Партия зеленых в Украине (Партія зелених в Україні)

проявляється не лише у величезних суспільних втратах, що мають суто

екологічне походження, але й у посиленні зневаги і

недовіри до будь-яких державних рішень взагалі.

Основоположні принципи діяльності держави щодо стимулювання ефективного

природокористування, охорони довкілля та

забезпечення екологічної безпеки для життя і здоров’я людини закріплені в

Конституції України. Відповідно до них держава

бере на себе відповідальність перед громадянином за здійснення

природоохоронних функцій та підтримання екологічної рівноваги

на території України. Статті 50 та 66 Основного Закону України не тільки

гарантують право кожного на безпечне для життя і

здоров’я довкілля, але й передбачають відшкодування завданої порушенням

цього права шкоди.

Право громадян України на безпечне для життя і здоров’я довкілля, крім

Конституції, закріплено в окремих кодексах, законах

України, інших нормативних актах, розроблених на підставі вимог Основного

Закону. Україна є учасницею понад 30 міжнародних природоохоронних конвенцій

глобального та регіонального значення. Головні

засади

державної екологічної політики отримали подальший розвиток у комплексно-

програмному документі “Основні напрями державної

політики України в галузі охорони навколишнього природного середовища,

використання природних ресурсів та забезпечення

екологічної безпеки”, схваленому Верховною Радою України 5 березня 1998 р.

Цим документом у якості найголовніших пріоритетів визначені

наступні напрями природоохоронної діяльності в Україні:

J гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту

населення та довкілля, зведення до

мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на ЧАЕС;

J поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості

питної води;

J стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових

центрах Донецько-Придніпровського регіону;

J будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних

каналізаційних споруд;

J запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх

екологічного стану;

J формування збалансованої системи природокористування та

адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки,

екологізація технологій у промисловості, енергетиці,

будівництві, сільському господарстві, на транспорті;

J збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, заповідна справа.

Згаданою постановою визначені також основні завдання, виконання яких має

сприяти втіленню у життя зазначених вище

пріоритетів, а також конкретні заходи на рівні окремих елементів довкілля,

галузей економіки та в економіко-правовій сфері.

За час, що минув, окремі напрями охорони навколишнього природного

середовища і раціонального

використання природних ресурсів були додатково врегульовані відповідними

законами України.

Серед останніх з них – “Про курорти”, “Про фізичний захист ядерних

установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів,

інших

джерел іонізуючого випромінювання”, “Про Загальнодержавну програму

формування національної екологічної мережі України на

2000–2015 роки”, “Про Загальнодержавну програму поводження з

токсичними відходами” та ін. Водночас актуальність зазначених вище

пріоритетів залишається високою, що окремо знайшло своє

відображення у Посланні Президента України до Верховної Ради України від 22

лютого 2000 р.

Незважаючи однак на досить кваліфіковане за технологічною

суттю та змістом визначення згаданих напрямів, завдань і окремих

заходів у галузі формування екологічно безпечного середовища,

необхідно наголосити, що їх розробка недостатньо або зовсім не враховувала

специфіки сучасних ринкових суспільних відносин.

Такі напрями як екологізація виробництва, будівництво нових очисних споруд,

а тим більше застосування прогресивних енерго-

і ресурсозберігаючих технологій були б цілком доречними років 15 тому – за

умов планово-директивної економіки. Сьогодні ці

пріоритети є скоріше

закликами. Процеси роздержавлення власності спричинили і переорієнтацію

системи управління від застосування адміністративно-

перерозподільчих до суто економічних механізмів і важелів.

За таких умов загальнодержавні програми вже не можуть бути

основою екологічної політики. Невпинно зростає роль місцевого

самоврядування у вирішенні ключових завдань суспільного розвитку. Якщо ж

врахувати, що на відміну від виробництва тих чи

інших товарів охорона довкілля – це обов’язково конкретна територія, то

виходить, що екологічні пріоритети сьогодні мають

визначатися передусім за регіональним принципом.

