Предприятия Сумщины

високих температурах, від дії мікроорганізмів, розсипання тощо.

Перебудова старого заводу, докорінна зміна технології — справа не менш

складна, ніж освоєння нового виробництва. Ми успішно справилися з цим

завданням завдяки великій творчій активності всього заводського колективу.

Більш як чверть століття працює на заводі Антон Кирилович Спицин. Прийшов

він на підприємство, не маючи спеціальності. Спочатку теслярував, потім

вивчився на слюсаря, став турбіністом. Тепер він — начальник цеху. Десятки

його раціоналізаторських пропозицій сприяли механізації й автоматизації

виробничих процесів, підвищенню продуктивності праці.

Я тут згадаю лише про один винахід Антона Кириловича: верстат для

підготовки пакувального паперу, з якого виготовляються пачки для рафінаду.

Використання цього верстата дає заводові щороку десять тисяч карбованців

економії. Кращого раціоналізатора А. К. Спицина нагороджено орденом

Трудового Червоного Прапора.

Наполегливо працюють над удосконаленням виробничих процесів Іван Федорович

Шепеленко, слюсар Іван Данилович Бондаренко, майстер Іван Васильович

Потєшний та багато інших людей творчої думки.

Ми пишаємося своїми виробничниками, такими, як Олександр Гаврилович

Черниш. Він — висококваліфікований варщик утфелю, а в ремонтний період

успішно справляється з обов'язками слюсаря. Олександр Гаврилович одним з

перших на заводі став ударником комуністичної праці. Йому присвоєно високе

звання Героя Соціалістичної Праці.

Після закінчення школи прийшла до нас Ганна Стольна. Швидко оволоділа

професією пресувальниці рафінаду і очолила бригаду. За великі успіхи в

роботі

її нагороджено орденом Леніна. Сумчани обрали молоду робітницю депутатом

обласної Ради депутатів трудящих.

Досягнення нашого колективу значні. Але попереду — нові завдання

по вдосконаленню виробництва. Ліквідація окремих періодичних виробничих

процесів дозволить нам добитися суцільної автоматизації всього

технологічного процесу в єдиному потоці.

Для здійснення повної механізації навантажувально-розвантажувальних робіт

слід обладнати ще багато сот метрів транспортерів — стаціонарних і

пересувних. Настав час перейти до безтарного перевезення і зберігання

сировини — цук-ру-піску. Для пакування готової продукції необхідно, на нашу

думку, замість дерев'яної тари застосувати картонні ящики та паперові

пакети.

Широкі горизонти відкриває перед колективом рафінадників економічна

реформа. Перехід на оцінку діяльності підприємства за кількістю

реалізованої продукції гостро ставить перед нами нові проблеми. Вже зараз

ми відчуваємо певні утруднення із збутом продукції. Щоб наш рафінад охоче

купували, необхідно більше дбати про якість продукції, про урізноманітнення

асортименту, привабливість упаковки. В цьому напрямку вже чимало зроблено.

Недавно ми почали виробляти дитячий рафінад: пресуємо кольорові грудочки у

вигляді півників, зірочок та інших фігурок. Він має великий попит у

споживачів.

Дружний, згуртований колектив сумських рафінадників неодноразово доводив,

що йому під силу розв'язувати найскладніші виробничі завдання. А нині

кожний працює з особливим піднесенням, бо всі прагнуть зустріти 50-річний

ювілей Великого Жовтня хорошими трудовими подарунками. Немає сумніву, що і

в цій п'ятирічці колектив доб'ється наміченого — різко збільшить

виробництво продукції, знизить її собівартість, порадує Батьківщину новими

звершеннями.

ЧЕРВОНОЗОРЯНИЙ

Недалеко від центральної частини міста Суми стоїть завод-красень з

короткою назвою: «ЧРЗ»—Червонозо-ряний рафінадний завод.

Підприємство це має цікаву історію.

На лівобережжі України, там, де біжать води притоків сивого Дніпра —

річок: Сули, Псла та Ворскли, широко розкинулись землі Сумщини. Тут з

давніх-давен вирощується цукровий буряк.

На території колишнього Сумського повіту в минулому столітті виникли

кілька цукрових заводів. На околиці міста Суми був збудований один з

найбільших для того часу рафінадний завод, Господар Харитоненко назвав його

«Павловский» — ім'ям свого молодшого сина Павла.

Важка доля дісталася тим, кому «пощастило» потрапити в заробітчани до

спадкоємця Харитоненка. Будували завод іноземці. Тільки на важких,

другорядних роботах гнули спини сумчани та біднота з навколишніх сіл.

