Загальне вчення про зобов'язання

від кожного із братів-боржників виконання зобов'язання лише в половинному

розмірі.

У деяких випадках кожен із боржників зобов'язаний все ж виконати

зобов'язання в повному розмірі. Так, з метою посилення відповідальності за

групову крадіжку було встановлено, що кожний із злодіїв зобов'язаний

сплатити кредитору штраф в повному розмірі, причому сплата одним із борж-

ників-злодіїв не звільняла від цієї відповідальності інших Кредитор

отримував суму штрафу стільки разів, скільки було злодіїв.

Часткові зобов'язання можливі тільки при подільному предметі

зобов'язання (гроші, зерно, мука тощо).

Зобов'язання, за яким кредитор має право вимагати від будь-кого із

боржників його виконання в повному обсязі, називається солідарним Воно

також може бути активним і пасивним. Якщо кожний із кількох кредиторів має

право вимагати від боржника (боржників) виконання зобов'язання в повному

обсязі, то це солідарне активне зобов'язання. При цьому витребування одним

із кількох кредиторів повного виконання зобов'язання на свою користь

позбавляє права інших кредиторів вимагати виконання того самого

зобов'язання ще раз. Так само виконання зобов'язання в повному обсязі одним

із кількох боржників звільняє інших від обов'язку виконувати його. Боржник,

що виконав зобов'язання в повному обсязі, має право вимагати від інших

боржників відшкодування в тих частках, в яких він виконав зобов'язання за

них (право регресу). Кредитор, який одержав задоволення за зобов'язанням в

повному обсязі, зобов'язаний передати частки виконаного іншим кредиторам.

Часткове зобов'язання було вигідним для боржників, оскільки кожний з них

відповідав тільки у своїй частці, а солідарні, навпаки. — для кредиторів,

бо вони мали право вимагати повного виконання зобов'язання від будь-кого із

кількох боржників. Свою вимогу кредитор міг задовольнити повністю за

рахунок майна найзаможнішого боржника, аби той сам розрахувався б з іншими.

У разі виникнення спору кредитор стверджував, що зобов'язання було

солідарним, а боржник — частковим. Для усунення подібних конфліктів

виробили чітке правило: солідарне зобов'язання, а отже, солідарна

відповідальність наставала тоді, коли це було передбачено договором або

законом; в усіх інших випадках — часткова відповідальність.

Заміна сторін в зобов'язанні спочатку не допускалась. Як уже

відзначалося, римське зобов'язання на ранніх стадіях було суворо особистим

взаємовідношенням кредитора і боржника, що за умов обмеженого цивільного

обороту не викликало істотних незручностей. Пізніше був потрібний більш

гнучкий підхід. Цьому сприяло й те, що з давніх часів римське право

допускало перехід більшості зобов'язань в спадщину Виняток становили тільки

зобов'язання, тісно пов'язані з особою кредитора або боржника (аліментні

зобов'язання, обов'язок художника написати портрет тощо). Останні не могли

бути предметом спадкування. І все ж заміна осіб у зобов'язанні за життя

кредитора і боржника тривалий час не допускалась, що було дуже незручно.

Основою заміни осіб в зобов'язанні стала новація (оновлення

зобов’язання), на підставі якої кредитор міг передати своє право вимоги

іншій особі. З цією метою зі згоди боржника кредитор укладав з третьою

особою, якій хотів передати своє право вимоги до боржника, новий договір

того ж самого змісту, який був в першому зобов'язанні. Новий договір

відміняв старий, встановлюючи зобов'язально-правове відношення між тим же

боржником і новим кредитором. Така форма заміни кредитора в зобов'язанні

була досить громіздкою, складною і не могла задовольнити потребу цивільного

обороту По-перше, для новації вимагалась згода боржника, якої він міг і не

дати з яких-небудь своїх міркувань. По-друге, укладення нового договору не

лише відміняло старий, а й припиняло різні форми забезпечення, встановлені

для нього, що також ускладнювало становище нового кредитора.

На зміну новації прийшла досконаліша форма заміни кредитора, а потім і

боржника. З утвердженням формулярного процесу, коли можна було вести справу

через представника, почали застосовувати особливу форму передачі

зобов'язання, яка дістала назву цесії — cessio. Суть ЇЇ полягала в тому, що

кредитор, який бажав передати своє право вимоги іншій особі, призначав його

своїм представником по стягненню боргу з боржника і передавав йому своє

право В більш пізньому римському праві цесія стала самостійною формою

переносу права від попереднього кредитора до другої особи. Вона усувала

недоліки новації. Для цесії не треба було згоди боржника, його лише

належало повідомити про заміну кредитора. Крім того, цесія не відміняла

раніше існуючих форм забезпечення зобов'язання: з правом вимоги до нового

кредитора переходило і забезпечення зобов'язання.

