обороту, ускладненням розрахунків, необхідністю уникнення фінансових ризиків і налагодження дієвого контролю за системою грошового обігу в Україні. Виконання таких складних завдань може бути забезпечено суттєвим розширенням різних видів банківських послуг, що надаються банками підприємствам, організаціям і населенню.

Однією із таких послуг, що вже широко використовується на зарубіжних фінансових ринках, є запровадження електронних грошей, створення систем електронних платежів і розрахунків. На сьогоднішній день в Україні вже створено систему електронних платежів Національного банку України, окремі банки використовують деякі елементи і системи зарубіжних платіжних систем, запроваджують власні системи.

Однак на цей час практика ставить більш складні завдання, вирішення яких є перспективними в аспекті вдосконалення національної електронної платіжної системи. Так, існує практична необхідність створення національної системи масових електронних платежів, впровадження якої ще тільки розпочинається.

У цьому зв'язку дослідження стратегії розвитку платіжної системи України набуває особливого значення, що зумовлює актуальність обраної теми та доцільність проведення досліджень для розвитку цього питання.

Об'єктом дослідження є сучасний стан функціонування національної електронної платіжної системи

Предмет дослідження – стратегії розвитку національної електронної платіжної системи

Методи дослідження – узагальнення та систематизація наукової літератури, методи економічного аналізу (аналіз витрат і доходів, накопиченого фінансового результату діяльності підприємства), математичної статистики тощо.

Мета роботи полягає у теоретичному обґрунтуванні основ організації, розкритті діючої практики використання національної електронної платіжної системи, а також пошуку напрямків удосконалення цієї системи на основі систематизації існуючих пропозицій щодо цього питання.

Для досягнення поставленої мети в роботі вирішуються такі завдання:

– обґрунтовано актуальність вдосконалення платіжної системи України;

– досліджено роль платіжної системи в економіці України;

– розглянуто процес становлення системи електронних платежів в Україні;

– викладено нормативно-правові основи функціонування національної електронної платіжної системи;

– вивчено організаційну структуру та облік операцій з використанням платіжних карток НСМЕП;

– наведено сучасний стан впровадження в промислову експлуатацію національної системи масових електронних платежів на Україні;

– запропоновано шляхи вдосконалення національної електронної платіжної системи України;

Вказаному питанню приділяється значна увага Національного банку України та Кабінету Міністрів України, що знайшло своє відображення у законах «Про Національний банк України» (№2922–ІІІ), «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» (№2346 – III), Постановах НБУ «Про затвердження Правил Національної системи масових електронних платежів» (№620 вiд 10.12.2004), «Про затвердження Програми розвитку Національної системи масових електронних платежів на 2006–2008 роки (№121 від 30.03.2006) та ін.

Впровадження пропозицій і рекомендацій, наданих в роботі, дозволить створити оптимальні умови для досягнення національною системою масових електронних платежів на Україні соціально-орієнтованого та загальнодержавного рівня. Це надасть можливість досягти ефективного функціонування національної платіжної системи України загалом.

1.1 Визначення сутності поняття «платіжна система»

Як зазначають Б.П. Адамик [16], Н.А.Єрохіна [31], В.М. Кравець [40], Н.Г. Лапко [45], А.С. Савченко [63], Д.П. Шкудун [74] та інші фахівці, електронна платіжна система є різновидом та еволюційною формою одного з невід'ємних спеціалізованих елементів практично всіх економічних операцій, що стосується передачі грошової вартості в обмін на товар, послугу або фінансовий актив, тобто платіжних систем.

Аналіз спеціальної літератури [6, 31, 35, 47, 56, 61, 67 тощо] показав, що до визначення поняття платіжної системи існують різні підходи.

Так, у Законі України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [6] платіжну систему визначено як платіжну організацію, членів платіжної системи та сукупність відносин, що виникають між ними при проведенні переказу коштів, який і є обов'язковою функцією цієї системи.

У ряді робіт [56, 74, 80 та ін.] платіжну систему представляють як систему механізмів, які служать для переказу грошових коштів між суб'єктами господарювання, для розрахунку за платіжними зобов'язаннями, що виникають між ними. Тобто, платіжна система розуміється як набір платіжних інструментів, банківських процедур і, як правило, міжбанківських систем переказу коштів, поєднання яких забезпечує грошовий обіг разом з інституційними та організаційними правилами та процедурами, що регламентують використання цих інструментів та механізмів.