У контексті наведеного досить показовою може бути перша щорічна доповідь

Уповноваженого Верховної Ради України з прав

людини “Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні”, основні

положення якої були проголошенi у парламенті 28

листопада 2000 р. У цiй

доповіді, зокрема зазначено, що всю територію України за рівнем забруднення

можна умовно розділити на 6 зон:

1 – відносно чисті території = 7%;

2 – умовно чисті = 8%;

3 – малозабруднені 15%;

4 – забруднені 40%;

5 – дуже забруднені 30%;

6 – екологічні катастрофи – майже 1% всієї території України.

Таким чином, можна вважати, що близько 70% всієї території

України є екологічно небезпечними зонами.

Незважаючи на досить істотне скорочення обсягів виробництва промислової

продукції, у багатьох містах рівень забруднення

атмосферного повітря шкідливими викидами залишається надзвичайно високим.

До цього слід додати загострення проблеми очищення промислових і

комунальних стічних вод, накопичення промислових і побутових твердих

відходів, загазованість відпрацьованими газами

автотранспорту, що у кінцевому рахунку створює загалом нестерпні умови для

проживання населення у майже 50 населених пунктах

України.

Таким чином, необхідно констатувати, що багаторічні спроби

надати державній екологічній політиці переважно галузево-ресурсного змісту

не лише не розв’язали наявні проблеми, а навіть

сприяли ще більшому їх загостренню. Збереження такого підходу за сучасних,

принципово інших суспільних відносин є особливо

небезпечним. Адже

держава вже не має багатьох, суто адміністративних, важелів управління і ця

обставина унеможливлює здійснення

природоохоронних заходів навіть у колишніх, вкрай обмежених обсягах.

Виправлення такого становища можливе лише шляхом надання екологічній

політиці переважно регіонального змісту.

По-перше, саме такий підхід об’єктивно притаманний природоохоронній

діяльності.

По-друге, органи місцевої влади набувають дедалі більших повноважень, що

створює досить сприятливі умови для оперативного

вирішення проблем охорони довкілля безпосередньо на місцях. Тобто, сьогодні

регіональна екологічна політика має стати

найголовнішим пріоритетом

у питаннях охорони і раціонального використання природних ресурсів.

Конкретним втіленням у життя такого підходу має стати розробка регіональних

екологічно збалансованих програм

соціально-економічного розвитку, у яких кожний суб’єкт господарської

діяльності, незалежно від форми власності, повинен

отримати свій особистий вичерпний перелік конкретних завдань з охорони

довкілля і раціонального використання природних

ресурсів. Сучасна практика розробки регіональних комплексних програм

соціально-економічного розвитку не відповідає

достатньою мірою зазначеним вимогам.

Пріоритетним завданням партії Зелених України як парламентської політичної

структури, зокрема, є організаційно-правове

забезпечення охорони довкілля. Для досягнення оптимального рівня

ефективності цієї діяльності мають бути перш за все

визначені особливості реалізації природоохоронної політики в Україні.

Розглянемо цей аспект

детальніше.

Надто уповільнене запровадження в Україні ринкових економічних відносин у

фінансовій (насамперед податковій) політиці та

обвальні банкрутства суб’єктів господарювання, суттєві невизначеності у

питаннях власності, тіньова економіка та інші

негаразди сьогодення спричинили формування в країні досить своєрідної

системи ручного

управління суспільним розвитком. З одного боку, колишньої єдиної владної

адміністративно-командної вертикалі вже не існує,

з іншого – регулювання багатьох питань соціально-економічного розвитку

продовжує перебувати під прямою опікою численних

міністерств і відомств.

Проблеми екологічної політики не стали виключенням з цієї схеми, а їх

розв’язання цілком закономірно нагадує відоме

прислів’я про

дитя і сімох няньок. Замість того, щоб забезпечувати охорону довкілля

і раціональне використання природних ресурсів за допомогою

загальноприйнятих у розвинених країнах економічних важелів, в

Україні продовжує функціонувати архаїчна радянська система адміністративних

важелів. Основні складові цієї системи – квоти

на забруднення середовища, екологічні стандарти і процедури, експертиза

проектів, інспектування, контроль, штрафи і збори,

ліцензії на використання природних ресурсів.

Головним органом управління охороною довкілля в Україні є Міністерство

екології та природних ресурсів, яке ще до квітня

2000 р. продовжувало свої тривалі реорганізаційні пошуки. Свого часу до

складу цього міністерства були включені Комітет з

питань ядерного регулювання, а також Комітет з питань геології та

використання надр. Сьогодні ці структури знову виведені з

підпорядкування Мінекології.

