Мажоритарні виборчі системи

дійсних голосів, отримує обидва мандати від округу.

До уніномінальних мажоритарних систем ще інколи відносять такий

досить специфічний різновид виборчої системи, як систему “подвійного

одночасного голосу” (double-simultaneous vote). Ця система застосовується

на президентських виборах за одномандатними округами в Уругваї та

Гондурасі. Поєднуючи в собі принципи проведення первинних виборів

американського зразка (primaries), з одного боку, та всезагальних виборів –

з іншого, дана система застосовується в ситуаціях, коли від партій

виставляється по декілька кандидатів. Переможцем стає той кандидат від

партії, що випередила інших, який набрав більше голосів ніж інші кандидати

від цієї партії. В Уругваї подібна система встановилася саме тому, що

політичні партії країни, по суті, являють собою рихлі коаліції лідерів та

політичних течій (частково вони нагадують партії США). В Гондурасі система

подвійного одночасного голосу була прийнята в 1986 р. для подолання

глибоких розбіжностей, які виникли в двох основних партіях республіки, коли

діючий президент, що не мав згідно з конституцією права балотуватися на

новий строк, зробив спробу добитися висунення своїх союзників кандидатами

від обох основних партій.

Поліномінальні мажоритарні системи

Перейдемо до розгляду поліномінальних мажоритарних систем. У

літературі окремими авторами ці системи розглядаються як напівпропорційні.

Такі автори виходять не з способів проведення голосування і визначення

переможців, а з того, що за відповідністю поданих за ту чи іншу партію

голосів, одержаних цією партією мандатів, ці системи займають проміжне

місце між уніномінальними і суто пропорційними системами.

Запровадження поліномінальних систем мажоритарних систем було

спрямовано на пом’якшення такої вади мажоритаризму, як непропорційне

представництво. Вибори за цими системами проводяться в один тур у невеликих

багатомандатних округах (3-5 мандатів) виборчих округах. Голосування

здійснюється за певних кандидатів. Виділяють 3 різновиди поліномінальних

мажоритарних системи : 1) система єдиного голосу, що не передається;

2) система відносної більшості з кумулятивним голосуванням;

3) система єдиного голосу, що передається.

На виборах за системою єдиного голосу, що не передається, виборець

має, як правило, тільки один голос, а переможцями визнаються кандидати,

які набрали відносну більшість голосів. Система застосовувалася в 1885-

1945 роках у Великобританії (двомандатні округи), при виборах Народної

Ради у Швейцарії (до 1919 р.). За цією системою проводяться вибори нижньої

палати парламенту Японії (впродовж XX століття), а також органів місцевого

управління у Великобританії.

Систему, яка застосовувалася у період з 1867 р. по 1885 р. на

парламентських виборах у деяких округах Великобританії інколи називають

системою обмеженого голосу : за цією системою кожен виборець в умовах

багатомандатного округу має голосів на одиницю менше від кількості

мандатів, що приходяться на даний округ. Тоді виборці мали по два та по

три голоси відповідно у три - та чотиримандатних округах. Мета

впровадження цієї системи полягала у забезпеченні представництва меншості,

але при цьому передбачалося, що відповідні партії не виставлятимуть

кандидатів більше, ніж число голосів у кожного виборця. В цьому разі

голоси прихильників кожної такої партії не розпорошувались, і підтримка 40

% виборців забезпечувала її представництво у тримандатному округу.

Особливим варіантом системи єдиного голосу, що не передається є

система фіксованого голосу, яка застосовується у Японії при виборах

нижньої палати парламенту. Їх притаманні багатомандатний округ і право

виборця лише на один голос (а обирається до п’яти депутатів від округу).

За умови комбінації “японського” варіанту та двомандатного виборчого

округу партії меншості для забезпечення свого представництва достатньо

дістати підтримку третини виборців; в разі застосування тримандатного

округу представництво партії гарантується навіть 25-відсотковою

підтримкою. Загалом, мінімально необхідна для представництва партії частка

голосів на її підтримку визначається формулою L/N + L, де L – кількість

голосів, яку має кожен виборець, а N – кількість депутатів, що мають бути

обрані від даного округу.

Наявність у виборця лише одного голосу в умовах багатомандатного

округу тягне за собою два основні наслідки. По-перше, кандидати від однієї

партії фактично змушені боротися один з одним. По-друге, ця система

призводить до менш диспропорційного представництва, ніж система відносної

більшості з її одномандатними округами. Тому навіть найсильніша партія

змушена виставляти на округ кандидатів менше, ніж має бути обрано від

нього, поступаючись тим самим певною кількістю мандатів своїм опонентам.

