Партия зеленых в Украине (Партія зелених в Україні)

уявлення на підставі наступних даних. За період з 15.05.1990 р. до

19.01.2001 р. Верховна Рада України прийняла загалом

1800 законів і 4340 постанов. При цьому безпосередньо з питань екологічної

політики було прийнято 48 законів і 20 постанов

Верховної Ради. З урахуванням суміжних питань їх чисельність становить

відповідно 67 і 31.

Таким чином, порівнюючи наведені дані, можна зробити висновок, що у

загальній кількості нормативно-правових актів частка

актів

екологічного спрямування становить менше 2% і менше 3%, якщо брати до уваги

лише прийняті закони України. З урахуванням

майже критичної ситуації, що склалася у сфері охорони довкілля і

використання природних ресурсів, особливо в промислово

розвинених регіонах України,

можна припустити, що законодавче забезпечення екологічної політики

є вкрай недостатнім.

Водночас доводиться констатувати і те, що решта 97–98% законодавчого масиву

також не дала змоги досягти ні економічної, ні

соціальної стабільності в країні. Якщо ж врахувати ще й ту обставину, що

правова вагомість прийнятих законів коливається у

досить широкому діапазоні, тобто коли поряд з прийняттям основоположних

правових актів досить часто статусу закону набувають

рішення стосовно дрібних питань, то кількісна оцінка законодавчого процесу

може дати про нього приблизне уявлення.

Щодо якості законодавчого забезпечення екологічної політики

України можна послатися на оцінку міжнародного центру перспективних

досліджень. Вона загалом зводиться до того, що

українське законодавство з питань охорони навколишнього природного

середовища є декларативним і не містить чітких механізмів

примусу до виконання.

До цього можна також додати, що в окремих випадках до чинного

законодавства вносяться зміни, які посилюють саме їх декларативність.

Наприклад, законом “Про внесення змін до деяких

законодавчих актів України” (від 8.06.2000 р.) передбачено обмеження

функцій спеціально уповноваженого центрального органу

виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів та його органів на

місцях стосовно суб’єктів підприємницької

діяльності, що здійснюють свою діяльність на умовах угод про розподіл

продукції.

Однією з причин, які обумовлюють загальну декларативність екологічного

законодавства в Україні, може бути насамперед його

неузгодженість із принциповими змінами, які відбулися у сфері суспільних

відносин. Йдеться про запровадження нових, ринкових

відносин, за яких саме економічні важелі управління набувають особливо

великого значення. За цих умов ресурсно-технологічний

ухил законодавчих актів стає дедалі менш ефективним.

Досить суттєвою вадою чинного законодавства у сфері екологічної політики є

також його переважна орієнтація на усунення, а

не на попередження негативних явищ. Такий підхід об’єктивно унеможливлює

досягнення будь-коли такого стану довкілля, який би відповідав вимогам

цивілізованого розвитку.

Незадовільна якість чинного природоохоронного законодавства

України, з одного боку, та майже відверте нехтування ним з боку суб’єктів

господарювання і органів виконавчої влади – з

іншого боку,

в кінцевому рахунку призвели до того, що в цілому за останні 10 років стан

довкілля і відповідно здоров’я населення

погіршилися. Саме ця

обставина зумовила необхідність проведення в Україні наприкінці листопада

2000 р. парламентських слухань щодо дотримання

екологічного законодавства, напрямів реалізації та вдосконалення

екологічної політики.

При обговоренні цього питання з’ясувалося також наступне: i досі відсутні

механізми, які б сприяли інтеграції політики в

галузі охорони довкілля та використання природних ресурсів у стратегію

соціально-економічних реформ на національному та

місцевому рівнях;

– не забезпечується врахування екологічних аспектів у законопроектах, які

подаються на розгляд Верховної Ради України,

зокрема, з питань приватизації;

– потребує прискорення процес гармонізації екологічного законодавства

України з законодавствами Європейського Союзу;

– залишаються незадовільними механізми зборів за забруднення довкілля та

спеціальне використання природних ресурсів і

використання цих зборів;

– потребують істотного удосконалення природоохоронні норми, правила і

регламенти, що гарантують екологічну безпеку

населення;

– застосування громадського контролю за дотриманням природоохоронного

законодавства залишається майже на нульовій позначці.

Наведені фрагменти лише частково відображають правові прогалини в

екологічній політиці України. Але й цього досить, аби

усвідомити, що законодавче забезпечення політики України у галузі охорони

навколишнього природного середовища і

раціонального використання

природних ресурсів одночасно формується за двома протилежними

групами чинників.