На цю обставину можна було б не звертати особливої уваги, але

вона є досить переконливим аргументом на користь того, що недоцільно

поєднувати “під одним дахом” функції

природокористування і державного екологічного контролю. Більше того, цей

приклад дає підстави стверджувати, що одне і те ж

відомство (організація) не може одночасно виступати як суб’єкт активної та

пасивної екологічної політики. Іншими словами,

безпосередня господарська діяльність і пов’язані з цим стосунки з

навколишнім природним середовищем (активна політика) – це

одна сфера суспільних відносин, а державний екологічний контроль

(пасивна політика) – це зовсім інша сфера. І кожній з цих сфер відповідають

саме їй притаманні засоби, важелі і механізми

управління.

Крім Міністерства екології та природних ресурсів провідниками

пасивної екологічної політики виступають також Державний комітет

з водного господарства, Міністерство аграрної політики, Міністерство

лісового господарства, Міністерство охорони здоров’я,

Державна автомобільна інспекція, а також зазначені вище Державний комітет з

питань ядерного регулювання та Державний комітет

з питань геології та використання надр.

Відсутність єдиної екологічної стратегії і навіть головних засад

екологічного контролю, дублювання окремих функцій різними державними

органами, а також недостатнє їх матеріально-технічне і

фінансове забезпечення практично унеможливлюють досягнення позитивних

екологічних зрушень. Але навіть за максимального вдосконалення

адміністративно-командних важелів екологічної політики її

результати суттєво не покращаться. Адже запровадження максимально жорсткого

контролю і недопущення забруднення довкілля

автоматично буде означати зупинку того чи іншого підприємства і зупинку

податкових

платежів до Державного бюджету. З іншого боку, технічне переозброєння і

екологічне оздоровлення виробництва вимагає не лише

часу, але й значних коштів. І схоже на те, що коло замкнулося: в Україні

вже немає ні першого, ні другого.

І все ж іншого виходу немає, потрібно невідкладно здійснювати

активну екологічну політику, тобто запроваджувати такі технологічні

процеси, які б забезпечили скорочення шкідливих викидів

у атмосферу та водойми, зменшили кількість накопичуваних високотоксичних

твердих відходів, сприяли більш раціональному

використанню земельних

та інших природних ресурсів. Але одна справа проголосити таку політику, і

зовсім інша – її реалізувати.

По-перше, одразу необхідно наголосити, що значна частка

поточного забруднення довкілля і споживання природних ресурсів – це

“заслуга” тіньового сектору економіки. Без розв’язання

цієї проблеми, тобто повної легалізації цієї частини виробництва товарів і

послуг, марно розраховувати на успіхи в

екологічному оздоровленні суспільного розвитку. Втім, це завдання органів

спеціальної компетенції, і ми обмежимося лише

згадкою про нього.

По-друге, в країні існує досить потужний прошарок підприємств

і організацій, які обслуговують так звану бюджетну сферу. Це передусім

підприємства житлово-комунального господарства,

транспорту, енергетики, будівельні й інші організації. Механізми і важелі

реалізації

екологічної політики в межах діяльності таких підприємств повністю

пов’язані з бюджетним фінансуванням, оскільки їх

діяльність не передбачає отримання прибутків. І відповідальність за шкоду,

заподіяну

навколишньому природному середовищу діяльністю зазначених підприємств,

мають нести відповідні державні органи влади.

Як вже зазначалося, найбільш поширеними в інших країнах важелями активної

екологічної політики є важелі економічні. Їх

переваги порівняно з адміністративним регулюванням охорони навколишнього

природного середовища і раціонального використання

природних ресурсів не потребують особливих обгрунтувань. Передусім, це

уникнення суб’єктивних підходів з боку відповідних

органів, створення однакових умов для всіх суб’єктів господарювання,

наявність простих і зрозумілих економічних стимулів до

налагодження екологічно безпечного виробництва, скорочення і спрощення

усієї системи екологічного контролю. У зв’язку з цим

виникає просте запитання: що ж заважає запровадити в Україні саме такі

важелі і механізми охорони довкілля? Для того щоб

дати відповідь на

це запитання, необхідно зробити короткий відступ.

