Вивчення оповідань Володимира Винниченка

переговори з робітничими і солдатськими депутаціями; вислуховування скарг,

безкінечні урядові засідання); телефонних та письмових погроз розправитися

за “баламутство єдиного руського народу українством” аж до чотирьох

Універсалів – така амплітуда роботи Винниченка в Центральній Раді. Падаючи

від знемоги, “прокручуючи” в пам’яті події дня, Винниченко часто запитував

себе: “Яка сила керує цими діями? Честолюбність? Бажання здаватися цінним,

найкращим в очах інших? Чи розбурханий до екстазу, до самозабуття інстинкт,

ота таємна величезна керівна сила, що керує людськістю, не потребуючи для

того ні свідомості людей, ні бажання їх на те? Чи фізіологічна, заложена в

нервах любов до того, з чим росло моє дитинство, що плекала моя юнацька

думка, що прокладало в мозку моєму глибокі, нестираючі сліди?” [10;19].

Однозначної відповіді Винниченко не мав. Може, одна з цих сил, а

може, й усі разом? Та одне він знав твердо: свободу – скарб, до якого

тяглася душа довгих поколінь, неодмінно треба брати. “Розбито двері

страшних марних льохів. У тих льохах віками ховалось наше золото. Можна

брати його, можна виносити на світ і роздавати окраденим. Цілі купи лежать

його під нашими ногами. Бери, скільки хочеш. Але чи є ж у нас стільки сили,

щоб зразу піднести усе те добро? Чи є стільки рук, щоб поставити їх біля

тої тяжкої роботи?” [10;20].

Знову сумніви, тривога, сором: а якщо не піднесемо? Якщо знову

доведеться заховати той скарб? Відродження національної державності – тяжка

і страшна річ. Потрібно надлюдських зусиль, відчаю, гніву і сміху, щоб

закласти підвали будинку, в якому зручно і вільно житимуть нащадки.

Володимир Винниченко, для якого свобода і щастя народу України були

його власними свободою щастям. Робив усе, що міг, не шкодуючи сил. У

“Щоденнику” (книга 8, запис від 14.Х.1919) він пише, що готовий “на всі

жертви, навіть на смерть, аби тільки врятувати українську націю від

розп’яття”. [17;129]

Зрозуміло, що в буремні роки муза письменника мусила поступитись

місцем політиці: 1918 року з’явилась у світ драма “Між двох сил”, а в

еміграції у Відні протягом року він пише тритомну працю “Відродження

нації”, яку з повним правом можна називати най об’єктивнішим дзеркалом тих

подій.

В лютому 1925 року Володимир Кирилович і Розалія Яківна переїхали до

Парижа. У багатолюдному Парижі, що як і Прага, в ті роки був одним із

найбільших осередків української еміграції, Винниченко вочевидь почувався

самотньо. Мав непростий характер, та й від “емігрантської богині –

дріб’язкової пльотниці, дрібно жорстокої, уїдливої злої баби” (як

висловився письменник у своєму “Щоденнику”) хотілося втекти подалі.

В цей час Винниченко інтенсивно обдумує й формує нові для себе

філософсько-етичні принципи. Його цікавлять Епікур і Вольтер, філософи Гюйо

й Пуанкаре, психологи Вундт і Лебоне. Винниченка все більше захоплюють

проекти влаштування життя на засадах гармонії. Він пише трактати “Щастя” і

“Листи до юнака”, в яких обґрунтовує принципи простоти й природності

людського життя. Винниченко приймає як аксіому погляд, що людство прагне

щастя. Він стверджує: “Єдине, що маємо право констатувати з абсолютною

певністю, це ж що не зважаючи на всякі наші теоретичні розходження, ми всі

(хочемо того, чи не хочемо) мусимо підлягати законові прагнення щастя.”

[20; 141]