Спираючись на дані, представлені у роботах А. Вавилова [22], О. Махаєвої, В. Харченко [48], зазначимо, що у більшості розвинутих країн платіжна система складається з кількох самостійних систем, кожна з яких задовольняє вимоги окремої платіжної сфери. Такі системи можна класифікувати за різними характеристиками та ознаками. Виходячи з того, яку роль відіграють платіжні системи відповідно до характеру здійснюваних платежів, розрізняють:

– системи міжбанківських розрахунків, які призначені для здійснення платіжних трансакцій між банками, обумовлених виконанням платежів їхніх клієнтів або власних зобов'язань одного банку перед іншим. Для них необхідною стадією є транспортування документа між банком платника та банком одержувача за допомогою однієї із систем електронних міжбанківських розрахунків;

– внутрішньобанківські платіжні системи створюються, щоб забезпечити найбільш сприятливі умови щодо проходження платежів між установами, що належать до однієї групи. При цьому розрахунки виконуються через систему кореспондентських рахунків у центральній установі, яка виступає як банк банків відповідної структури. Всередині структури може також створюватися єдиний центр для виконання клірингу та розрахунків;

– системи «клієнт-банк» використовуються банками, які пропонують платіжні послуги своїм клієнтам на базі сучасних технологій. Так, нині все більшого поширення набуває банківське обслуговування вдома, або «домашній банк» – комплекс послуг щодо надання клієнтам банків фінансової інформації, а також здійснення за їх ініціативою різних банківських трансакцій з передаванням інформації телефонними каналами або через двосторонню систему кабельного телевізійного зв'язку;

– системи масових платежів, які широко використовуються у розвинених державах світу. Незважаючи на те, що традиційні безготівкові платіжні інструменти (чеки, платіжні доручення тощо) достатньо розповсюджені, останнім часом усе ширше впроваджується система масових (споживчих) платежів з використанням пластикових карток. У цих системах задіяні кредитні картки, дебетні картки, «електронні гаманці», а також картки для отримання грошей з банківських автоматів.

Аналіз спеціальних праць [55, 61, 70, 71 та ін.] дозволяє укласти, що необхідними елементами ефективно функціонуючих платіжних систем є:

– нормативно-правова база, що регулює платіжні відносини, має створювати сприятливі умови для забезпечення потреб нормального функціонування платіжної системи;

– бухгалтерська і технологічна модель є основним операційним механізмом здійснення платежів, що ґрунтується на принципах бухгалтерського обліку і звітності, включає платіжні інструменти та механізми переказу коштів;

– технологічна інфраструктура є основою життєздатності платіжної системи. Вона включає, зокрема, програмні та технічні засоби обробки та передачі даних, обслуговуючий персонал тощо;

– захист інформації як сукупність програмно-технічних, нормативно-правових, адміністративно-організаційних засобів.

Сучасними платіжними системами, здебільшого, керує банківський сектор. Платіжні системи виконують функцію передачі потоку інформації, який містить деталі платежу, і безпосередньо переказу грошових коштів.

При здійсненні платежів використовують різні платіжні інструменти: готівка, картки, платіжні доручення, векселя тощо. Відтак, платіжний інструмент характеризується:

– своєю формою (традиційно поширені у минулому паперові за формою платіжні інструменти поступаються місцем пластиковим карткам або електронним повідомленням);

– засобами захисту та підтвердження справжності (замість традиційного підпису все ширше застосовують персональні ідентифікаційні номери, паролі або електронні підписи);

– кредитовим чи дебетовим характером дії. При кредитовому переказі платник передає своєму банку розпорядження продебетувати його рахунок і перерахувати кошти на рахунок одержувача платежу після чого кошти зараховуються на рахунок одержувача. При дебетовому переказі одержувач платежу віддає банку платника (на підставі повноважень, наданих йому платником) розпорядження на списання коштів з рахунку платника, переказ цих коштів одержувачу платежу та їх зарахування на рахунок останнього.

Як зазначає В.П. Страхарчук [67], ефективна платіжна система, що передбачає визначені права й обов'язки користувача, має зменшити фінансовий ризик. В ідеалі правила функціонування платіжної системи слід укласти таким чином, щоб вони спонукали учасників цієї системи зводити ризик до мінімуму. Хоча в певний момент може виникнути конфлікт між витратами на впровадження цих правил та очікуваними втратами від ризику.

