История политических и правовых учений

Від категорії "право" Г. Гроцій відрізняв кате­горію "закон". Останній, на його думку, — це засіб, за допомогою якого здійснюється право, він силою примушує людей дотримуватися норм права. Ця сила уособлена в державі.

1 Стосовно походження держави мислитель заува­жував, що люди об'єднуються в державу добровіль­но, задля особистого захисту і протистояння насильству, та зобов'язуються виконувати цей договір, а також норми права, що встановлюються для підтри­мання порядку.

У державі панує громадянська влада, яка є верхов­ною і суверенною. Держава здійснює владні функції з допомогою політичних інститутів.

Г. Гроцій обстоював ідею мирного співіснування народів, зауважуючи, що основою їхніх відносин мають бути виключно право і справедливість, вико­нання договорів.

Видатним фундатором державно-правових учень нового часу був англійський мислитель Томас Гоббс (1588—1679). Проблеми державності, права, закон­ності, миру і порядку досліджувались ним у працях "Філософські засади вчення про громадянина", "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави цер­ковної та громадянської".

70

Гоббс розглядав три моменти становлення полі­тичного організму: природний стан — перехід до дер­жави — державний стан.

У природному стані, зазначав Гоббс, нема загаль­ної влади, нема законів і, відповідно, нема й спра­ведливості. У цьому стані нема власності, кожен має право на все, у тому числі й на життя іншої людини. У природному стані точиться "війна всіх проти всіх". Людина, як істота егоїстична, завжди знаходиться під страхом смерті, під впливом інстинкту самозбе­реження,   які  перемагають  усі інші  почуття.  Але розум,   здатність   людей  розмірковувати  вказують умови виходу з цього стану. Ці умови — природні закони.  Гоббс  назвав до двадцяти таких  законів, серед яких: прагнення до миру; необхідність вико­нання укладених угод; відмова кожного від своїх прав тією мірою,  якою цього вимагають інтереси миру й самозахисту, та ін. Але наявність природних законів ще не веде до миру та безпеки. Закон може виконуватися за допомогою примусу і сили. Такою силою є, у вченні Гоббса, держава.

Вона утворюється за взаємною угодою людей за­вдяки злиттю окремих сил і воль в єдину Міць і Силу, носієм якої є суверен. Суверен (одна особа чи група людей) не може втратити влади, підлеглі не можуть протестувати або засуджувати дії суверена. Він володіє суворою владою, правом оголошення війни і укладення миру, здійснення правосуддя. Влада суверена в державі має бути абсолютною.

Аналізуючи й конструюючи систему державності, Гоббс зупинився на тому, в який спосіб прими­ряються в державі страх і свобода, свобода й необхідність. "... подібно до того, як люди для досяг­нення миру та обумовленого ним самозбереження створили штучну людину, яку ми називаємо держа­вою, так само вони створили штучні ланцюги, які називаються громадянськими законами". Свобода підданих випливає з замовчання законів. Взагалі "суверен має право на все лише за умови, що, сам

71

за своїм спрямуванням має дві сфери регулювання. Перша сфера — це суспільні відносини в державі, друга — міжнародні відносини (це право Г. Гроцій називав правом народів). Право, що встановлюється волею людей, має відповідати вимогам природного права. Тільки в цьому випадку воно буде спрямоване на захист або відновлення справедливості.

В основу божественного права покладено волю Бога. Опосередковано Бог впливає і на природне право, оскільки він — Творець природи, частиною якої є й людина. Але порядок природи знаходиться поза межами впливу Бога. Тому і природне право не підпадає під вплив божественного права.

Від категорії "право" Г. Гроцій відрізняв кате­горію "закон". Останній, на його думку, — це засіб, за допомогою якого здійснюється право, він силою примушує людей дотримуватися норм права. Ця сила уособлена в державі.

1 Стосовно походження держави мислитель заува­жував, що люди об'єднуються в державу добровіль­но, задля особистого захисту і протистояння насильству, та зобов'язуються виконувати цей договір, а також норми права, що встановлюються для підтри­мання порядку.

У державі панує громадянська влада, яка є верхов­ною і суверенною. Держава здійснює владні функції з допомогою політичних інститутів.

Г. Гроцій обстоював ідею мирного співіснування народів, зауважуючи, що основою їхніх відносин мають бути виключно право і справедливість, вико­нання договорів.

Видатним фундатором державно-правових учень нового часу був англійський мислитель Томас Гоббс (1588—1679). Проблеми державності, права, закон­ності, миру і порядку досліджувались ним у працях "Філософські засади вчення про громадянина", "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави цер­ковної та громадянської".