Для захисту інтересів цесіонарія йому надавався спеціальний позов Цесія

укладалася за волею кредитора, за судовим рішенням, а також на вимогу

закону. Не допускалась цесія, якщо вимога мала сугубо особистий характер

(наприклад, аліменти), при спірних вимогах, а також заборонялась передача

вимоги впливовішим особам, від підопічного до опікуна.

Разом з поступкою вимоги допускалося переведення боргу на іншу особу.

При передачі права вимоги особистість боржника ніякої ролі не відігравала,

а при переведенні боргу на іншу особу його особистість набувала істотного

значення: чи платоспроможний він, чи заслуговує на довіру Вступаючи в нове

фактично зобов'язання, кредитор мав бути впевненим в його виконанні, вірити

новому боржнику. Тому перенесення боргу мало місце лише за згодою

кредитора. Здійснювалося воно у формі новації, тобто укладенням нового

договору між кредитором і новим боржником, який припиняв дію старого

договору, що існував між кредитором і старим боржником.

Для переведення боргу слід було дотримуватися таких умов: а) прийняття

чужого боргу — добровільне; б) особа, що приймає чужий борг, повинна бути

сторонньою; в) переведення має здійснюватися у формі певного правочину,

тобто бути належно оформленим. Переведення боргу — своєрідна форма

забезпечення виконання зобов'язання, тому інколи вона виражалася у формі

надання застави чи поруки.

Виконання зобов'язань

Головна мета будь-якого зобов'язання — задовольнити певні вимоги

кредиторів — певні потреби або відшкодування заподіяних збитків. Тому будь-

яке зобов'язання зумовлено передусім його реалізацією. Виконання

зобов'язань полягає в здійсненні зобов'язаною особою (боржником) дій, що

становлять його зміст (передача речі, надання речі в тимчасове

користування, виконання якої-небудь роботи). Предметом виконання

зобов'язання за загальним правилом є об'єкт зобов'язання, який без згоди

кредитора не може бути замінений іншим предметом. Само по собі виконання

має багато різних нюансів, елементів, вимог тощо. Тому в практиці нерідко

виникають спори про характер виконання, його повноту, відповідність умовам

договору. Те, що на думку боржника вважається виконанням, на погляд

кредитора не відповідає умовам договору і не може бути визнаним як

виконання. З метою уникнення подібних спорів римські юристи розробили чіткі

критерії, яким відповідало виконання зобов'язання. Невідповідність хоча б

одному з них мала певні негативні наслідки, аж до визнання зобов'язання

невиконаним

Від дисципліни виконання зобов'язань залежить усталеність цивільного

обороту. Тому римські юристи надавали велике значення оцінці виконання

зобов'язань. Вони розробили загальні правила виконання, встановили сувору

відповідальність за порушення принципів виконання.

Ефективність зобов'язально-правових норм визначається результативністю

виконання. Нема виконання — нема зобов'язання. Будь-які правові операції,

що передували виконанню, втрачають сенс, якщо не досягнуто бажаного

результату.

За грошовими зобов'язаннями виконання називалось плагежом. Будь-яке

зобов'язання — це тимчасове правове відношення. Нормальний спосіб його

припинення — виконання (платіж). До виконання боржник певним чином

пов'язаний зобов'язанням, тобто він певною мірою обмежений у своїй правовій

свободі. Обмеженість, зв'язаність боржника припиняються виконанням

зобов'язання, що звільняє його від зобов'язання. Для цього необхідне

виконання таких умов.

1 Зобов'язання повинно бути виконано в інтересах кредитора Воно

визнається виконаним за умови, що виконання прийняв сам кредитор Для цього

він має бути здатним до прийняття виконання, тобто бути дієздатним.

Виконання зобов'язання на користь інших осіб без згоди на те кредитора не

допускалось і не визнавалось виконаним з усіма наслідками, що з цього

випливали. Із загального правила було встановлено ряд винятків. Кредитор

міг уступити своє право вимоги іншим особам за цесією. Якщо він був

недієздатним або став таким, то виконання приймав його законний представник

(опікун, повірений). Проте й при доброму здоров'ї кредитор міг доручити

третій особі прийняти виконання зобов'язання. Нарешті, після смерті

кредитора виконання зобов'язання мали право прийняти його спадкоємці.