Формування сучасних адміністративно-командних важелів уп-равління у сфері

охорони навколишнього середовища відбувалося за

часів панування планової системи господарювання, коли головним пріоритетом

держави вважалося нарощування виробничих

потужностей та збільшення обсягів виробництва промислової продукції. При

цьому підвищення продуктивності праці, впровадження

нових технологій

та випуск екологічно безпечної продукції хоча і визнавалися перспективними

завданнями, завжди відкладалися “на потім”. І за

умов, коли

фундаментом усієї державної політики була ідеологія “спочатку виробництво,

а потім усе інше”, навіть адміністративні важелі

захисту довкілля досить часто виконували лише декоративні функції.

Події, які відбулися в Україні 10 років тому, докорінно змінили

ситуацію. Зовсім іншими стали і стратегія суспільного розвитку, і механізми

її реалізації. Головною складовою у відносинах

між суб’єктами господарювання і суспільством стали економічні відносини, що

повинно було знайти своє закріплення передусім у

формуванні нової фінансової політики. На жаль, це “закріплення” набуло

надзвичайно спотвореного вигляду.

Наприклад, податкова політика України сьогодні – це близько 35% загального

фіскального тиску, це довільне звільнення від

сплати

податків одних і надмірне податкове навантаження інших суб’єктів

господарювання. Сьогодні головними платниками податків

залишаються ті, хто виробляє національне багатство, а не ті, хто його

споживає і накопичує. Про надання пільгових кредитів в

Україні сьогодні також можна

лише мріяти.

Підсумовуючи викладене, можна зробити досить невтішний висновок. Сучасна

фінансова політика України сама по собі потребує

докорінного оновлення, і поки що не в змозі стати ефективним важелем

реалізації політики екологічно збалансованого

суспільного розвитку. Можливо після прийняття цілої низки нових

законодавчих актів зазначені вище

недоліки вдасться виправити, але якщо це і відбудеться, то дуже не скоро.

Адже противників оздоровлення тієї ж податкової політики не менше, ніж

прихильників – про це свідчить передусім

співвідношення між офіційною і неофіційною економікою. Бюджетні надходження

хоча

і пов’язані з надмірним забрудненням довкілля, залишаються поки що єдиною

фінансовою опорою держави.

І все ж наведене не означає, що розв’язання проблеми еколого-

економічного оздоровлення в Україні є безнадійною справою. Не

секрет, що саме нехтування чинним, у тому числі екологічним законодавством,

дозволяє у багатьох випадках отримувати

надприбутки.

Це результат свідомої чи не свідомої, але бездіяльності влади. Своєю чергою

подібна пасивність влади може мати місце лише

за умов, коли

з боку суспільства відповідний контроль або недостатній, або взагалі

відсутній.

Наведені причини еколого-економічного занепаду є одночасно

і відповідями на запитання “що робити?”. Причому не лише економічно, але й

екологічно вигідні

інформаційно-телекомунікаційні технології

є оптимальним інструментом для здійснення більшості згаданих перетворень.

Серед іншого варто назвати запровадження

горизонтальної владної ієрархії, систем громадського інтерактивного

екологічного моніторингу та контролю, створення

міжнародних робочих груп на

основі відкритих форумів на українському сегменті Мережі для розробки

принципів охорони довкілля та базових законодавчих

документів

та правових регулювань.

Законодавча діяльність із правового забезпечення екологічної політики в

Україні провадиться вже протягом тривалого часу і

за активної участі Зелених – як партії, так і парламентської фракції.

Зокрема,

докорінне оновлення правової бази суспільного розвитку бере свій початок у

серпні 1990 р. – саме тоді було прийнято закон

про економічну

самостійність Української РСР. Відтоді у центрі уваги Верховної Ради

України – найвищого органу законодавчої влади – постійно перебували питання

економіки в цілому і окремих її галузей,

соціального захисту

населення, охорони здоров’я, судоустрою та правопорядку, військового

будівництва, цивільної оборони та багато інших.

Про приблизне місце і роль питань, пов’язаних з екологічною політикою,

серед інших питань суспільного розвитку можна

скласти

Страницы: 1, 2, 3