Ми не кажемо: щастя є багатство, слава, чеснота, кохання, обов’язок,

родина, нірвана, себто володіння якоюсь однією чи навіть кількома

цінностями – силами. Ні матеріальні, ні духовні цінності, ні кожна зокрема,

ні навіть усі вкупі ще не дають довгої постійної радості життя, себто

щастя. Маючи і багатство, і славу, і здоров’я, і чесноти, і владу, і все,

що хоч, маючи часом і великі насолоди від них, щастя все ж таки можна не

мати, і можна бути навіть нещасним. Життя повне доказів цьому. Чого ж воно

так? Того, що ніяких людських, моральних твердих, а надто вічних цінностей

немає. Добро і зло, як хвилі на воді, переливаються одне в друге. Те, що

тільки що було добром, через хвилину стає злом. Що для одного щастя, те для

іншого дурниця. Іншими словами, будь-яка людська моральна цінність є

відносна. Отже, шукати такої абсолютної речі, як щастя, треба в чомусь

постійному, надійному. А таким є закон погодженого взаємовідношення

елементів буття. Себто: хоч би які зміни не відбувалися в речах, в наших

цінностях, чи то фізичних, чи духовних, взаємовідношення між цими речами

залишається постійним, вічним, як вічні закони природи на землі. Багатство,

сила, здоров’я, кохання окремо, ні навіть усі разом, коли вони не погоджені

з собою, щастя не дають. Тільки дійова рівновага цих цінностей та

погодженість їх між собою та з силами назовні нас дає той стан, який ми

можемо з цілковитим правом назвати щастям. [20;143]

Тяжкі часи настали для Винниченка. Його п’єси зійшли зі сцен

театрів, на Україні більше не видавали його творів, а ті, що були видані

раніше, вилучалися з бібліотек.

Зрештою Винниченко знаходить на березі Середземного моря, за тисячу

кілометрів від Парижа, напівзруйновану ферму, купує її і переїздить з

Розалією Яківною на нове місце. Сімнадцять років у Мужені, у “Закутку” (так

письменник назвав свою садибу) – особлива доба в його долі. Все болючіше

відчувається ізольованість і покинутість. Настає рішуча переоцінка

суспільних, моральних і політичних цінностей.

Винниченко зневіряється в можливості хірургічними засобами зміцнити

суспільні стосунки і наблизити людей до щастя. Революції залишають в

історії людства кривавий слід. Протистояння ж між капіталістичним Заходом і

комуністичним Сходом набуває таких форм, що це починає загрожувати

знищенням самої цивілізації. Як вийти з цього глухого кута? Ось головне

питання, над яким замислився муж енський самітник і дивак Володимир

Винниченко. Шукаючи відповіді, він обдумував свої проекти майбутнього

гармонійного життя. “Найкращою дитиною своєю” називав Винниченко велику, в

двох томах, філософсько-соціальну працю “Конкордизм”. Конкорд – по-

французьки означає ”злагода”, “примирення”.

Винниченкова праця здебільшого зосереджена на двох засадах того, як

зробити людство щасливим. Він пропонує нове роззброєння всіх націй світу.

Далі закликає народи світу прийняти нову форму соціальних відносин, яку він

називає “колектократією” (дослівно – влада колективу). Лише усунення будь-

яких форм найманої праці може забезпечити остаточне усунення загрози війни.

Ідеї конкордизму пронизують твори, написані в Мужені: “Нова

заповідь”, “Вічний імператив”, “Слово за тобою, Сталіне!”, “Лепрозорій”.

Роки війни – мертві роки для Винниченка – письменника. Безконечна

туга за Україною, тяжка праця на городі, постійне відчуття голоду...

“Війнуло сьогодні Україною, від якогось оповідання в “Червоному

шляху”, який переглядаю. Заболіла вся душа; таким ниючим, ридаючим болем

заболіла, що аж сама похолола від страху й здивування. Коли б за один

тиждень перебуття на Україні треба було цілий рік іти пішки, з захватом

згодився б. І пішли б ми удвох, і яке було б щастя!” [15; 103]

Втіхою для Винниченка був живопис. Навдивовижу щедро обдарована

людина, Володимир Кирилович для повного самовираження, чи навпаки, в якісь

внутрішньо критичні стани, для втечі від себе – літератора й політика, -

відчував потребу в спілкуванні ще з однією Музою.

Власне і в письменницькій манері Винниченка можна помітити гостре

око художника, яке давало змогу кількома штрихами, “маленькими рисочками”,

які найчастіше розкидані по всьому твору, влучно і лаконічно змалювати

людину.

Він освоював досвід європейського модернізму, захоплювався Пікассо,

який довгий час мешкав тут же, в Мужені, Браком й Матіссом.

Спадщина Винниченка - художника складає близько сотні картин –

пейзажів, натюрмортів, портретів і акварелей. Палітри і пензля він не

покидав до самої смерті...