2 Зобов’язання виконує боржник. Для кредитора не завжди мала значення

особистість боржника. Не так вже й важливо, хто поверне борг за позикою, чи

сам боржник, чи його син, важливо, щоб було виконано зобов'язання. Проте в

зобов'язаннях, що тісно пов'язані з особистістю боржника, кредитор вправі

був вимагати виконання саме боржником (наприклад, художник зобов'язався

написати портрет кредитора, а доручив це зробити своєму сину). Якщо ж

особистість боржника не мала для кредитора особливого значення, то

зобов'язання могло бути виконано будь-якою третьою особою за дорученням

боржника. В цьому разі належало дотримуватися правила — боржник повинен

бути здатним до виконання, розпоряджатися своїм майном, тобто бути

дієздатним. При його недієздатності виконання зобов'язання повинен

здійснити його законний представник.

3. Місце виконання зобов'язання має важливе практичне значення (для

визначення ціни, суми боргу, розміру шкоди тощо). За умов розвинутого

обороту широко застосовували договори, контрагенти яких знаходились в

різних місцях (наприклад, продавець в Африці, а покупець у Римі). Якщо

місцем виконання був визначений склад покупця в Римі, то обов'язок

доставити туди товар покладали на продавця, який в свою чергу встановлював

ціну, здатну відшкодувати витрати на транспортування. Місце виконання

зобов'язання також зумовлювало момент переходу права власності на куплений

товар, несення ризику випадкової загибелі під час його транспортування. У

зв'язку з цим місце виконання зобов'язання зумовлювалось у договорі, в

інших випадках діяли за загальними правилами. Якщо предметом зобов'язання

була нерухомість, то місцем його виконання було місце знаходження майна.

Якщо місце виконання визначалося альтернативне, то право вибору належало

боржнику. В інших випадках місце виконання визначалося місцем можливого

закладання позову з певного зобов'язання. Таким місцем за загальним

правилом вважалося місце проживання боржника або Рим за принципом: «Рим

наша спільна батьківщина» — Roma communis nostra patria est (Д.50.1.33).

4. Правильне встановлення строків виконання зобов'язань Серед вимог до

виконання, мабуть, найбільше значення має строк платежу, який зумовлює

усталеність цивільного обороту. В господарському житті строк як правову

категорію важко переоцінити. Саме строки визначають нормальний ритм

господарського життя. Тому правовому значенню строків виконання зобов'язань

римські юристи приділяли належну увагу

Строк виконання зобов'язань, як правило, встановлювався сторонами в

договорі. У позадоговірних зобов'язаннях він здебільшого визначався

законом. Важче було, коли строк платежу (виконання) не зазначався ні в

договорі, ні в законі Тоді діяло правило: «В усіх зобов'язаннях, в яких

строк не передбачений, борг виникає негайно» (Д.50.17.14), а також: «Якщо

договір укладено без строку і умови, то момент виникнення зобов'язання і

строк виконання співпадають» — ubi pure quis stipulatus fuerit, et cessit

et venit dies (Д.50.І6.213).

При настанні строку платежу (виконання), зазначеного договором або

визначеного іншим шляхом, боржник повинен виконати зобов'язання. В іншому

випадку він порушує строк платежу, прострочує його, тобто виявляється в про-

строчці (in тога).

Для визнання боржника в прострочці вимагалися такі умови: а) наявність

зобов'язання, що захищається позовом; б) настання строку платежу

(виконання), «спілість» зобов'язання: в) наявність вини боржника в

порушенні строку; г) нагадування кредитора про настання строку платежу. В

більш розвиненому римському праві допускалися випадки, коли прострочка

наставала незалежно від нагадування кредитора Законодавством Юстініана було

встановлено, якщо зобов'язання має точний строк виконання, то він ніби

нагадує боржнику про необхідність платежу (виконання), тобто строк нагадує

замість людини. При цьому злодій завжди вважається в прострочці.

Прострочка виконання мала для боржника важливі негативні наслідки: а)

кредитор мав право вимагати відшкодування всіх заподіяних прострочкою

збитків; б) ризик випадкової загибелі предмета зобов'язання переходив на

винну в прострочці сторону. Наприклад, раб був переданий в найм на 5 днів.