Таким чином, платіжну систему ми будемо розуміти як систему механізмів, що призначені для переказу грошових коштів між суб’єктами господарювання з метою розрахунку за зобов’язаннями. Визначальними характеристиками будь-якої платіжної системи є передача інформації та здійснення розрахунків.

Провідна роль платіжної системи в сучасній економіці обумовлена її особливим статусом як необхідного елементу фінансової інфраструктури, інструменту ефективного управління економікою та засобу підвищення економічної ефективності.

1.2 Історія становлення національної електронної платіжної системи

Як зазначають Т. Забродіна [32], О. Колодізєв [37], О. Логінов [47], В. Усоскін [71] та інші фахівці, краще зрозуміти нинішній стан платіжної системи України, важливо розглянути її історичне коріння.

Так, у роботі О. Логінова [47] наведені дані про те, що з 1930 р. до недавніх реформ єдина банківська система обслуговувала весь Радянський Союз. При цьому основною вимогою до системи розрахунків та її відмінною рисою був контроль, а не оперативність, зручність або надійність. Внутрішньобанківські розрахунки між установами Держбанку СРСР здійснювалися за системою міжфілійних оборотів (МФО), яка була запроваджена в 1933 р. У цю саму систему були включені й установи Зовнішторгбанку («Внешторгбанка») СРСР. Розрахунки через систему міжфілійних оборотів здійснювалися переказуванням сум за рахунками у різних установах однієї системи банку. Засобом міжфілійних розрахунків були авізо за МФО, які складалися та спрямовувалися в розрахунково-касові центри (РКЦ) при центральному банку або в процесингові центри головного банку. Авізо зазвичай пересилалися засобами спецпошти (паперові поштові авізо) або телеграфом (телеграфні авізо). Платежі здійснювалися незалежно від наявності коштів на кореспондентських субрахунках, однак загалом у межах кредитового сальдо на кореспондентському рахунку банку. Цей механізм розрахунків передбачав централізований порядок їх регулювання та контролю за своєчасним, коректним завершенням.

Перевагою системи розрахунків через МФО було те, що вона була добре організована і дисциплінувала бухгалтерський апарат банків, оскільки вимагала особливо чіткої організації та суворого контролю всіх етапів проходження платіжних документів.

Основним недоліком цієї моделі була відсутність ресурсного обмеження діяльності установ банку, бо платіж здійснювався в будь-якому разі, а не лише в межах кредитового сальдо.

Аналізуючи досвід діяльності Держбанку, О. Колодізєв [37] зазначає, що розрахунки в межах одного банку успішно здійснювалися за умов централізовано керованої економіки. Централізоване керування як Держбанком, так і його клієнтами-підприємствами забезпечувало відносну стабільність такої схеми розрахунків, незважаючи на згадані її вади.

Політичні зміни, що відбулися на території Радянського Союзу, спричинили істотні зміни і в системі банківських розрахунків. Ці зміни були зумовлені передусім дезінтеграцією радянської платіжної системи. Монобанківська система зникла наприкінці 80-х років і поступилася місцем дворівневій банківській системі.

Спеціалісти (О. Колодізєв [37], О. Логінов [47] та ін.) виділяють три етапи в еволюції міжбанківських розрахунків в Україні, що відповідають етапам реорганізації банківської системи в цілому.

Першим етапом (1988–1991 рр. – ще за часів входження України в СРСР) можна вважати розвиток елементів ринкової економіки в господарському механізмі. У державних банках почала з'являтися нова клієнтура – приватні підприємці. Але механізми розрахунків не змінювалися. Був збережений порядок розрахунків за МФО. Він поширювався на установи всіх державних спеціалізованих банків. Ці установи як суб'єкти господарювання мали всі атрибути юридично самостійних осіб, але при цьому включалися в єдину державну банківську мережу. Вони керувалися зведеними кредитними та касовими планами Держбанку СРСР, виконували фінансово-кредитні та розрахунково-касові операції, вели облік за загальними правилами.

Надалі передбачалося забезпечити фінансову самостійність банків. Однак це завдання було нереальним, зокрема і через механізм міжбанківських розрахунків: позаплановий перерозподіл готівки між банками в процесі МФО створював неявні та неоформлені кредити за рахунок Держбанку. Ці кредити були за характером знеособленими, безстроковими та безкоштовними, що є ненормально.