Серед позитивних рис системи єдиного голосу, що не передається,

розглянутої нами в двох модифікаціях, – створення політичним меншинам

більших, ніж за уніномінальних систем, можливостей для політичної

реалізації : прихильники середньовпливової партії в кожному

багатомандатному виборчому окрузі мають змогу, зосередивши підтримку на

обмеженій кількості кандидатів, провести їх (або принаймні одного з них)

до парламенту. До того ж система найбільш проста і зрозуміла для виборців

порівняно з іншими поліномінальними мажоритарними і пропорційними

системами.

Водночас при розподілі мандатів може викривлятися волевиявлення

виборців внаслідок неадекватної тактичної лінії політичних партій.

Зокрема, провідна політична сила в окрузі теоретично може одержати

кількість мандатів, неадекватну її впливу, тому що “її” виборці підтримали

висунутих кандидатів нерівномірно (один кандидат одержав величезну,

порівняно з необхідною для обрання, більшість голосів і пройшов до

парламенту, тоді як розпорошення голосів між рештою призвело до їх

поразки). За цих обставин не досить впливові за кількістю отриманих

голосів політичні сили можуть одержати ті місця, які втратила провідна

партія.

Система відносної більшості з кумулятивним голосуванням та система

єдиного голосу, що передається

Наступний різновид поліномінальних мажоритарних систем - система

відносної більшості з кумулятивним голосуванням. За цієї системи виборець у

багатомандатному окрузі має стільки голосів, скільки мандатів в окрузі.

Подача голосів допускається як за одного кандидата, так і за кількох.

Обраними вважаються кандидати, які одержали відносну більшість голосів.

Нині застосовується при виборах палати представників в американському штаті

Іллінойс. Має практично ті ж самі позитивні рисі і вади, що й система

єдиного голосу, який не передається.

Останній вид поліномінальних мажоритарних систем – система єдиного

голосу, що передається (single transferable vote). Інколи дану систему

називають ще квотно-преференційною системою чи системою Харе - Кларка.

Вибори за цією системою проводяться в невеликих багатомандатних округах.

Кожен виборець має можливість позначити цифрами на бюлетені

(використовується не категоричний, а ординальний бюлетень) найбільш

прийнятних для нього кандидатів у порядку надання їм переваги, відповідно

до того, кого з кандидатів він хотів би бачити у парламенті в першу чергу,

другу, третю и так далі.

Після подання ординальних бюлетенів з відміченими порядками переваг

напроти фамілії кожного внесеного в бюлетень кандидата, розраховується

квота, яка визначає мінімум необхідних для обрання голосів. В Ірландії

застосовується квота Друпа, яка нижче згаданої раніше простої квоти : всі

голоси поділяються не на кількість мандатів від округу (М), а на кількість

мандатів плюс ще один мандат (М+1). Після цього відбувається переадресація

голосів, при чому двома різними способами. Надмірні (зайві) голоси – голоси

понад квотою, отримані кандидатами, що вже перемогли, переводяться

кандидатам, яким відповідні виборці віддали свої другі преференції.

Водночас кандидати, що набрали найменшу кількість голосів, викреслюються зі

списку, та їх голоси передається таким же самим способом. За рахунок цього

якісь кандидати ще можуть досягнути квоти. Тоді все повторюється, і так до

заповнення всіх місць кандидатами, які набрали необхідну кількість голосів

за рахунок приєднання до власних перших преференцій більш низьких

преференцій, переведених від інших кандидатів.

Взагалі ця система, інша назва якої - альтернативна система

багатомандатного округу, була розроблена англійським правником Томасом Харе

та підтримана Джоном Стюартом Мілем. Вона являє собою продукт

вікторіанського індивідуалізму. На противагу традиційній для Великобританії

ідеї про представництво громад прихильники цієї системи розглядали

представництво в першу чергу як персональне. Спочатку вона навіть

називалася системою персонального представництва. Її автори мали на меті

мінімізувати кількість проігнорованих голосів і надати якомога більшому

числу виборців можливість обрати депутата, який відповідав би їхнім

уподобанням. Але прихильники системи відносної більшості поставили під

сумнів обґрунтованість нової системи одразу після того, як представництво в

умовах дії традиційного методу набуло скоріше партійного, ніж

територіального характеру.