Самотність і старість все частіше нагадували про себе. Якось

Винниченко занотував у “Щоденнику”: “Вночі, лежачи без сну в темноті,

виразно хтось (підсвідомість?) висунув питання: а що ж ти кінець кінцем мав

і маєш від нації, від тої нації, якій ти служив усе життя? Ось кінчилося 70

років тому життю, а що ти маєш? Ти – насамперед, самотній. Є окремі гуртки

чи одиниці, які немовби ставляться прихильно до тебе (та й то виклади їм

свої сутні висновки з твого життя, твої так звані переконання, твій

конкордизм, який ти в таких труднощах виносив, і ти побачиш, як ці

прихильники поставляться до тебе...). а матеріально ти ще самотніший: ти на

кінці твого життя сушиш собі голову, чим ти будеш жити? Тепер ти вже

думаєш, що треба продавати “Закуток”, щоб мати що їсти... Вже тепер

розпитуємось, чи приймають французи у свої притулки для старих чужинців? А

нація що ж? А ті її “вірні сини”, яких в еміграції до двох мільйонів, як же

вони дивляться на те, що їхній “найбільший письменник”, “літературний геній

України”, “гордість українського народу”, як деякі звуть його, що він

клопочеться про те, щоб його прийняли в притулок для старих і калік? А їм

що од того? Хай собі йде, куди хоче.” [18; 3]

Такий складний і суперечливий шлях революціонера соціаліста

Винниченка. Безперечно, він позначився і на його творчості, яка в

переважній своїй частині стала визначним надбанням, однією з вершин

української літератури першої половини ХХ століття.

2. Світ дитячої душі у творчості Володимира Винниченка.

Як свідчить “Щоденник” Володимира Винниченка, письменник, остаточно

відмовившись від спроб повернення на Україну заглиблюється у творчі пошуки,

спостереження, переживаючи справжній творчий злет у 1921-1930 роках. Він із

новим зацікавленням занурюється в проблеми філософії, етики, естетики,

моралі, що мало значний вплив на твори, що були написані в цей час,

зокрема, збірка “Намисто” (1921-1928).

У записі від 18 жовтня 1941 року Володимир Винниченко, накреслюючи

творчі плани, зауваження, що не збирається зупинятися на “одному разку

“Намиста”, а планує створити ще дві такі збірки. Але цим планом не судилося

здійснитися. Як пише Г. Костюк, було створено ще два оповідання: “Стелися,

барвінку, низенько” та “Білесенька”, що мали ввійти до другого “разка”, але

Винниченко потім уже до цих оповідань не повертався, і вони лишилися

ненадруковані в архіві письменника. А які причини перешкодили Винниченкові

продовжити цю роботу, можна лише здогадуватися. Можливо, війна і тяжкі

випробування, що випали на долю письменника під час окупації Франції, де

він жив останні роки. Також, напевне, вплинуло і підкреслено байдуже та

вороже ставлення до його творчості як з боку радянських українських

критиків, так і представників української діаспори.

Збірка “Намисто” вирізняється тим, що її основу складають

оповідання, назви яким дали народні пісні, кожна з яких тісно переплетена з

тканиною твору. Народна пісня відіграє надзвичайно важливу роль у побутові

оповідання, хоча використовує її Володимир Винниченко оригінально і по-

новаторськи. Письменник відштовхує від традицій етнографічно-побутового

реалізму, де пісня використовувалась більше як декоративна деталь, просто

як символ українця; де вся тканина твору пронизана прямо запозиченою

фольклорною символікою. В етнографічно-побутових творах часто

використовувалася не сама пісня, а пісенна символіка й поетика як засіб

творення образу героя. Завдяки цьому образ набирав (що парадоксально для

реалістичної літератури) рис узагальненості, конкретності, тобто виводився

якийсь типовий образ, а не індивідуальний і неповторний персонаж. Було

цілковито відсутнє зображення психологічного життя героїв – лише із

зовнішніх учинків можна було здогадуватися про їх почуття й переживання.

У Винниченка ж навпаки. Пісня в оповіданнях збірки покликана саме

відтінити індивідуальність персонажа, його психологічний світ. Народна

пісня тісно переплетена з художньою тканиною твору, і на неї покладено

безліч конкретних і практичних завдань. Зокрема, вона може служити

тематичною основою твору – для прикладу візьмемо оповідання “Та немає гірш

нікому...”, написане на мотив народної пісні, що дала йому назву, в якій

ідеться про нещасливу долю сироти, якому скрізь дістається і нікому

приголубити; і в оповіданні мова йде про долі двох хлопчиків-сиріт, про

їхні поневіряння. Прикладом може служити також оповідання “За Сибіром сонце

сходить...”, як народна пісня про благородного розбійника Кармелюка

покликала за собою двох малих шибайголів, що теж вирішили стати

розбійниками і рушити в мандри; як вони в комічному варіанті “повторили”

славні подвиги Кармелюка, аж поки не зіткнулися із справжніми,

неблагородними розбишаками, що примусили їх тікати додому.