Як наслідок, Держбанк був позбавлений можливості регулювати грошовий обіг та контролювати діяльність спеціалізованих банків, а також застосовувати на фінансовому ринку економічні методи регулювання банківської системи, зокрема змінювати норми обов'язкових резервів та процентних ставок за активними та пасивними операціями. Це звело нанівець спроби проведення грошово-кредитної політики, і саме «монобанк» в особі Держбанку, який був основою однорівневої банківської системи, був заінтересований у переході до дворівневої банківської системи.

Ключовим моментом другого етапу (1991–1994 рр.) реформування банківської системи була реструктуризація мережі банків: створення Національного банку України (НБУ), формування Національним банком України власної мережі регіональних управлінь, перетворення установ державних спеціалізованих банків у самостійні комерційні банки; утворення нових комерційних банків.

Діяльність комерційних банків будувалася на власних та залучених ресурсах. Їм була надана самостійність у визначенні об'єктів кредитування, строків депозитів та кредитів, процентних ставок за пасивними та активними операціями. Починаючи з 1992 р., взаємні розрахунки між комерційними банками стали здійснюватися на основі встановлення кореспондентських відносин з відкриттям кореспондентських рахунків один у одного або через рахунки, відкриті в Національному банку України.

У 1992–1993 рр. в Україні використовувалася модель міжбанківських розрахунків за кореспондентськими рахунками, відкритими в регіональних управліннях Національного банку України. Для здійснення міжбанківських розрахунків використовувалися спеціалізовані підрозділи НБУ – розрахунково-касові центри (РКЦ) при регіональних управліннях. Саме там відкривалися кореспондентські рахунки для комерційних банків, розташованих у відповідному регіоні України.

Після безпосереднього переказування коштів на адресу банку-кореспондента така модель розрахунків передбачала відображення цих коштів на рахунках, які відкриті в РКЦ. Це призводило до того, що значні суми коштів, які перебували в міжбанківському обігу, несвоєчасно відбивалися на кореспондентських рахунках, що знижувало дієвість контролю НБУ за станом міжбанківських розрахунків.

Механізм розрахунків не передбачав елементів заліку, тобто вони відбувалися в повній сумі платежів між господарюючими суб'єктами.

Контроль за станом міжбанківських розрахунків здійснювався залежно від стану комерційного банку в цілому як юридичної особи, за «консолідованими» кореспондентськими рахунками.

У 1992 р. в Україні оброблялося в середньому 1 млн 600 тис. платіжних документів за день. Недоліки паперової технології було усунуто на третьому етапі становлення банківської і платіжної систем України.

У 1992 р. було розроблено «Концепцію створення системи електронного грошового обігу». Ця концепція передбачає впровадження в народне господарство України нової технології обслуговування банків, організацій та фізичних осіб, заснованої на виконанні різноманітних платіжних операцій за безпаперовою комп'ютерною технологією. Така система має назву «система електронного переказу фінансових послуг або електронного грошового обігу» (СЕГО). Вона є розвитком традиційних видів платіжних послуг на основі нової методології [20, 24, 29].

Комерціалізація державних банків, поява мережі нових комерційних банків, збільшення кількості суб'єктів підприємницької діяльності сприяли зростанню суспільної заінтересованості у створенні загальнодержавної автоматизованої системи, яка прискорила б міжбанківські розрахунки та підвищила їхню надійність і безпеку.

В.М. Кравець [39] наголошує, що з огляду на недостатній рівень інформатизації України, відсутність у комерційних банків власних систем міжбанківських розрахунків та відсутність з їхнього боку ініціативи щодо створення єдиної мережі електронних взаєморозрахунків, марно було сподіватися на створення подібної системи «знизу», через поступове добровільне об'єднання банків у єдину мережу електронних взаєморозрахунків. Національний банк України був змушений нав'язувати комерційним банкам свою політику та свою технологію в галузі створення електронної системи міжбанківських розрахунків. Водночас необхідно було враховувати різні фінансові можливості банків та рівень кваліфікації їхнього персоналу, а також обмеженість коштів самого Національного банку.

Отже, реальністю були обумовлені такі основні риси розробленої системи електронних платежів: невисока вартість розроблення та експлуатації (включаючи витрати на технічне обладнання); надійність та уніфікованість програмних та апаратних засобів системи; стислі строки впровадження; простота експлуатації програмно-технічних засобів, особливо засобів, призначених для комерційних банків; невеликі витрати часу та коштів на навчання персоналу.

Страницы: 1, 2, 3, 4