За спливом зазначеного строку боржник раба не повернув, а на шостий день

раб помер без вини боржника. За загальним правилом боржник не повинен був

би нести відповідальність за смерть раба, але оскільки він знаходився в

прострочці, то збитки від випадкової загибелі предмета зобов'язання (смерть

раба) повинен був нести боржник; в) кредитор міг відмовитися від прийняття

виконання, якщо воно втратило для нього інтерес.

Порушити строк виконання зобов'язання міг і кредитор (наприклад,

відмовився прийняти виконання без поважної причини). У такому разі для

кредитора також були негативні наслідки. Він зобов'язаний відшкодувати

заподіяні неприйняттям збитки. Після прострочки кредитора боржник

відповідає тільки за навмисне заподіяні збитки, а не за просту вину (Д.

18.6.18). Ризик випадкової загибелі речі також переходить на кредитора, що

знаходиться в прострочці.

5. Виконання повинно суворо відповідати змісту зобов'язання.

Зобов'язання слід виконувати відповідно до умов договору. Без згоди

кредитора воно не може виконуватися частинами (якщо це не передбачено

договором), достроково, не допускається заміна предмета зобов'язання. Будь-

які відхилення від змісту зобов'язання допускалися лише зі згоди кредитора.

Наслідки невиконання зобов'язань

У зв'язку із зростанням ролі зобов'язань у цивільному обороті і

господарському житті приділяється більше уваги до фактів порушення їх. Будь-

яке порушення умов договору чи іншого зобов'язання зумовлювало певне

порушення ритму господарського життя, дезорганізовувало цивільний оборот

Тому наслідки невиконання зобов'язань ретельно регламентувалися римським

правом.

Невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання визнавалося

порушення умов договору або однієї з наведених вище вимог до виконання.

Наприклад, якщо договір не виконаний в зумовлений строк — це невиконання,

якщо ж виконаний з прострочкою — неналежне виконання. Наслідки в обох

випадках наступали однакові, їх могло бути два — або відповідальність

боржника, або звільнення його від відповідальності.

Відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання

зобов'язання наставала лише за наявності спеціальних умов — вини і

наявності збитків. При відсутності хоча б однієї з цих двох умов

відповідальність не наставала.

Відповідальність у римському праві ґрунтувалась на принципі вини: є

вина — є відповідальність, немає вини — немає відповідальності. Отже,

відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання

зобов'язання наступала лише за наявності вини з його боку. Якщо

зобов'язання не було виконано або виконано неналежне, проте в цьому не було

вини боржника, він відповідальності не ніс.

Римські юристи розуміли вину як недотримання поведінки, що вимагається

правом. Юрист Павло писав: «Якщо особа дотримувалась всього, що треба...,

то вина відсутня» (Д.9.2 30.3). Іншими словами, вина трактувалась як

протиправна поведінка. Сучасна теорія розрізняє власне вину і протиправну

поведінку.

Римське право знало дві форми вини: а) умисел — dolus, коли боржник

передбачав настання результатів своєї поведінки і бажав їх настання; б)

необережність, необачність — culpa, коли боржник не передбачав результатів

своєї поведінки, проте мав би передбачити їх. За словами Павла: «Вина

наявна тоді, коли не було передбачено те, що могло бути передбачено уважною

людиною» (Д.9.2.31).

Необережність буває різного ступеня — груба і легка.

Груба необережність — culpa lata — це невияв тієї міри піклування,

уваги, дбайливості, обережності, яку звичайно виявляють нормальні люди.

Ульпіан писав: «Груба вина — це надзвичайна недбайливість, тобто

нерозуміння того, що всі розуміють» (Д.50.16.213.2). За своїм значенням

груба вина прирівнювалася до умислу. Юрист Нерва стверджував, що «надміру

груба вина є умислом» (Д.16.3.32).

Легка необережність — culpa levis — визначалася порівнянням поведінки

будь-якого «хорошого», дбайливого, доброго господаря з поведінкою боржника.

Якщо поведінка боржника поступалася дбайливості господаря, вона була виною,

але легкою виною. Римські юристи розробили модель такого доброго,

турботливого, дбайливого господаря, поведінка якого була еталоном для

визначення вини боржника. Таку вину називали ще culpa levis in abstracto —

виною за абстрактним критерієм, тобто мірою для порівняння слугувала якась

абстракція, невизначеність.