Гірко було і тим, що наймитували на цукрових плантаціях або на заводі.

Злидні, хвороби, нестатки були постійними супутниками людей, які потяглися

на заробітки, щоб не померти з голоду.

Історія і живі свідки тих часів розповідають про жахливі умови праці. На

заводі і навколо його території завжди було брудно. В цехах стояла

виснажлива спека. Вентиляції не було.

Каторжна робота на виробництві цукру знесилювала людей, часто калічила

їх.

Виробництво цукру було примітивне, шкідливе для здоров'я робітників.

Рафінад виготовлявся двома способами: головним і за методом Крінера. Всюди

панувала ручна праця. Наприклад, форми головного способу милися вручну,

потім їх встановлювали на вагончики, заливали утфелем. Охолоджені головки

цукру вагою по 20—22 кг (50—55 фунтів) знімалися за допомогою так званих

«пут»: руки робітника сплутувались ланцюгом, схоплювали головку під обручем

форми і з величезним напруженням знімали важку глибу. На інших операціях

робітникам доводилось на плечах переносити це солодке каміння.

На підприємстві не було ніякої турботи про здоров'я робітників, про

безпеку праці.

Рік у рік зростала класова свідомість робітників. Вони почали виступати

проти економічного і політичного гніту, організовували страйки, висували

вимоги про поліпшення умов праці, скасування штрафів тощо.

Друге народження

Настали буремні часи 1917 року. Сумські трудівники взяли активну участь в

революційних боях.

Підприємство було націоналізовано і створено колективне управління.

— Кого ж оберемо головою управління? Це питання непокоїло всіх. Адже

серед робітників не було жодної грамотної людини, яка могла б очолити

колегію, керувати виробництвом. Довго міркували.

— Хай Яків Петрович головує.

— То ж він у Харитоненка майстрував.

— Кращої кандидатури нема. Людина надійна. Можна довірити.

— Довіряти і перевіряти.

— Звісне діло.

Обрали Я. П. Калашникова—досвідченого технічного працівника. Це перший

обранець колективу. Згодом на його місце став робітник Василь Федорович

Ковш.

Лише в 1924 році завод вперше після Жовтневої революції розпочав

виробництво рафінаду.

Роки відбудови народного господарства, індустріалізація країни, радянські

п'ятирічки сприяли розвиткові цукрової промисловості. Сумський рафінадний

завод рік у рік налагоджував своє виробництво.

Старі кадрові робітники пам'ятають Григорія Семеновича Бояндина. У

1924—1936 роках він був механіком, а згодом став головним інженером заводу.

Г. С. Бояндин був ініціатором механізації багатьох виробничих процесів.

Так, в клеровочних котлах встановлені мішальні прилади. Незручне

транспортування важких голів цукру в вертикальному положенні замінено

горизонтальним. Запроваджена механічна обробка голів рафінаду, встановлені

багатодискові верстати для розпилювання цукру тощо. Все це було тоді певним

прогресом в технології рафінадного виробництва.

На зміну застарілому процесу пробілювання за методом Крінера прийшов

більш продуктивний спосіб, розроблений колективом радянських інженерів,—

«КІ».

До 1941 року продуктивність заводу досягла 6000 центнерів рафінаду на

добу.

Коли спалахнула Велика Вітчизняна війна, полум'я якої наблизилось до

Сумщини, робітники не залишили свій завод ворогу. Основне технологічне

обладнання було демонтовано. Робітники разом з устаткуванням були

евакуйовані на схід країни.

Після визволення Сум з-під ярма німецько-фашистських загарбників

рафінадники почали відбудовувати свій завод. Цехи були зруйновані, не

вистачало матеріалів, машин, не вистачало потрібної кількості

кваліфікованих кадрів. На багатьох ділянках виробництва працювали жінки,

які оволоділи важкими чоловічими професіями — пробілювання кубів цукру в

сепараторах, пробілювання голів цукру на великих столах світлих сушок тощо.

Фронту і тилу потрібен був цукор. І рафінадники переборювали труднощі.

Цех за цехом ставали до ладу. Незважаючи на обмаль сировини, налагодився

випуск цукру.

Виробництво стримувало те, що ми не мали своєї енергетичної бази.

Доводилося користуватися послугами теплоелектроцентралі сусіднього

машинобудівного заводу імені Фрунзе.