70

Гоббс розглядав три моменти становлення полі­тичного організму: природний стан — перехід до дер­жави — державний стан.

У природному стані, зазначав Гоббс, нема загаль­ної влади, нема законів і, відповідно, нема й спра­ведливості. У цьому стані нема власності, кожен має право на все, у тому числі й на життя іншої людини. У природному стані точиться "війна всіх проти всіх". Людина, як істота егоїстична, завжди знаходиться під страхом смерті, під впливом інстинкту самозбе­реження,   які  перемагають  усі інші  почуття.  Але розум,   здатність   людей  розмірковувати  вказують умови виходу з цього стану. Ці умови — природні закони.  Гоббс  назвав до двадцяти таких  законів, серед яких: прагнення до миру; необхідність вико­нання укладених угод; відмова кожного від своїх прав тією мірою,  якою цього вимагають інтереси миру й самозахисту, та ін. Але наявність природних законів ще не веде до миру та безпеки. Закон може виконуватися за допомогою примусу і сили. Такою силою є, у вченні Гоббса, держава.

Вона утворюється за взаємною угодою людей за­вдяки злиттю окремих сил і воль в єдину Міць і Силу, носієм якої є суверен. Суверен (одна особа чи група людей) не може втратити влади, підлеглі не можуть протестувати або засуджувати дії суверена. Він володіє суворою владою, правом оголошення війни і укладення миру, здійснення правосуддя. Влада суверена в державі має бути абсолютною.

Аналізуючи й конструюючи систему державності, Гоббс зупинився на тому, в який спосіб прими­ряються в державі страх і свобода, свобода й необхідність. "... подібно до того, як люди для досяг­нення миру та обумовленого ним самозбереження створили штучну людину, яку ми називаємо держа­вою, так само вони створили штучні ланцюги, які називаються громадянськими законами". Свобода підданих випливає з замовчання законів. Взагалі "суверен має право на все лише за умови, що, сам

71

будучи підданим Бога,  він зобов'язаний через це дотримуватися природних законів"1.

Широке тлумачення прав суверена не залишає місця для волевиявлення підданих. Природний і дер­жавний закони збігаються за змістом, законодавцем же (творцем державних законів) є суверен. Суверен державним законам не підлягає та є підзвітним без­посередньо Богові.

Держави не вічні. Вони ослаблюються й занепада­ють, але не внаслідок дії об'єктивно-історичних чин­ників, а через недосконалість їхніх законів, недо­статність абсолютної влади, приватних суджень про добро і зло. Знесилює державу і свобода висловлю­вань проти верховної влади.

Абсолютна влада, підкреслював Гоббс, грун­тується на принципах розуму. Досі створювалися не­досконалі держави, принципи розуму зроблять існу­вання держав довговічним.

Суверен виконує свої обов'язки верховного пасти­ря за божественним правом, він навіть може викону­вати функції священика: хрестити, освячувати храми, виконувати інші таїнства. Лише державні турботи перешкоджають йому в цьому. Отже, суве­рен — цар і священик "за божественним правом". Якщо суверен — християнин, то він — глава церкви.

На думку Гоббса, все, що потрібне для спасіння, міститься в двох чеснотах: вірі в Христа й підкоренні законам. Якби остання з цих чеснот була доскона­лою, то її однієї було б для нас досить.

У Гоббса постійно повторюється (в різних варіан­тах) схема: підкорення божественному, себто при­родному, законові, а отже, й громадянському, й за­конові суверена (бо суверен гарантує природні закони, а природні закони є основою громадянських законів) — це безконечний процес покаяння, за яким слідує хрещення (віра в те, що Ісус — Христос), а

Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма й власть государства церковного и гражданского. — М., 1936. — С. 234.

72

відтак   —   прийняття   до   Царства   Божого,   тобто спасіння.

Усе це здійснюється в державі через посеред­ництво царя й первосвященика — суверена. Якщо суверен — християнин, то він — посередник спасін­ня, який надає йому форми обов'язковості (закону). "Не може бути тому ніякої суперечності між зако­нами Бога і законами християнської держави"1.

Отже, Гоббс пропонував проект держави, яка є: засобом приборкання пристрастей у досягненні мир­ного стану (1-й ступінь); засобом сходження до Цар­ства Божого через спокуту, розкаяння, хрещення, спасіння (2-й ступінь).