Перша група – це ще досить вагомі залишки колишньої директивної системи

управління, згiдно з якими визначаються конкретні

організа-ційні і технічні заходи щодо пом’якшення наявних кризових явищ.

Друга група – спроби використання ринкових важелів управління усією

соціально-економічною системою. У цьому контексті

економічна відповідальність і економічна зацікавленість у першу чергу

суб’єктів

господарювання має виступати головною рушійною силою суспільного розвитку.

Але за умов, коли конкретні ринкові механізми

реалізації

екологічної політики України залишаються ще не відпрацьованими, поєднання

двох наведених принципів не підвищує, а навпаки –

зменшує загальну ефективність екологічного законодавства, оскільки

з’являються (чи свідомо створюються) додаткові шляхи

уникнення відповідальності за шкоду, заподіяну довкіллю.

Останній аспект екологічного законодавства потребує особливої

уваги, тим більше, що саме недостатня відповідальність є чи не

найголовнішою першопричиною усіх існуючих економічних

негараздів. Між тим інакше ніж парадоксальною важко назвати ситуацію, що

склалася

у цій частині правового забезпечення екологічної політики.

З одного боку, є Конституція України, якою гарантується не лише право

кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля,

але й на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50). Є

також кілька десятків згаданих вище законодавчих

актів, якими визначені конкретні правила і норми раціонального

природокористування.

З іншого боку, є Кримінальний кодекс України, яким передбачена досить

висока відповідальність за порушення вимог

екологічної безпеки. Наприклад, за забруднення водойм і атмосферного

повітря в окремих випадках може бути застосовано

покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 5 років (ст. 228). Є також

добрих півсотні статей Кодексу

України про адміністративні правопорушення, які безпосередньо стосуються

питань охорони природи і використання природних

ресурсів

(глава 7). Зорієнтовані вони головним чином на покарання у вигляді штрафів.

І при всьому цьому екологічний стан в Україні

набуває дедалі більше кризових ознак.

Подальше погіршення стану довкілля викликає цілком логічне

припущення щодо штучного обмеження відповідальності суб’єктів

господарювання за забруднення і виснаження природних ресурсів. До речі,

перший заступник Міністра екології та природних

ресурсів України окремо зазначив, що у 2000 р. судові органи задовольнили

позиви інспекторів відповідного держуправління

Міністерства щодо порушень

природоохоронної діяльності в областях лише на 46% [4]. Ця обставина досить

красномовно свідчить, що наявність достатньої

законодавчої

бази ще не означає реалізацію екологічної політики у повній відповідності з

вимогами Конституції України. Іншими словами,

потрібно докласти зусиль ще й до того, щоб в країні закон став дійсно

законом.

Ці, а також наведені раніше матеріали щодо регіональних аспектів рівня

еколого-економічної збалансованості з особливою

гостротою засвідчують, що правове забезпечення охорони навколишнього

природного середовища потребує не просто суттєвого, а

докорінного переопрацювання.

Найголовнішими його напрямками мають стати посилення відповідних

повноважень органів місцевої влади, а також максимальне

використання міжнародного досвіду. Визначимо основні міжнародно-правові

орієнтири охорони довкілля.

Серед численних рішень, прийнятих останнім часом Європейським Економічним

Союзом (Радою Європи) і спрямованих на охорону,

відтворення і раціональне використання природних ресурсів, особливе місце

посідають рішення щодо посилення відповідальності

за порушення правил і норм раціонального природокористування. Передусім це

стосується прийнятої у 1993 р. Конвенції про

цивільну відповідальність за збитки, які спричинила небезпечна для

навколишнього середовища діяльність, а також прийнятої у

1998 р. Конвенції про захист навколишнього природного середовища засобами

кримінального права.

В основу цих Конвенцій покладено положення Декларації з навколишнього

середовища і розвитку, прийнятої у 1992 р. в Ріо,

згідно з яким країни мають розвивати національну законодавчу базу стосовно

міри і ступеню відповідальності і компенсації

шкоди, заподіяної неконтрольованим

розвитком. Станом на березень 2001 р. Україна ще не приєдналася до цих

Конвенцій – відповідні угоди ще навіть не підписані,

не кажучи вже про ратифікацію, що саме по собі є досить показовим і

симптоматичним.