Пісні “Гей, ти, бочечко”, “Ой випила, вихилила”, Гей, чи пан, чи

пропав” дають змогу авторові яскравіше відтінити характери малих героїв,

підкреслити їх безжурну й веселу вдачу, що за зовнішньою задирикуватістю і

відчайдушністю ховає справжні скарби чистих почуттів: доброти, готовності

прийти на допомогу, сміливості й відваги.

В оповіданні “Гей, хто в лісі, обізвися...” пісня додає нові штрихи

до образу другорядного персонажа Корчуна, що зображується через сприйняття

хлопчака Зіня. Пісня відтіняє позитивні риси в портреті розбишаки й

халамидника, виявляючи його безжурну широку натуру, додає в очах малого

хлопця йому рис романтичної розбійницької величі, віє духом волі і

простору.

В оповіданні “Гей, не спиться...” однойменна пісня з’являється в

моменти особливої напруженості й небезпеки, допомагаючи розкрити

психологічний стан – тривоги, сильного хвилювання, очікування, нетерпіння,

що їх переживають герої, коли їх і справді “сон не бере”.

Загалом, народна пісня дає змогу письменнику більшою мірою

відтворити тонкощі психологічного життя героя без зайвих описів і надмірної

деталізації.

Щодо визначення належності Володимира Винниченка до певного напрямку

течії в літературі, чіткого окреслення його творчого методу, то слід

навести його власні слова, що він вкладає їх в уста художника Олафа

Стефензона з однойменного оповідання, де він засуджує об’єктивно-

протокольну манеру письма: “це мистецтво не людей, а якихось вчених псів...

вони бачать і малюють з погляду собаки, коня, а не людей. Вони людського,

того, що може бути в собаки, чого собака не може побачити і зрозуміти, вони

того не малюють.” [22; 1]

Тобто Володимир Винниченко прагнув, перш за все, передати

психологічне життя особистості, її думки, почуття, її ставлення до інших

людей, побуту, природи і всього довколишнього оточення.

Це загалом співпадає з принципами неоромантизму.

Характерна для неоромантизму спроба відродити героїчне начало в

літературі, прагнення до ідеалу – у Винниченкових оповіданнях в основі

сюжету завжди якийсь драматичний складний епізод з життя героя, що вимагає

від нього надзвичайних вчинків, уміння йти на самопожертву, приймати

відповідні рішення.

Наприклад, в оповіданні “Ой випила, вихилила...” дев’ятирічна

героїня Ланка змальована в тяжкий для неї період – затяжна хвороба матері,

злидні через її хворобу, необхідність виконувати всю домашню роботу – все

це штовхає дівчинку на відчайдушний вчинок, за який вона може заробить

відро, де хвора мати буде парити ногу, - відрізати ґудзик у генерала.

В оповіданні “Федько – халамидник” – шибайголова Федько зухвало

катається на крижинах, що сунуть по річці, відважно кидається на порятунок

боягуза Толі, що вирішив позмагатися з ним у сміливості, але попав у

халепу.

Васько з оповідання “Бабусин подарунок” змушений був, закинувши

карбованця, подарованого бабусею, у яр через дурну суперечку здійснити

просто-таки карколомні подвиги, полізши у глибокий яр і витримавши

справжній двобій із гадюкою, у чию нору закотився карбованець.

Двоє товаришів – Михась і Гаврик з оповідання “За Сибіром сонце

сходить...” – теж сумують за героїчними подвигами і рушають на пошуки

пригод.

Головною особливістю романтичного героїзму у збірці є саме його

трактування – з точки зору дитини. Для дорослих ці вчинки й поривання

можуть бути не те що не героїчними, а й просто безглуздими, шкідливими. Але

Винниченко проникає саме в дитячу психологію, показує бачення дитиною

героїчного і романтики, але не коментує його.

Ще одна із засад неоромантизму – посилена особистість начала,

виділення героя з юрби, але без протистояння їй, також зображення юрби не

як безликої, багатоногої і багаторукої маси, а як об’єднання незалежних

особистостей – також знайшло яскраве вираження у творчості Володимира

Винниченка.

Для прикладу візьмемо оповідання “Ой випила, вихилила...” В ньому

яскраво виділяється Ланка – своїм бурхливим, запальним характером, ранньою

дорослістю, що раптово настала, коли мати тяжко захворіла: “та й уся вона

тепер інша стала: така задавака. На вулицю, чи в степ, чи навіть на річку

її не докличешся”. [5; 63]

Але вона не протистоїть іншим персонажам – своїм товаришам, вона

залюбки грається з ними у вільний час і завжди готова прийти їм на виручку.

Інші діти також окреслені бодай кількома штрихами, що підкреслюють

їхню індивідуальність і допомагають створити цілісний образ: “Гришка –

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6