Сама держава має влаштовуватися за принципами розуму. Вона є втіленням небесної могутності, а точ­ніше — Царством Божим на землі. Такої авторитет­ності держава набуває через угоду. " Гоббсівська державно-правова концепція значною мірою вплинула на нідерландського мислителя Бару-ха (Бенедикта) Спінозу (1632—1677). У своєму "Бо­гословсько-політичному трактаті" Спіноза обстоював тезу, що людина насамперед залежить від закону "природної необхідності", що випливає з самої природи. Але, крім цього, вона залежить і від законів, що встановлені волею самих людей для без­печного та зручного життя.

Спіноза зазначав, що перший ("божественний") закон має на меті лише найвище благо, а інший ("людський") — це образ життя, він служить збере­женню держави.

Життєдіяльність людини, за Спінозою, базується на "праві природи", тобто на законах або правилах, згідно з якими все відбувається.

І тому, зазначав мислитель, природне право всієї природи і, відповідно, кожного індивіда поширюєть­ся настільки далеко, наскільки може сягнути їхня міць.

Гоббс Т. Левиафан... — С. 564.

73

Природний стан, природна міць і природне пра­во — це те саме. Якби люди жили за приписами розуму, то "право природи" визначалося б могутніс­тю розуму. Але люди частіше керуються нахилами, а не розумом.

Тому виникають дві можливості реалізації людсь­кої життєдіяльності: перша — загальна (як для тих, що керуються розумом, так і для тих, що керуються нахилами. Всі вони діють за законами природи, тобто за приписами природного права); друга спи­рається на розум і незалежну волю.

Означене протиріччя породжує співвідношення "чужоправності" та "своєправності". Кожен буває "чужоправним" доти, доки знаходиться під владою іншого, і "своєправним", коли може жити по-своєму, відбити всіляке насилля, помститися за заподіяну шкоду. Найбільш "своєправні" та вільні ті, чий ро­зум найбільш широкий і хто найбільш ретельно ним керується. Навіть більше, природне право кожного зосібна нікчемне, воно скоріше існує в уяві, ніж у дійсності. Дійшовши згоди та об'єднавши свої сили, люди мають більше прав відносно природи, ніж один із них. Що більше людей об'єднається, то більшими правами вони володітимуть.

Входячи до такого об'єднання, кожна людина повинна виконувати всі приписи, встановлені загальною згодою. Це право, як зазначав Спіноза, "...визначається могутністю народу ... називається верховною владою" 1.\Наявність верховної влади ут­ворює громадянський стан. Сукупне тіло верховної влади називається державою. \

Люди, оскільки вони згідно з правом користую­ться всіма благами держави, називаються громадя­нами, а позаяк вони мусять коритися приписам законів держави — підданими.

1  Спиноза   Б.   Политический   трактат  //   Избр.   произведения: В 2 т. - М., 1957. - Т. 2. - С. 291.

На думку Спінози, право верховної влади є не що інше, як природне право, визначуване могутністю народу, а не кожної особи окремо. Волю держави необхідно вважати "волею всіх", а рішення держави повинне визнаватися як рішення кожногоЛ

Держава виникає на основі суспільного договору через необхідність влади і законів стримувати пристрасті людей. Звідси призначення держави, за Спінозою, полягає в тому, щоб полегшити кожній людині можливість керуватися розумом і тим здобу­вати свою свободу.

Як і Т. Гоббс, Б. Спіноза був апологетом сильної державної влади. Але, на відміну від свого попе­редника, він заперечував втручання верховної влади в особисте життя людей і накидання законів їхній совісті, свободу якої він усебічно обстоював. Свобода, на його думку, найкраще забезпечується демо­кратичною формою правління

Чільне місце серед авторів державно-правових концепцій того часу посідав англійський філософ Джон Локк (1632—1704). Він погоджувався з тим, що в додержавному стані панував природний закон. Але цей стан відрізняється від гоббсівської "війни всіх проти всіх". Закон природи, вважав Локк, як прояв природної розумності світоустрою вимагає миру і збереження всього людства1.

У природному стані людина, задовольняючи свої інтереси й потреби, захищаючи своє життя, свободу і майно, прагне не заподіяти шкоди іншій людині.

Самозахист кожним своїх природних прав із пере­ходом від природного до громадянського стану замі­нюється захистом прав і свобод особистості публіч­ною владою. (Відповідно до угоди про утворення дер­жави люди не відмовляються від своїх природних прав, закон природи й надалі діє в державі, визнача­ючи мету і межі повноважень політичної влади.)

Локк Дж. Два трактата о правлений // Сочинения: В 3 т. — М., 1988. - Т. 3. - С. 265.

75

Розглядаючи співвідношення свободи і права, природного і громадянського права, Локк відкидав твердження Гоббса, що це протилежні, несумісні явища.\Він зауважував, що метою закону є не зни­щення чи обмеження свободи, а навпаки — її збере­ження й розширення1.\Свобода людей в умовах існу­вання системи правління полягає в тому, щоб жити згідно з приписами законів, загальних для кожного і встановлених законодавчою владою.