Що ж стосується цивільної відповідальності, то головна мета згаданої

Конвенції полягає у гарантуванні адекватної

компенсації за збитки, які спричинила небезпечна для довкілля діяльність, а

також у розробці засобів запобігання такій

діяльності і відновлення середовища після

заподіяної шкоди.

При цьому поняття “навколишнє середовище” включає досить

широкий спектр його складових: природні ресурси як біологічні, так і

небіологічні (повітря, вода, грунт, флора і фауна), а

також їх комплекси, ландшафт, окремі види майна.

До поняття “збитки” Конвенція відносить:

– смерть чи тілесне пошкодження особи;

– повна або часткова втрата майна;

– інші втрати внаслідок погіршення стану довкілля.

Окремо при цьому наголошується, що компенсація за погіршення стану

навколишнього середовища не включає відшкодування втрати

прибутку при такій діяльності і повинна обмежуватися вартістю

заходів із відновлення середовища чи окремих його компонентів. Конвенцією

передбачається, що головна відповідальність за

шкоду,

заподіяну навколишньому середовищу, покладається на особу, яка здійснює

виробничий контроль над небезпечною діяльністю.

При визначенні міри і ступеню відповідальності залежно від речовин, видів

відходів та місця їх зберігання мають

враховуватись також

специфічні обставини:

– у разі припинення небезпечної діяльності до того, як стане відомо про

заподіяну шкоду;

– при колективному чи індивідуальному виробничому контролі над діяльністю;

– стосовно раніше заподіяної шкоди – у випадках постійного зберігання

шкідливих відходів у сховищах.

Реалізація основних положень Конвенції про цивільну відповідаль-ність за

охорону довкілля потребує певних заходів і щодо

відповідного інформаційного забезпечення. При цьому наголошується, що будь

яка особа має право на її прохання і без

пояснення причин зацікавленості отримати доступ до інформації стосовно

навколишнього середовища. Такий доступ може бути

обмежений міжнародним законодавством лише в окремих випадках, зокрема, якщо

інформація стосується національної чи суспільної

безпеки, пов’язана зі справами, які розслідуються, зачіпають комерційну

таємницю і деяких інших. Потерпіла сторона може

також звернутися до суду з метою отримання специфічної інформації від

особи, що контролює шкідливу для довкілля діяльність,

якщо це

необхідно для обгрунтування компенсаційного позову.

Стягнення за компенсаціями згідно з даною Конвенцією, застосовуються

впродовж трьох років з дати, коли позивачу стало

відомо про

заподіяну шкоду і про відповідальну за це особу. Через 30 років з моменту,

коли була заподіяна шкода, справа не може бути

передана до суду.

У випадках, які стосуються місць постійного зберігання відходів, термін у

30 років відраховується з часу консервації

об’єкта.

Окремо потрібно зазначити, що позивачами у питаннях відшкодування шкоди,

заподіяної довкіллю, можуть виступати також

будь-які об’єднання і організації, завданням яких згідно зi статутом є

захист навколишнього середовища. Більше того, саме

існування цієї Конвенції

передбачає, що головною рушійною силою у справі охорони природи і

раціонального використання природних ресурсів мають бути

громадські і політичні організації.

Конвенція про захист навколишнього середовища засобами кримінального права

передусім має на меті посилення відповідальності

за порушення чинного природоохоронного законодавства. При цьому особлива

увага спрямовується на скорочення скидання

забруднених стічних вод і забруднення водних джерел, забруднення

атмосферного повітря, грунту, а також незаконне і недбале

поводження зі шкідливими відходами, у тому числі з ядерними відходами, інші

порушення,

які спричиняють погіршення здоров’я людей, негативно впливають на ресурси

рослинного і тваринного світу.

Зазначена Конвенція передбачає відповідальність не лише безпосередніх

виконавців, але й осіб, які сприяли скоєнню злочину.

Реалізація основних положень Конвенції вимагає, щоб країна, що приєдналася,

здійснила відповідні заходи, які необхідні для

надання юридичної сили покаранням за нанесення непоправних збитків

навколишньому середовищу. При цьому санкції мають

включати не лише матеріальні штрафи

і конфіскації майна, але й ув’язнення.

Якщо рішення про проведення робіт, пов’язаних з відшкодуванням втрат,

нанесених навколишньому середовищу, не виконується,

то компетентні органи можуть згiдно з національним законодавством проводити

ці роботи самі за рахунок обвинувачуваного або ж

обвинувачений

може додатково підпадати під інші кримінальні покарання.