Електроенергія і пар, які подавалися звідти, не спроможні були

забезпечити нормальну роботу нашого підприємства. Це приводило до порушення

технології, до втрат цукру і погіршання його якості.

Тим часом завод повинен був збільшувати свою потужність, вводити в

експлуатацію нові ділянки виробництва. Залишатися й далі без власної

енергобази не можна було. Що ж робити? Потрібні кошти, матеріали,

будівельники. Робітники сказали:

— Почнемо споруджувати ТЕЦ власними силами. Є в нас муляри, слюсарі,

монтажники, Допоможемо...— і взялися за діло. Розчистили місце колишньої

котельної, почали зводити стіни, фундаменти, встановлювали парові котли.

Будівництво заводської ТЕЦ було закінчено в 1948 році. В історії

підприємства почалась нова сторінка: до ладу стали нові цехи. Виробництво

невпинно зростало. Щодобовий випуск незабаром досяг довоєнного рівня, а

згодом перевищив його. Що й казати: це була значна трудова перемога!

Охтирська тютюнова фабрика

Коли у 1716 році цар Петро і наказав налагодити на Слобожанщині

виробництво тютюну, вибір упав на Охтирку. Розсудили, що навколишні

благодатні поля дадуть потрібну сировину, а в місті можна випускати

продукцію. Через два роки тут було засновано першу в Росії тютюнову

мануфактуру. На той час це було досить велике підприємство. Складалось воно

з світлиці і кімнати, 16 хат з коморами, чотирьох дерев'яних комор, критих

соломою. Встановили два тютюнових преси іноземного виробництва «для

делования рульной табаки на голанский манер». В обладнанні значились також

молот залізний, вісім пар колес залізних, сім ножів, ступи, решета, котли.

Зайняті на мануфактурі люди поділялись на дві нерівні за кількістю і

становищем групи. До першої належали майстри, що керували виробництвом,

найняті по контракту «подмастерья» з-за кордону, а також учні і солдати.

Забезпечувались вони грошовим жалуванням, яке, однак, не гарантувало

прожиток, а тому додавалась до нього натуральна оплата — , хліб. Другу —

становили некваліфіковані робітники, які трудились на плантаціях. Це була

підневільна праця старшинських підданих і козаків, що несли й військову

службу. Навіть ті, хто постійно працював на мануфактурі, часто не одержував

платні і хліба.

Продукція підприємства в перші роки була значно дорожчою закордонної, що

дуже ускладнювало її реалізацію. Через 18 років мануфакура припинила своє

існування як збиткова.

В 1718 г. в Ахтырке открылась первая в России табачная мануфактура, к

которой было приписано несколько сел (944 крестьянских двора), но она

оказалась нерентабельной, и в 1727 г. казна продала предприятие частным

лицам. Для табачной мануфактуры была выделена плантация (около 50 десятин),

с которой собирали до 7 тыс. пудов табака. Во второй половине XVIII в.

мануфактура пришла в упадок.

В начале XVIII в. по указанию Петра I в этом районе был открыт пункт по

приему селитры. В 1737 г. по распоряжению генеральной канцелярии «ведено

было отдать водяную мельницу на р.Шостке майору Постельникову для

устройства порохового завода». В 1739 г. завод вступил в строй действующих.

Рядом с ним, по соседству с Локотками, возник посад Шостка, где селились

«работные люди», казаки, солдаты, уходившие в отставку, и мещане. Была

отведена территория в «квадратную версту», сооружены четыре заставы,

образовавшие черту посада Шостки. Первоначально порох здесь выпускался в

основном для потребностей Украины. С 22 марта 1771 г. Шосткинский пороховой

завод перешел в ведение главной канцелярии артиллерии и фортификации.

Предприятие имело особую важность, поскольку не только производило порох,

но также заготавливало и очищало селитру для других заводов России.

Работали на заводе в основном солдаты— мастера из многих русских,

белорусских и прибалтийских губерний. Некоторые после окончания срока

службы оставались здесь на постоянное место жительства. Однако численность

населения росла медленно: в 1772 г. в Шостке насчитывалось 51, в 1775 г.—

204, в 1784 — 1360 человек [1099а]. В 1782 г. Шостка вошла в состав

Новгород-Северского наместничества, с 1796 г.— Глуховского уезда

Малороссийской, а с 1802 г.— Черниговской губернии.

