Колективний договір

сферу укладення. Відповідно до ст. 2 названого Закону України колективна

угода укладається на державному, галузевому, регіональному рівнях на

двосторонній основі.

Сторонами Генеральної угоди виступають професійні спілки, які

об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення Генеральної

угоди, та власники або уповноважені ними органи, які об'єдналися також для

проведення таких переговорів. Оскільки в Україні в даний час більшість

найманих працівників зайнято в державному секторі економіки, тому інтереси

власника при укладенні Генеральної угоди представляє Кабінет Міністрів

України.

Право представляти інтереси трудящих при укладенні Генеральної угоди

законом надається об'єднаним з цією метою профспілкам. На відміну від

інших видів колективних угод і колективних договорів при укладенні

Генеральної угоди закон визнає повноважними представниками трудящих лише

професійні спілки і не містить формулювання «профспілки та інші

уповноважені трудовим колективом органи». Такий підхід викликаний

відсутністю на державному рівні іншої, крім професійних спілок,

організації, що представляє трудяших, яка була б такою масовою, мала б

такий досвід роботи і авторитет серед трудящих. Але інші представницькі

організації трудящих не позбавляються можливості брати участь в переговорах

і при укладенні Генеральної угоди.

В Україні Генеральна угода була вперше укладена в 1993 р. На той час

це був принципово новий документ як за змістом, так і за складом сторін,

що його підписали. Дія угоди згодом була продовжена на 1994 р.

В листопаді 1994 р. між Кабінетом Міністрів України та профспілковими

об'єднаннями України знову розпочалися переговори про укладення Генеральної

угоди, яка була підписана 4 серпня 1995 р.

18 жовтня 1997 року підписана Генеральна угода на 1997-1998 роки. Її

особливість полягає в тому, що вона укладена між Кабінетом Міністрів

України і Українським союзом промисловців і підприємців, з одного боку, та

профспілковими об'єднанням України – з другого, тобто на двосторонній

основі. Держава в особі Кабінету Міністрів України і Український союз

промисловців і підприємців виступили єдиною, об'єднаною стороною.

В розділах Генеральної угоди сформульовано норми, що стосуються

забезпечення продуктивної зайнятості та соціального захисту населення від

безробіття, гарантії оплати праці та її захисту; забезпечення соціальних

гарантій, групових відносин, режиму праці і відпочинку, охорони праці,

здоров'я і навколишнього середовища; соціального забезпечення; гарантій у

приватизації; соціального партнерства; умов внесення змін і доповнень до

угоди, контролю за її виконанням, відповідальності за недотримання її

положень тощо.

Сторонами угоди на галузевому рівні є власники, об'єднання власників

або інші представницькі організації роботодавців. На підприємствах

державної власності інтереси власника представляють міністерства і

відомства. Інтереси ж працюючих представляють галузеві об'єднання

профспілок.

Угода на регіональному рівні укладається між місцевими органами

державної виконавчої влади або регіональними об'єднаннями підприємців, якщо

вони створені і мають відповідні повноваження, і об'єднаннями профспілок

чи іншими уповноваженими трудовими колективами органами.

За наявності на галузевому чи територіальному рівні кількох профспілок

або їх об'єднань чи інших уповноважених трудовим колективом на

представництво органів вони повинні сформувати спільний представницький

орган для ведення переговорів і укладення колективної угоди. У разі

недосягнення згоди у створенні спільного представницького органу угода

вважається укладеною, якщо її підписали представники профспілок чи їх

об'єднань або інші уповноважені трудовим колективом на представництво

органи, до яких входить більше половини найманих працівників галузі,

території.

Законодавець послідовно відстоює право інших, крім професійних спілок,

організацій трудящих на участь в колективних переговорах і укладення

колективних угод, а також право трудящих самим вирішувати, які організації

представлятимуть їх інтереси.

Колективна угода є нормативним актом, її положення діють безпосередньо

і є обов'язковими для всіх суб'єктів, що перебувають у сфері дії сторін.