Альтернативній системі багатомандатного округу властиве, крім власне

багатомандатного округу, голосування з преференціями. Обидві ці риси

виражають спрямованість системи на забезпечення адекватного представництва

політичних поглядів та сприяння вибору кандидатів як від однієї, так і від

різних партій. І дійсно, на відміну від системи партійних списків, де

голосування відбувається лише за партії, а можливість вибору поміж

кандидатами мінімальна чи відсутня взагалі, розглядана система надає

виборцеві змогу обирати ще й між кандидатами від партії, яку той підтримає.

Альтернативна система багатомандатного округу (або система єдиного

голосу, що передається) застосовувалась в Ірландській республіці, Північній

Ірландії й Тасманії, сьогодні вона діє також і в деяких районах Австралії.

Ця система фактично страхує голос виборця, передаючи силу голосу його

наступній преференції в разі, якщо кандидат першої преференції виявився

неконкурентноздатним або одержав занадто велику підтримку. При цьому список

кандидатів не повинен бути довгим, щоб не обтяжувати виборця своїми

розмірами. Бажана також невелика величина округу. В обох країнах, які

застосовують систему єдиного голосу, що передається, при виборах до нижніх

палат парламентів (Ірландія та Мальта), величина округу – від трьох до

п’яти місць. В Австралії, де за цією системою проводяться вибори сенаторів,

як правило одночасно змінюється лише половина складу верхньої палати, і

тому фактична величина округу також дорівнює п’яти. Але у випадку розпуску

парламенту вона збільшується до десяти.

Взагалі ця система є найбільш складною з усіх виборчих систем.

Складний підрахунок голосів дещо змінює результати виборів порівняно з

підрахунками за звичайною системою єдиного голосу, що не передається.

Зокрема, на виборах 1948 р. В Ірландії в 17 виборчих округах при визначенні

обраних депутатів підрахунки і за системою єдиного голосу, що передається,

і за системою єдиного голосу, що не передається, дали б тотожну картину. Та

в 15 округах було обрано парламентаріїв, які б за системою єдиного голосу,

що не передається, шансів на обрання не мали.

Багато політологів та спеціалістів з виборчих систем вважають

систему єдиного голосу, що передається, “найкращою” виборчою системою, бо

вона дозволяє виборцям проголосувати за будь-який набір кандидатів

незалежно від причин, за яким перевага надається саме ним. На відміну від

пропорційної системи з відкритими списками, голосування за партійного

кандидата в цій системі не означає голосування за партії в цілому ( з точки

зору розподілу місць поміж партіями). Голос віддається лише за даного

кандидата. В результаті система єдиного голосу, що передається, дає

виборцям максимальну свободу вибору, а контроль партійного керівництва

зводить до нуля. Звичайно, партії можуть давати своїм прихильника

рекомендації стосовно найкращої для них розстановки преференцій, але цим і

обмежується їхній вплив на результати виборів.

Переваги системи єдиного голосу, що передається, бачать інколи і в

тому, що дана система робить непотрібним “стратегічне голосування”.

Виборець може спокійно голосувати за найкращого для нього кандидата, навіть

якщо перемога того надзвичайно малоймовірна, бо нема підстав опасатися

того, що тим самим він сприяє успіху найгіршого з претендентів на місце :

отже виборець сам визначає, до кого перейде його голос у випадку поразки

найкращого для нього кандидата.

Але все-таки система єдиного голосу, що передається, не позбавлена

недоліків. Деякі відмічають, що вона занадто складна та незрозуміла

виборцям (хоча в Ірландії саме виборці двічі підтримували систему єдиного

голосу, коли питання про реформу виборчої системи виносилося урядами на

референдум). Якщо ж в країні використовуються виборчі округи дуже великі за

розміром та кількістю населення, то система єдиного голосу, що передається

за визначенням неможлива, так як для нормального функціонування вона

потребувала б величезних бюлетенів та виборців, схильних до вивчення

програм та персоналій занадто великого числа кандидатів. Нарешті, система

єдиного голосу, що передається мало сприяє укріпленню політичних партій у

порівняння як зі списочною пропорційною системою (навіть якщо та допускає

елементи преференційного голосування), так і з системою відносної більшості

(якщо звичайно вона не передбачає первинних виборів за американським

зразком), бо останні дві системи дають партійному керівництву набагато

більше можливостей впливати на склад парламентської фракції.