Передбачається також, що повинні здійснюватися заходи, необхідні для

встановлення кримінальної та адміністративної

відповідальності юридичних осіб, представникам яких було висунуто

звинувачення. При цьому корпоративна відповідальність не

припускає кримінального

переслідування фізичних осіб. Водночас мають здійснюватися заходи,

які б підтверджували, що керівні органи, які несуть відповідальність за

захист навколишнього середовища, співпрацюють з керівними органами з

розслідування і переслідування злочинів.

Окремо необхідно наголосити, що Конвенція про захист навколишнього

середовища засобами кримінального права припускає,

згiдно з національним законодавством окрема група, фонд чи асоціація,

діяльність яких згідно зі статутом спрямована на

захист довкілля, може отримати право брати участь у відповідних

кримінальних процесах.

Немає ніякого сумніву у тому, що застосування цих та інших найбільш

принципових міжнародно-правових орієнтирів у сфері

охорони довкілля в Україні могли б забезпечити відчутні позитивні зрушення.

Адже одна справа проголосити наміри, інша –

реалізувати їх. Чинне

законодавство України містить переважно декларативні правові норми,

оскільки часто відповідальність передбачається

індивідуальна у той час, коли порушення правил і норм охорони довкілля

майже завжди здійснюється з колективної вини. У цьому

відношенні проект оновленого Кримінального кодексу України, який очікує

свого заключного розгляду у Верховній Раді, містить

позитивний момент, оскільки передбачає відповідальність і юридичних осіб.

Тобто, на сьогодні в Україні поки що закладається лише правовий фундамент

відповідальності за злочини у сфері довкілля, і

саме ця обставина певною мірою унеможливлює застосування вже зараз

відповідних міжнародних критеріїв. Хоча, з іншого боку,

таке пояснення може

розглядатися і як спроба виправдання існуючої майже суцільної

природоохоронної безвідповідальності. А за такого ставлення

до закону взагалі зовсім не виключено, що новітні правові напрацювання

можуть надто довго чекати в Україні свого

застосування.

І останнє, але чи не найголовніше. Міжнародні правові норми

у сфері охорони довкілля передбачають відповідальність не лише і не скільки

за його забруднення і виснаження, скільки за

повне відновлення його стану. Саме це є кінцевою метою у з’ясуванні

стосунків між постраждалими (позивачами) і суб’єктами

господарювання, які спричинили погіршення стану навколишнього природного

середовища.

У цьому відношенні правова база природоохоронної діяльності

в Україні має ту особливість, що сплативши певну, інколи просто символічну,

компенсацію за заподіяну шкоду, підприємство

отримує своєрідну амністію і фактично може продовжувати свою небезпечну

діяльність. У таких випадках позивачем виступає

держава і можливо

саме тому відповідальність за охорону довкілля перетворюється на свою

протилежність.

Підсумовуючи викладене, необхідно наголосити, що у розвинених країнах світу

накопичено значний позитивний досвід у сфері

правового регулювання охорони довкілля і раціонального використання

природних ресурсів. І зовсім не обов’язково Україні у

цьому напрямку шукати “свій шлях”. Вже зараз проекти оновлених

Кримінального і Цивільного

кодексів мали б передбачити зазначені міжнародні норми і це, безумовно,

сприяло б прискоренню розв’язання існуючих

екологічних проблем.

Міжнародний досвід має придатися Україні і в процесі вдосконалення

механізмів природоохоронного нормування. Вітчизняні

норми за

багатьма показниками суттєво відрізняються від міжнародних. Іноді ця

різниця йде на користь жителям України, але частіше

вона просто сприяє екологічній безвідповідальності підприємств.

Нині в Україні існує великий перелік нормативів гранично допустимих

концентрацій (ГДК). Так для водних об’єктів

господарсько-питного водокористування встановлені нормативи для 420 видів

шкідливих

сполук. Для водних об’єктів, що використовується для господарських цілей –

68 нормативів ГДК. Щодо нормативів ГДК хімічних

сполук, які забруднюють повітря, то вони існують для більш ніж 250 видів

сполук та їх з’єднань. Діють також науково

обгрунтовані допустимі рівні (ГДК) фізичних факторів середовища: шумів,

вібрацій, електромагнітних полів тощо.