Крім того, римське право знало ще один ступінь — culpa in concrete —

конкретну вину, її визначали порівнянням ставлення особи до власних і чужих

справ (речей) Якщо боржник до чужих справ (речей) ставився гірше, ніж до

своїх, то наявна була конкретна вина. Як приклад конкретної вини в джерелах

наводяться відносини товаришів між собою. Якщо товариш відносився до справ

товариства як до власних, його поведінка була бездоганною, якщо гірше —

винною (Д. 17.2.72).

За умисел і грубу вину (необережність), відповідальність наступала без

будь-яких винятків, а за легку необережність (недбайливість) — не завжди.

Остання залежала від того, в чиїх інтересах було укладено договір. Якщо в

інтересах боржника, то він зобов'язаний був виявляти максимум дбайливості,

уваги і тому відповідав і за легку вину. Наприклад, одержавши за договором

позички в тимчасове і безоплатне користування чужу річ, боржник

зобов'язаний був виявити підвищену увагу до її схоронності. Якщо ж річ

зіпсувалася або загинула, то він відповідав за найменшу необачність,

найлегшу недбайливість і необережлість.

У договорах, що були укладені в інтересах кредитора, ї яких боржник

ніякої вигоди не мав, відповідальність наступала лише за грубу вину.

Наприклад, у договорі схову той, хто зберігав річ, ніякої вигоди не мав,

оскільки цей договір у римському праві був безоплатним. Отже, якщо псування

або загибель речі, переданої на схов боржнику, наставали не в результаті

його умислу або грубої вини, він відповідальності не ніс.

При рівній вигоді сторін, їхньому взаємному інтересі відповідальність

боржника наступала за будь-яку вину

Із загального правила про відповідальність за вину в римському праві

були винятки. Власники заїжджих дворів, готелів і кораблів несли підвищену

відповідальність за пропажу, загибель речей, переданих їм на схов. Вони

відповідали без вини, тобто за випадкову загибель — безвинна

відповідальність. Претор поклав на цих осіб підвищену відповідальність у

зв'язку з грабіжництвом, розбоєм і піратськими нападами, що почастішали,

оскільки в деяких випадках співучасниками, організаторами могли бути

зазначені особи.

У розвиненому римському праві відповідальність боржника за невиконання

або неналежне виконання зобов'язання наступала в разі неодмінної умови,

коли неправомірна поведінка боржника заподіяла майну кредитора збитки,

тобто внаслідок невиконання або неналежного виконання зобов'язання майнові

інтереси кредитора порушені і він мав певні збитки

Спочатку відповідальність боржника мала особистий характер його карали

фізично (били різками, садовили в боргову яму, башту або навіть тюрму).

Закони XII таблиць доносять до нас картину жахливих покарань, що

застосовувались до несправних боржників. У таблиці III розповідається, що

кредитор мав право посадити боржника в тюрму на 60 днів. Протягом цього

строку його двічі виводили в базарні дні до претора на комісії, оголошуючи

при цьому суму боргу, яку він заборгував. Якщо ніхто не виявляв бажання

сплатити за нього борг і викупити його на свободу, на третій базарний день

боржника страчували або продавали за Тібр, тобто в рабство. Ця ж таблиця

проголошувала «У третій базарний день хай розрубають боржника на частини.

Якщо відсічуть більше або менше, то хай це буде їм виною»

З розвитком товарообігу римляни дійшли висновку, що покарання боржника

навіть смертю не відшкодовує заподіяних кредитору майнових збитків.

Набагато краще і вигідніше замість фізичної розправи примусити боржника до

відшкодування заподіяних збитків, відповідати власним майном. Так, особиста

відповідальність замінюється майновою, за якою боржник відповідає своїм

майном. У приватному праві вона посіла усталене місце.

Майнова шкода (збитки) є обчислене в грошах будь-яке зменшення наявного

майна та інше ущемлення майнового інтересу однієї особи, заподіяне

протиправними діями іншої особи. Поняття шкоди в римському праві складалося

з двох елементів: a) damnum emergens — позитивна втрата; б) lucrum cessans

— втрачена вигода. Ульпіан вважав, що слід ураховувати не тільки позитивну

втрату, а й втрачену вигоду (Д-13.4.2.8).