Одночасно вона є локальним актом, бо її положення поширюється на певне коло

суб'єктів, обмежене сферою дії сторін, які підписали угоду.

Колективна угода є багатоплановим актом, оскільки вона регулює всі

відносини на підприємствах, на які поширюється дія угоди. Ії особливістю є

наявність в її змісті нормативних і зобов'язальних положень. Нормативні

положення угоди являють собою сукупність локальних норм з основних питань

праці, її оплати, умов і охорони праці, соціально-побутових питань.

Зобов'язальні положення на відміну від нормативних не мають загального

характеру і полягають у виконанні конкретних разових дій, якими

вичерпуються. Порівняно з колективними договорами доля зобов'язальних

положень в угодах значно менша.

Порядок укладення колективної угоди є досить демократичним. Однією з її

сторін виступають уповноважені представники трудящих, хоча їх участь в

розробці і укладенні угоди опосередкована через їх представників.

Порядок ведення переговорів, розробки проекту та укладення колективних

угод майже не відрізняється від порядку укладення колективного договору.

Сторони ведуть колективні переговори, утворюють робочу комісію, яка готує

проект угоди, використовують прямі процедури для регулювання розбіжностей

тощо. Але колективна угода на відміну від договору не виноситься на

схвалення трудовими колективами.

Сторони, що уклали угоду, повинні інформувати громадян через засоби

масової інформації про зміну угоди та хід її реалізації. Галузеві та

регіональні угоди підлягають повідомній реєстрації Міністерством праці

України в порядку, передбаченому Положенням про порядок повідомної

реєстрації галузевих і регіональних угод, колективних договорів,

затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1994 р. №

225. Така реєстрація проводиться з метою забезпечення можливості для

врахування умов, що вміщують угоди, під час розгляду трудових спорів.

Колективна угода є строковим актом. Вона укладається на визначений

термін і набирає чинності з дня їі підписання представниками сторін або з

дня, зазначеного в угоді.

Угодою на державному рівні регулюються основні принципи і норми

реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин. Зокрема, ст.

8 Закону України “Про колективні договори і угоди” передбачає включення в

зміст угод гарантій праці і забезпечення продуктивності зайнятості,

мінімальних соціальних гарантій оплати праці, розміру прожиткового

мінімуму, соціального страхування, умов охорони праці та інші питання.

Структура Генеральної угоди законодавчо не визначена, тому це питання

вирішується сторонами під час проведення переговорів. Так, Генеральною

угодою між Кабінетом Міністрів України і профспілковими об'єднаннями

України, що підписана 4 серпня 1995 р., передбачено 10 розділів з різних

питань, що пов'язані з трудовими відносинами. Генеральна угода на 1997 –

1998 роки вміщує вже 11 розділів.

Чинне законодавство і наука трудового права не дають визначення поняття

колективної угоди. З урахуванням наведених вище відправних позицій можна

визначити колективну угоду як строкову угоду, яка укладається між

власниками та органами, що уповноважені представляти трудящих на

державному, галузевому та регіональному рівнях, про встановлення

нормативних положень в сфері праці та соціально-побутових питань, які є

обов'язковими для всіх суб'єктів, що перебувають у сфері дії сторін, з

метою врегулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і

узгодження інтересів держави, трудящих і власників, а також уповноважених

ними органів.

3. Колективні переговори по укладенню колективного договору

В науці трудового права серйозного дослідження практики ведення

колективних переговорів не проводилось, оскільки навіть термін «колективні

переговори» чинним законодавством не вживався. Цей термін в трудове право

введений Законом України «Про колективні договори і угоди», яким було

визначено, що укладенню колективного договору передують колективні

переговори. Пізніше Законом України від 15 грудня 1993 р. норма про

проведення колективних переговорів була включена до ст. 14 КЗпП.