^Закони, що встановлюються державою, повинні, на думку Локка, відповідати вимогам природного права, бо люди, переходячи до громадянського ста­ну, не повністю відмовляються від природних прав. Вони залишають за собою право на життя, на воло­діння майном, свободу і рівність. ^

\Якщо громадянські закони відповідають природ­ному праву, то закони стають правовими. І навпакиД якщо така відповідальність відсутня і в системі управління превалюють деспотизм і свавілля, то люди можуть чинити опір незаконним діям дер­жавних властей і вимагати зміни форми правління. \ Влада суспільства або створеного людьми законо­давчого органу ніколи не може поширюватись далі, ніж це потрібно для загального благаДХоч би хто володів законодавчою владою, він зобов'язаний уп­равляти відповідно до встановлених законів, а не з допомогою імпровізованих указів, для досягнення миру, безпеки та суспільного блага народу. \ Оскільки з моменту об'єднання людей у суспіль­ство більшість володіла всією владою спільно, то цей загал мав змогу застосувати владу для створення законів та їх реалізації призначеними посадовими особами. За Локком, можливі форми правління: демократія — коли сам загал створює закони та призначає для виконання цих законів посадових осіб; олігархія — коли загал передає законодавчу владу в руки кількох осіб та їхніх спадкоємців або

1 ЛоккДж. Два трактата о правлений. - С. 50.

76

послідовників; монархія — коли влада передається в руки однієї особи. ^Суспільство в разі потреби може встановлювати складні та змішані форми правління. Аналіз форм правління дав змогу Локкові вивести загальне визначення держави: "Під державою я... маю на увазі не демократію чи будь-яку іншу форму правління, але будь-яке незалежне співтовариство"1. Якщо основною метою вступу людей до суспіль­ства є намагання мирно та безпечно користуватися своєю власністю, то основним засобом для цього слу­жать закони, встановлені в цьому суспільстві. Якщо першим і основним природним законом є збережен­ня суспільства, то першим і основним позитивним законом усіх держав є встановлення законодавчої влади. Суспільство встановлює межі та повноважен­ня законодавчої влади: законодавчий орган не повинен і не може передавати законодавчу владу нікому, крім тих, кому її довірив народ; законодавча влада повинна діяти на основі опублікованих законів, які не можуть змінюватись у кожному окре­мому випадку.

\Локк переконаний у необхідності поділу влади на законодавчу, виконавчу й федеративну. Законодавча вища влада залишається за народом, який здійснює її через своїх обранців (парламент). \Це влада, котра має право вказувати, як повинна застосовуватись сила держави для збереження співтовариства та його членів. Виконавча влада підпорядкована парламен­тові. В разі необхідності парламент у змозі її замі­нити. Король є частиною обох гілок влади (позаяк санкціонує закони), та, власне, він хіба що номіналь­ний голова уряду.Він царює, але не править. Феде­ративна влада є органом, який обстоює інтереси дер­жави в міждержавних стосунках ." Їй належить право вирішення питань щодо війни, миру, союзів і договорів з іноземними державами та окремими іно­земцями. \Федеративна влада, ясна річ, знаходиться

Локк Дж. Два трактата о правлений. — С. 338.

77

в  руках  парламенту,  але  реальне виконання  цієї функції — справа уряду.

\Локк уважав, що в конституційній державі, котра діє заради збереження співтовариства, може бути лише одна верховна влада — законодавча, якій решта гілок влади під порядковується. Але законо­давча влада є довіреною. Саме тому верховна влада залишається за народом. Він має право замінити за­конодавчу владу, яка діє всупереч довірі народу. Виконавча влада підпорядкована й підзвітна законодавчій і може в разі потреби бути зміщеною та заміненою. Ідея Локка про поділ влади на законодав­чу і виконавчу була підтримана багатьма представ­никами Просвітництва.

Автором    оригінальної    державно-правової    кон­цепції  був   англійський   представник   нового  часу .Девід Юм (1711—1776).