Позитивна втрата — будь-яке зменшення наявного майна; втрачена вигода —

неодержання передбачуваного доходу (наприклад, вбитий раб-співак, раб-

художник). Зменшення майна рабовласника на вартість одного раба — позитивна

втрата, проте раб приносив його власнику певну вигоду своїм талантом, якого

рабовласник позбавився — це втрачена вигода.

Розмір шкоди визначався в грошах з урахуванням конкретних обставин,

часу і ринкової кон'юнктури. Боржник ніс „відповідальність в обсязі

заподіяної шкоди

У приватному праві на визначення обсягу відповідальності боржника не

впливає ступінь його вини. Вона має значення лише для встановлення

відповідальності боржника або звільнення його від відповідальності.

Наявність легкої вини дає підстави притягти до відповідальності

позичальника за договором позички, але звільняє від відповідальності того,

хто зберігав її. Обсяг встановленої відповідальності боржника не залежить

від ступеня вини. Він несе однакову відповідальність за умисел, грубу і

легку вину.

Крім того, важливо враховувати ще один момент. Відповідальність

однакова за будь-яку вину. А якщо немає вини, але є відповідальність? У

якому випадку вона буде більш суворою — за грубу вину чи за умисел, легку

вину чи без вини? Обсяг її завжди буде однаковим (за будь-яку вину і без

вини) — в розмірі заподіяної шкоди. Однак підвищена, більш сувора

відповідальність буде у випадках, коли вона настає без вини.

Відповідальність за вину природна, закономірна. Коли ж вона настає без вини

— це важко усвідомлюється, здається несправедливою, а тому більш суворою.

Теорія відповідальності за невиконання або неналежне виконання

зобов'язання та інше протиправне заподіяння шкоди чужому майну, розроблена

римськими юристами, виявилась настільки життєздатною, що збереглася в своїй

основі і в сучасному праві.

Римське приватне право знало дві підстави звільнення боржника від

відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання:

випадок і нездоланна сила.

Випадок — casus — це спеціальний правовий термін для позначення

загибелі речі або іншої неможливості виконати зобов'язання без вини

боржника. Іншими словами, це збіг обставин, за яких немає вини боржника,

проте виконати зобов'язання неможливо.

За загальним правилом за випадок боржник відповідальності не несе (за

винятком капітанів кораблів, господарів заїжджих дворів і готелів). Джерела

стверджують: casus a nullo praestatur — за випадок ніхто не відповідає.

Нездоланна сила (непереборна сила) — vis major — дії стихійних сил

природи, які неможливо ні передбачити, ні усунути. Загибель речі або інша

неможливість виконання зобов'язання, що настала внаслідок дії нездоланної

сили, звільняє боржника від відповідальності.

Забезпечення зобов’язань

Кредитор завжди заінтересований у тому, щоб зобов'язання було виконане

реально і в установлений строк. У випадку його невиконання боржником

кредитор має право повернути стягнення на його майно. Проте кредитор воліє

бути

впевненим як в реальному і своєчасному виконанні самого зобов'язання,

так і в реальній можливості відшкодування збитків, заподіяних невиконанням

зобов'язання. Крім того, він хоче мати правові засоби, які б примушували

боржника до добровільного і своєчасного виконання зобов'язання настанням

негативних для нього наслідків.

Римляни розробили досить широку систему правових засобів забезпечення

зобов'язань, основними з яких є: завдаток, неустойка, застава, порука.

Завдаток — агга — грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона —

боржник (найчастіше покупець) дає другій стороні — кредитору (продавцю) в

момент укладення договору. Спочатку завдаток відігравав роль доказу факту

укладення договору. Без нього договір не втрачав свого юридичного значення,

проте завдаток підтверджував вірогідність договору. Штрафну функцію він

набував уже в епоху Юстініана, який встановив її указом від 528 р. Ця

функція полягала в примусі боржника до виконання зобов'язання — агга

poenalis. При забезпеченні зобов'язання завдатком боржник втрачав його,

коли відмовлявся від виконання. Кредитор, який відмовився від договору,

зобов'язаний був повернути завдаток у подвійному розмірі. При нормальному

виконанні договору завдаток зараховувався як частка платежу за

зобов'язанням.

Неустойка — stipulatio poena — визначена в договорі грошова сума, яку

боржник зобов'язаний був виплатити кредитору в разі невиконання або

неналежного виконання зобов'язання. Вона укладалась у формі стипуляції і

мала характер акцесорного (додаткового) договору. Тому, якщо основний

договір за яких-небудь причин виявлявся недійсним, визнавалась недійсною і

неустойка.