Условия труда были чрезвычайно тяжелыми. В 1804 г. Шосткинский пороховой

завод посетил Аракчеев. В донесении царю он отмечал: «Ежедневная тяжелая

опасная работа и место, занимаемое заводом, чрезвычайно дурно и нездорово,

окружено будучи со всех сторон болотами и уединено от всех посторонних

селений». В 1829 г. во время инспекторского обследования мастеровые

заявили, что их заставляют очень рано начинать работу, не позволяют брать с

собой хлеб и не отпускают обедать; после выхода с завода сразу же посылают

на другие работы; кроме того, их жестоко избивают и при этом они никогда

полностью не получают заработанных денег. В 1804, 1810 и 1830 гг. на заводе

произошли значительные взрывы пороха. Многие рабочие погибли, часть —

получили травмы. Работать приходилось по 12—16 часов. За любую провинность

тружеников жестоко наказывали.

Самой распространенной формой протеста против невыносимых условий труда и

бесправия были побеги. Беглецов ловили, секли розгами, шпицрутенами и снова

отправляли на завод. Так, погонщика лошадей П. Ширяева за побег провели

сквозь строй шесть раз и наказали 1000 ударами шпицрутенов. С 1848 г. в

Шостке начали изготавливать капсюли для солдатских ружей. На этом

производстве в конце 60-х гг. было занято свыше 300 рабочих. В период

Крымской войны (1853—1856 гг.) объем продукции порохового завода увеличился

в 6 раз. В 1855 г. было произведено уже 134 тыс. пудов пороха, что

составило 43% продукции всех пороховых заводов России

О СУДЬБЕ AХТЫРСКОЙ ТАБАЧНОЙ МАНУФАКТУРЫ В ПЕРВОЙ ПОЛОВИНЕ ХVII ВЕКА

В число 176 крупных промышленных предприятий, возникших в России в

эпоху Петра I была табачная мануфактура в полковом казачьей городе Ахтырке,

основанная в 1718 году.

Недолговечной была судьба этого табачного предприятия. Просуществовав

18 лет, оно в 1759 году было окончательно упразднено, что, впрочем,

произошло и с некоторыми другими предприятиями и начинаниями петровского

времени

История ахтырского табачного завода представляет несомненный интерес не

только потому, что он был первым в России табачным предприятием, но и с

точки зрения выяснения социально-экономической природы в производственной

организации мануфактуры первой половины ХУШ века.

Сведения об ахтырском табачном заводе помещены в специальной литературе

по истории табачного производства в России.

Однако эти сведения не выходят за рамки простого сообщения фактов и,

можно сказать, недостаточно или вовсе не раскрывают причин, в силу которых

табачная мануфактура в г.Ахгырка прекратила свое существование.

Разведение табака и его обработка в России находятся в связи с общим

направлением экономической политики Петра 1, с ого стремлением освободить

страну от импорта табака, потребление которого к концу ХVII века

значительно возросло. В своих соображениях относительно разведения табака в

России поданных в Сенат, Мануфактур-коллегия так определила задачу своей

деятельности: "опервые трудиться, чтоб делать дела все которых матереи во

всех государств найтится могут”

Петровский указ от 1 февраля 1б97 года снимал запрет с торговли табаком

и разрешал сто повсеместное употребление, до того сурово преследовавшееся

законодательством и церковью.

Финансовые соображения оказались сильнее доводов церковной оппозиции и

повелено было "всяких чинов людям табаком торговать свободно”.0 выгодности

разведения табака в России указывал и идеолог эпохи петровских

преобразований Иван Тихонович Посошков, который писал, что "нам так можно

его размножить, что миллионная от него прибыль будет, а на таких землях он

родится, каких земель у нас премножество"

Объем проектируемого табачного производства в России должен был покрыть

импорт в качественном и количественном отношении, который в начало ХУШ века

составлял 600 тонн ежегодно.

Выбор места для организации отечественного производства табака именно в

Ахтырке не был случаен, ибо он обусловлен наличием здесь всех необходимых

предпосылок; как-то; благоприятные почвенные и климатические условия,

удовлетворяющие культуре табака /мягкий, влажный климат, тучный

Чернозем, широко развитая промысловая деятельность, связанная с

переработкой сельскохозяйственного сырья»

Традиционными промыслами на Слободской Украине были пасечничество,

винокурение, солитряное, поташное и мельничное дело, выращивание и

обработка табака не было для слобожан новым и непривычным занятием, оно

было им издавна известно и принесено с их старой родины Поднепровской и

Заднепровской Украины, где еще при владычестве польских магнатов разведение

табака не запрещалось н осуществлялось в больших количествах.

Страницы: 1, 2, 3