Він будував свою теорію виходячи з почуттів. Роз­різняв природні та штучні почуття. До першої групи він відносив любов, ненависть, співчуття та ін., тобто природні реакції людини; до другої — штучні по­чуття. Правове почуття, на його думку, і є одним із штучних надбань людства, що бере початок в умовах і потребах його життя. Норми правопорядку встанов­лені штучно, але вони не свавільні. Вони визначаю­ться природними законами, тим загальним, що при­таманне людству взагалі. Життя людей перебігає за умов менш сприятливих, аніж життя сильних звірів. Але порівняно з останніми люди володіють значною перевагою — розумом. Людина може боротися з суворістю природи, але фізичні засоби боротьби, якими вона володіє, незначні. Свою слабкість люди­на може врівноважити тільки з допомогою суспільної організації, суспільства1. Суспільна організація виникає стихійно, повільно, але на основі взаємної згоди. Уявлення про правопорядок,

Юм Д. Трактат о человеческой природа // Сочинения: В 2 т. — М, 1966. - Т. 1. - С. 639.

78

обов'язки і власність з'являються у людей разом із виникненням суспільства: поза ним ці ідеї не мають підстав для існування. Ніяка природна схильність не змогла б змусити людей відмовитися від загарбання чужого багатства. Тільки злидні, невідповідність кількості благ потребам людей дають підстави для встановлення приватної власності.

Якби всього було вдосталь, то ніхто не огороджу­вав би свого майна. Якби всіх благ було стільки, скільки повітря, то не було б підстав для виникнення соціального порядку. Тому Юм уважав, що норми правопорядку значною мірою залежать від інтересів. "Дії політиків" можуть впливати на укріплення поваги до правопорядку, але не можуть породжувати його. Основа поваги до законів полягає в самих умо­вах суспільного життя. Тому регулювання відносин власності належить здійснювати загальними закона­ми, що є обов'язковими для всіх членів суспільства.

Перша постанова чи перший закон, ухвалені в суспільстві, повинні були надати можливість кожній людині користуватися тими благами, якими вона володіла на момент його прийняття. Але не тільки це є джерелом виникнення власності. Окрім цього, Д. Юм вирізнив іще чотири такі джерела: 1) право першого захоплення; 2) право давності; 3) право при­росту і спадку; 4) право і продукт власної праці.

Аналізуючи проблеми виникнення держави і права, Д. Юм виходив із того, що люди поводяться під впливом афектів і віддають перевагу особистим інтересам. Задовольняючи їх, вони ніколи не пого­дяться добровільно коритися владі, яка вимагає від них відмови від природних прагнень. Тому ніякі пра­вові норми не мають реального значення без примусу.

Державна влада апелює до основних законів люд­ської психіки, з допомогою примусу і страху вимагає, щоб у дотриманні правових норм люди вба­чали близький свій інтерес, а в їх порушенні — від­далений. Наприклад, безпосередній інтерес сильного

79

полягає в тому, щоб силою заволодіти майном слабо­го. Але влада держави під страхом покарання прищеплює йому повагу до благ інших людей.

Завдяки примусові відбувається зміна в порядку інтересів: близький інтерес стає віддаленим, а від­далений — близьким. Особи, котрим у суспільстві доручено владу, складають уряд.

Володіючи владою, вони задоволені своїм суспіль­ним становищем, тому безпосереднім їхнім інтересом є збереження встановленого порядку. Таке похо­дження, за Д. Юмом, громадянського уряду і грома­дянського суспільства. Мислитель обстоював тезу, що держава є органом примусу та охорони приватної влади, а суспільство — продуктом власності. Себто Д. Юм у своїй теорії розрізняв такі категорії, як дер­жава й суспільство.

Ідеї мислителів епохи Відродження та нового часу про походження й сутність держави і права, спів­відношення права й закону, суспільства й держави стали базою для подальшого розвитку державно-пра­вових ідей представниками європейського Просвіт­ництва.

ЛІТЕРАТУРА

Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государ­ства церковного и гражданского. — М., 1936.

Гоббс Т. Философские основания учения о гражданине. — М., 1914.

Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / Пер. с лат. А. Л. Саккетти. — М., 1956.

Локк Д. Два трактата о правлении // Антология мировой

80

философии: Сб. филос. текстов. — К., 1991. — Т. 1. — Ч. П.

Макиавелли Н. Государь. — М., 1990.

Нерсесянц В. С. Право и закон. — М., 1983.

Семенов В. Г., Шаповал В. Н., Шульженко Ф. Ф. К вопросу о философских основаниях права. — К., 1995. — С. 19—29.

Семенов В. Г., Шульженко Ф. П. Формування ідеї грома­дянського суспільства та правової держави в за­хідноєвропейській філософії XVII—XVIII століть. — К., 1995. — С. 6—38.

Спиноза Б. Политический трактат // Избранные произве­дения. — М., 1957. — Т. 2.

Юм Д. Трактат о человеческой природе // Сочинения: В 2 т. — М., 1966. — Т. 1. История политических и правовых учений / Под ред. В. С. Нерсесянца. — М., 1995.

81

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5