У разі невиконання зобов'язання кредитор мав право вимагати або

виконання зобов'язання, або виплати неустойки. Витребування виконання

зобов'язання і виплати неустойки допускалось лише як виняток (так звана

кумулятивна неустойка).

Застава — pignus, hypotheca — право на чужу річ. Викладається у

відповідному розділі

Припинення зобов'язання, крім виконання

Нормальним способом припинення зобов'язань є його виконання. Проте в

діловому житті зустрічалися випадки, коли зобов'язання могло припинитися,

крім виконання: новація, залік, смерть однієї із сторін в особистих

зобов'язаннях, які були тісно пов'язані з особою кредитора або боржника,

випадкова неможливість виконання зобов'язання.

Новація — novatio — це договір, який відміняв дію раніше укладеного

договору і породжував нове зобов'язання. Новація погашала дію раніше

існуючого зобов'язання за умови, що: а) новація укладалась саме з цією

метою — погасити попереднє зобов'язання; б) у ньому був новий елемент

порівняно з попереднім зобов'язанням. Цей новий елемент міг виразитися в

зміні підстав (наприклад, борг із позики перетворювався в борг купівлі-

продажу), змісту (замість передавання речі в найм вона вважалась переданою

в позичку) тощо. Якщо ж змінювалися сторони в зобов'язанні, то це вже була

поступка вимогою або переведення боргу.

Залік — compensatio. У господарському житті інколи складалось так, що

між одними і тими самими суб'єктами виникало кілька зобов'язань і при цьому

деякі з них були зустрічними. Наприклад, Тіцій продав Люцію земельну

ділянку з відстрочкою платежу на рік за дві тисячі динарій. Протягом цього

року у Тіція виникла гостра потреба в грошах. Вимагати від Люція сплати

боргу він не міг, оскільки строк платежу ще не настав. Тіцій попрохав у

Люція одну тисячу динарій в борг на півроку. Договір було укладено. Отже,

між суб'єктами виникло два зобов'язання, обидва грошові, обидва «спілі» —

строк платежу за обома зобов'язаннями наставав приблизно одночасно. Обидва

зобов'язання зустрічні, бо права вимоги, що випливають з них, взаємні —

кредитор за першим зобов'язанням має право вимоги до боржника, а за другим

— боржник має право вимоги до кредитора.

При остаточному розрахунку за такими зобов'язаннями застосовувався

взаємний залік. Люцій заборгував Тіцію дві тисячі динарій, проте Тіцій

також заборгував Люцію одну тисячу динарій. Тому немає потреби здійснювати

повні розрахунки за обома зобов'язаннями, можна скористатися заліком. Люцій

сплачував Тіцію тільки одну тисячу динарій, оскільки мав право вимагати

сплати не двох тисяч, а з урахуванням і свого боргу. Таким чином, обидва

зобов'язання погашалися одночасно і припинялися невиконанням.

Для застосування заліку необхідно було дотримуватися встановлених

правил: а) вимоги зустрічні; б) дійсні; в) однорідні (гроші на гроші, зерно

на зерно тощо); г) «спілі», тобто за обома зобов'язаннями наставав строк

платежу; д) безспірні. За загальним правилом смерть однієї із сторін не

припиняє зобов'язання, оскільки на спадкоємців переходять як права, так і

борги. Проте у випадках, де особистість боржника має особливе значення

(наприклад, аліментні зобов'язання), смерть аліментозобов'язальної особи

(аліментоправомочної) припиняє зобов'язання. Крім того, тут слід зауважити,

що борги, які випливали з деліктів, також не переходили в спадщину. Проте,

якщо внаслідок делікту спадкоємці збагатилися, збагачення підлягає

вилученню, до складу спадщини воно не повинно було входити. Хоча за сам

делікт спадкоємці відповідальності не несли (Д.3.6.5).

Зобов'язання також припиняється, крім виконання, якщо наставала

випадкова неможливість виконання — іmpossibilium. Вона могла бути фізичною

і юридичною. Фізична наставала тоді, коли предмет зобов'язання випадково

гинув, а юридична —коли предмет зобов'язання вилучався з обігу. Наприклад,

укладено договір про продаж раба, проте після його укладення раба викупили

на свободу. Наставала юридична неможливість виконання, оскільки проданий

раб став вільним, а вільна людина не може бути предметом обігу.

Страницы: 1, 2