Фактично колективні переговори існують ще до їх офіційного початку,

оскільки і власник або уповноважена ним особа, і представники трудового

колективу готуються до проведення переговорів, збирають необхідну

інформацію, визначають свою лінію поведінки, тактику і стратегію ведення

переговорів, у загальних рисах вирішують коло питань, що будуть винесені на

переговори. Кожна із сторін готує пакет аргументованих пропозицій щодо

структури і змісту колективного договору. Ці пропозиції передаються іншій

стороні з метою їх попереднього вивчення, аналізу, підготовки висновків.

Лінія поведінки кожної сторони визначається досягненням внутрішньої

погодженості початкових позицій. Таке погодження особливо важливе тоді,

коли інтереси членів сторін є багатогранними, що може викликати значні

розбіжності. На переговорах сторона повинна бути згуртованою і мати вигляд

єдиної. Особливо це стосується представників трудящих. Перелік вимог, що

ними заявляються, має відповідати побажанням усіх членів колективу:

молодих і похилого віку, кваліфікованих робітників і допоміжного персоналу,

почасово оплачуваних і оплачуваних за продуктивністю праці, працівників

розумової та фізичної праці тощо. Ці вимоги повинні бути сформульовані

так, щоб задовольняти всіх працюючих.

Що ж до адміністрації підприємства, то тут панує принцип

єдиноначальності. На державних підприємствах є можливість узгодити позицію

з вищим керівництвом у порядку підлеглості. До того ж керівництво

підприємства краще знає стан виробництва і вільно використовує оперативну

інформацію.

Щоб досягти успіхів на переговорах, сторони перш за все повинні

урегулювати різні процедурні питання, їм належним чином необхідно визнати

один одного уповноваженим виступати від імені сторони, яку вони

представляють, заявити про готовність вести переговори в певний час і у

визначеному місці, ретельно підготувати всю необхідну документацію,

уточнити обсяг повноважень, визначити тривалість переговорів і врегулювати

різні деталі.

Від імені трудового колективу переговори повинен вести орган, який

одержав на це повноваження. Відповідно до практики, що існувала в минулі

роки, таким органом виступав профспілковий комітет підприємства. У даний

час право на ведення колективних переговорів може надаватись професійним

спілкам чи їх об'єднанням в особі їх виборних органів. Але право вести

колективні переговори може надаватись й іншим представницьким органам,

наприклад раді трудового колективу, страйковому комітету, якщо трудовий

колектив висловився за надання їм таких повноважень. Такі повноваження

надаються загальними зборами трудового колективу або конференцією його

членів шляхом голосування.

Якщо на підприємстві є кілька професійних спілок чи інших об'єднань

або інших уповноважених колективом представницьких організацій, усі вони

повинні сформувати спільний представницький орган для ведення переговорів і

укладення колективного договору.

У разі, коли профспілкові та інші представницькі організації не досягли

згоди і не створили спільний орган або не досягнуто згоди в роботі

спільного органу, загальні збори трудового колективу вирішують, кому надати

переважне право на ведення переговорів і укладення колективного договору.

Не допускається ведення переговорів і укладення колективних договорів

від імені працівників організаціями або органами, які створені чи

фінансуються власниками або їх уповноваженими органами, політичними

партіями, радами підприємства.

Для ведення переговорів будь-яка із сторін не раніше як за три місяці

до закінчення строку дії колективного договору або у строк, визначений

діючим колективним договором, письмово повідомляє іншу сторону про початок

переговорів. Інша сторона протягом семи днів повинна розпочати переговори.

Ухилення осіб, які представляють власників або уповноважених ними

органів чи профспілки, або інших уповноважених трудовим колективом органів

від участі в переговорах щодо укладення, зміни чи доповнення колективного

договору, умисне порушення встановленого законодавством строку початку

таких переговорів або незабезпечення роботи комісій з представників сторін

тягне за собою накладення штрафу в десять мінімальних розмірів заробітної

плати.