В галузі охорони вод єдиним нормативом, що регламентує якість

поверхневих вод, є ГДК техногенних сполук, які встановлені для

господарсько-питного та культурно-побутового, а також рибогосподарського

водокористування. Встановлено майже 1000 санітарно

гігієнічних

і 450 рибогосподарських норм ГДК. Проте, це дуже мало у порівнянні

із загальною кількістю техногенних сполук, що потрапляє у воду.

В основу методики гігієнічного нормування хімічних сполук у воді водоймищ

покладено підхід, що враховує три показники

шкідливої дії речовин:

J вплив хімічних речовин на організм (токсикологічний);

J вплив на органолептичні властивості води (органолептичний);

J вплив на процеси природного самоочищення водойми (загальносанітарний).

Основу нормування складає принцип граничної ознаки шкідливості, тобто пошук

найменшої порогової концентрації за всіма

вказаними

ознаками. Ця концентрація і закладена в основу ГДК речовин.

Згідно із сучасними уявленнями гігієнічна ГДК речовин у воді –

це максимальна концентрація, яка при дії на організм людини протягом усього

життя не має прямого чи опосередкованого впливу

на стан

здоров’я нинішнього або прийдешнього поколінь, а також не погіршує

гігієнічні властивості водокористування.

Рибогосподарські ГДК орієнтовані на збереження та підтримку

параметрів, що визначають структурну та функціональну цілісність

екосистеми водоймищ рибогосподарського призначення.

Поряд з ГДК застосовується показник орієнтованих безпечних рівнів впливу

(ОБРВ) пестицидних препаратів, отриманих на основі

експресної оцінки токсичності речовин.

Санітарна охорона атмосфери населених місць базується на гігієнічних

нормативах ГДК забруднюючих речовин в атмосферному

повітрі, дотримання яких запобігає прямому чи побічному шкідливому впливу

цих речовин на умови життя і здоров’я населення та

його

потомство. ГДК лежать в основі встановлення величин гранично допустимих

викидів (ГДВ), що забезпечують на практиці

дотримання гігієнічних нормативів. ГДВ визначається сумою загальної

кількості

викидів, що вже є у навколишньому середовищі, і кількості викидів, що

очікується у майбутньому. Ця сума не повинна

перевищувати ГДК відповідних речовин в атмосфері. Проте нормам ГДВ не

приділяють

належної уваги. У порівнянні з ГДК вони мають як би дорадчий характер. Там,

де їх дотримання вимагає істотних

капіталовкладень, як правило,

застосовують нормативи тимчасово узгоджених викидів (ТУВ).

Нині встановлено ГДК для 256 хімічних сполук при їх ізольованій

дії і дано характеристику комбінованого впливу 43 сумішей. Вони включають

ГДК для двох періодів: 20–30-хвилинного

(максимально розвинута ГДК) та 24-годинного (середньодобова).

Крім того, експресним і розрахунковим методами встановлюють орієнтовно

безпечні рівні впливу (ОБРВ), які в окремих випадках

відповідають вимогам ГДК відповідних речовин, але не переходять

у ранг ГДК через відсутність методів визначення наявності цих речовин в

атмосфері.

Хімічні забруднювачі грунту впливають на організм людини не прямо,

а опосередковано, через контактуючі з грунтом середовища (повітря, вода,

рослинність). Тому при визначенні величини

допустимого навантаження хімічної речовини в грунті разом із

загальносанітарними показниками (вплив на грунтовий

мікробіоценоз і процес самоочищення грунту) вико ристовуються ще три

специфічних для даного середовища показника

шкідливості: транслокаційний (міграція хімічних речовин із грунту в

рослини), міграційний повітряний (із грунту в атмосферне

повітря), міграційний водний (із грунту в грунтові води). ГДК хімічних

речовин у грунті встановлюється з урахуванням

лімітуючого показника їх шкідливості.

На першому місці за важливістю нормування стоять пестициди та

їх метаболіти, потім нафтопродукти, сірчані сполуки та інші речовини

органічного синтезу.

Робочі концентрації хімічних речовин визначаються, виходячи

з рівня природного вмісту конкретного елементу з урахуванням його

наявності у грунті регіону, що досліджується.

Напрямком комплексного санітарно-гігієнічного нормування є

розробка системи показників, що визначають чистоту води, повітря, грунту.

Вона представлена або переліком показників із

заданими

властивостями, або сумарними відносними показниками (індексами якості).

Такі показники знаходяться на стадії

експериментальних

розробок.