Власник або уповноважена ним особа повинна вести переговори з

представниками трудового колективу у визначений час і у встановленому

місці. Він не повинен ухилятися від цього обов'язку, наприклад брати участь

у переговорах без бажання досягти угоди, затягувати переговори,

відмовлятися від пред'явлення будь-яких контрпропозицій тим вимогам, що

заявили представники трудового колективу.

Обов'язок вести переговори не створює обов'язку погоджуватись з усіма

вимогами іншої сторони. На переговорах жодна із сторін не має будь-якої

переваги. Тому предметом переговорів може бути все, що не суперечить

чинному законодавству і входить до кола інтересів трудового колективу.

Відповідно до ст. 14 КЗпІІ колективний договір може укладатися в

структурних підрозділах підприємства. Іх укладенню також передують

колективні переговори. Для успішного їх проведення необхідне чітке

розмежування компетенції сторін на всіх рівнях переговорів, визначення

сфери дії і міри норм та положень загального колективного договору на

підприємстві в цілому.

Для ведення переговорів і підготовки проектів колективного договору

утворюється робоча комісія з представників сторін, наділених відповідними

повноваженнями. Крім представницьких сторін до участі в переговорах можуть

залучатися також спеціалісти, експерти, запрошені за домовленістю сторін.

Повноваження членів комісії встановлюються відповідними рішеннями

сторін, які ведуть переговори. Ці рішення оформляються наказами,

розпорядженнями, постановами тощо. Ними визначаються статус і права членів

комісії, порядок їх діяльності, встановлюються певні гарантії на час

проведення переговорів.

Мінімальні гарантії членів комісії визначені ст. 12 Закону України

«Про колективні договори і угоди». Передбачено, що особи, які беруть

участь в переговорах як представники сторін, а також спеціалісти,

запрошені для участі в роботі комісій, на період переговорів і підготовки

проекту колективного договору звільняються від основної роботи із

збереженням середньомісячного заробітку та включенням цього часу до

трудового стажу. Всі витрати, пов'язані з участю у переговорах і

підготовкою проекту, компенсуються в порядку, передбаченому законодавством

про працю або колективним договором.

Практика проведення переговорів не може бути стандартизованою. Навіть

за умови законодавчого урегулювання окремих питань існують відмінності,

обумовлені низкою чинників: рівнем організації виробництва, його

технологією, рівнем об'єднаності трудящих тощо. Тому порядок ведення

переговорів з питань розробки, укладення або внесення змін до колективного

договору визначається самими сторонами і оформляється протоколами.

Але в усіх випадках при проведенні колективних переговорів сторони

повинні дотримуватись принципів соціального партнерства, взаємної довіри і

поваги, розмежування прав, обов'язків і відповідальності сторін;

обов'язковості ведення колективних переговорів і широкої участі трудящих у

формуванні колективного договору; рівноправності сторін у внесенні

пропозицій; обов'язкового врахування норм і положень, які передбачені

Генеральною і галузевими угодами; урахування реальних можливостей

матеріального, виробничого і фінансового забезпечення зобов'язань, що

приймаються.

Технічна підготовленість колективних переговорів залежить від того, чи

завчасно власник або уповноважена ним особа забезпечить представників

трудового колективу інформацією з питань, що обговорюються на переговорах.

Чим більша сукупність питань, які обговорюються, тим складніше проходять

переговори, перш ніж сторони досягнуть спільної згоди. Інформація,

необхідна для успішного проведення переговорів, повинна відноситись до

соціально-економічного стану підприємства, оплати праці, обсягу прибутку та

його розподілу, інших питань, що входять до змісту колективного договору і

є предметом переговорів.

Якщо поширення частини цієї інформації може завдати шкоди

підприємству, її надання може бути обумовлено зобов'язанням вважати її

певною мірою конфіденційною, і учасники переговорів не мають права її

розголошувати. Надання інформації може визначатися угодою, укладеною

сторонами, які ведуть переговори, а в разі відсутності угоди – за

домовленістю сторін. Ненадання особами, які представляють власників або

уповноважених ними органів чи профспілки або іншим уповноваженим трудовим

Страницы: 1, 2, 3