При підготовці санітарно-гігієнічних нормативів, пов’язаних із

забрудненням навколишнього середовища, виходять з припущення, що

забруднюється якесь одне біохімічне середовище. Саме так

опрацьовувалися нормативи ГДК техногенних сполук для атмосфери, поверхневих

вод і грунту. Внаслідок того, що наявні норми

ГДК крапкові та екстериторіальні, оцінки впливу господарських об’єктів на

середовище інколи мають непередбачувані наслідки.

Значна кількість санітарно-гігієнічних норм не розроблялась, а

встановлювалась або рекомендувалась зверху, що таїть у собі

потенційну

небезпеку при екстремальних або гіпотетичних ситуаціях (наприклад, норми

радіаційної безпеки після катастрофи на ЧАЕС).

Такі санітарно-гігієнічні нормативи вже тривалий час піддаються критиці,

оскільки в них не враховано специфіку конкретного

регіону,

не аналізується вплив складних зв’язків, що існують у навколишньому

середовищі та суспільстві. Головними недоліками

існуючого природоохоронного нормування є відсутність:

J єдиної концепції природоохоронного нормування, яка б визначала мету і

критерії оцінок стану екологічних систем для

тих чи інших антропогенних навантажень;

J уніфікованих принципів і методів екологічного нормування, чітких вимог до

обгрунтування, надійності та

періодичності корекції норм й регламентів екологічної безпеки, через що

багато норм методологічно

не обгрунтовані і суб’єктивні;

J просторово-часової диференціації та обмежень на використання екологічних

нормативів щодо різних природних зон, а не

окремих її

компонентів;

J достатніх емпіричних даних і дійових процедур екологічної діагностики

стану довкілля;

J відповідних математичних моделей;

J організаційних і матеріально-технічних умов для проведення

науково-дослідних робіт з проблем забезпечення екологічної безпеки та

екологічного нормування.

На увазі необхідно мати і те, що:

J окремі види норм недостатньо пов’язані між собою і нерідко

суперечать одна одній, оскільки вони визначені на різних методичних

основах;

J серед існуючих норм та підходів лише дуже незначна частка

може вважатися екологічними, тому що вони встановлені не стосовно екосистем

(або навіть їх окремих властивостей), а

стосовно допустимих умов господарювання або господарського використання

природних

ресурсів.

За допомогою цих нормативів регламентується кількість промислових і

побутових техногенних сполук, що надходять у природне

середовище. Подібна регламентація можлива лише за умови, що в кожний момент

часу безпосередньо в зонах викидів і скидів концентрація токсикантів

не перевищує ГДК.

Переважна частина чинних нині в Україні природоохоронних

правил і нормативів була опрацьована на базі досягнень санітарно-

гігієнічної науки майже півстоліття тому. В їх основу

покладено витратно-екстенсивний підхід до розвитку природокористування. Ці

правила

і нормативи викладено у декількох сотнях різних документів і переважна їх

частина має тільки дорадчий характер. Якщо

порівняти існуючі нині

в Україні природоохоронні правила і нормативи та фактичну екологічну

ситуацію, що склалася, то навіть за суттєвого

скорочення обсягів виробництва у порівнянні з 1990 р. і скорочення викидів

шкідливих речовин

у навколишнє середовище їх варто визнати недосконалими.

З урахуванням наведеного можна зробити висновок, що за існуючого стану

екологічного нормування неможливо об’єктивно

контролювати токсичність фактичної сукупності шкідливих речовин і сполук,

їх довго-тривалі комбіновані та вторинні ефекти.

Діючі природоохоронні правила

і нормативи суперечать реальним економічним умовам функціонування

підприємств і не можуть стимулювати їх діяльність в

галузі охорони

навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів.

Для вирішення проблеми екологічного нормування необхідно створити

загальнодержавну систему, спрямовану на формування і

постійне вдосконалення екологічних нормативів, правил і стандартів. Їх

дотримання забезпечить постійну екологізацію

господарської діяльності і уможливить існування еколого-економічних систем

якісно нового типу, адекватних збалансованому

розвитку.

Це означає, що партія Зелених України має виконувати у вітчизняних урядових

і парламентських структурах відповідальну

функцію

екологічної корекції перш за все економічного законодавства. Екологічність

будь-якого виробництва має стати нормою – так

само, як

нормою має стати обов’язок підприємства відновити нормальні пара-

метри екосистеми, порушеної втручанням людини.

Страницы: 1, 2, 3