Загальною позитивною рисою поліномінальних мажоритарних систем є

збільшення точності виборів та зменшення викривлення волі виборців у

порівнянні з мажоритарною виборчою системою за одномандатними округами. Але

як правило більшість населення все рівно не представлена у парламенті. Крім

того при збільшенні кількості депутатів, що обираються від округу, призведе

або до збільшення розміру органу, що формується ( а чим він більше, тим

непрацездатніше та дорожче обходиться платникам податків), або до

збільшення виборчого округу (а чим він більше, тим більша кількість

виборців не буде представлена у парламенті). Звичайно, інколи число не

представлених у парламенті виборців невелике, але в цієї проблеми є ще

інший аспект. Ще Шарль Луї Монтеск’є писав :”Несправедливість, допущена по

відношенню до одного, є загрозою для всіх). Диктатура не завжди починається

з військового перевороту, інколи достатньо і простих вільних та

демократичних виборів.

Позитивні та негативні риси мажоритарної виборчої системи

Розглянувши окремо позитивні і негативні риси уніномінальних та

поліномінальних мажоритарних систем, необхідно згадати про ще один їхній

спільний недолік : подавлення політичної системи суспільства. Мажоритарна

система послаблює роль партій та рухів в політичному житті суспільства,

оскільки сприяє висуненню окремих кандидатів та превалюванню особистих

якостей над партійною належністю. Ця система може вдало застосовуватися у

суспільстві з вже сформованою політичною системою, але не в Україні чи в

Російській Федерації. Мажоритарна система породжує велику кількість

незалежних депутатів в представницьких органах – і це надійний спосіб

зробити такі органи непрацездатними.

Реальна політична практика впродовж XX століття засвідчила, що

негативні риси кожного типу виборчих систем є своєрідним продовженням рис

позитивних і навпаки. Наприклад, викривлення волевиявлення виборців у

мажоритарних системах тісно пов’язано з рівнем політичної стабільності :

найбільш суттєве викривлення в системах відносної більшості забезпечує і

вищий рівень стабільності, тоді як менше викривлення в системах абсолютної

більшості і поліномінальних системах позначається на рівні працездатності

парламенту та підзвітного йому уряду.

Очевидно, що за мажоритарної системи на виборах перемагають

представники більш сильної політичної течії в країні. Це в свою чергу

сприяє витісненню з парламенту та інших органів влади представників дрібних

та середніх партій. Як показує досвід, мажоритарна система значно зменшує

шанси на успіх невеликих партій, якщо тільки ці партії не характеризуються

великою територіальною концентрацією Мажоритарна система сприяє виникненню

ті зміцненню тенденцій до формування двох - чи трьохпартійних систем. Вона

є дуже зручною для будь-якої домінуючої партії, особливо якщо йдеться про

вибори на місцевому рівні (часто одна партія зберігає домінування на місцях

протягом десятки років). Наслідком застосування цієї системи може бути те,

що, одержавши загалом близько 60 % голосів, така партія може забезпечити

собі близько 90 % мандатів. Зрозуміло, що такі результати позбавлені будь-

яких ознак пропорційності представництва. Але на загальнонаціональному

рівні влада часто переходить від однієї з двох домінуючих партій до другої,

і тут конкуренція між двома великими партіями нормально забезпечує

політичну стабільність. Отже, мажоритарні виборчі системи можуть викривляти

уподобання виборців, проте не лишають їх поза увагою.

Також в ідеалі мажоритарна виборча система розглядається як засіб

забезпечення стабільного ефективного правління, сприяє встановленню

поміркованого уряду. Але у країні, яка містить у собі територіальні чи

етнічні суперечності і політична культура якої не є однорідною, така

система (і особливо система відносної більшості) тягне за собою зовсім інші

наслідки, підкреслюючи територіально зосереджену підтримку різних

політичних сил та підігріваючи територіальні питання за рахунок питань

соціально-економічних, як це відбувається, наприклад, у Канаді. Отже,

мажоритарна система є менш придатною для застосування у нестабільних

фрагментованих суспільствах. Головною передумовою її успіху є наявність

консенсусу щодо базових питань суспільного життя; зміцнити ж його ця

система здатна вже власними силами.

Крім того, на мою думку, ще однім недоліком мажоритарної виборчої

системи є те, що ця система сприяє різноманітним регіонально зосередженим

рухам протесту та може дати зелене світло екстремістським організаціям.

Мажоритарна система безперечно сприяє не лише двом домінуючим партіям, а й

регіонально зосередженим партіям, які можуть одержати неадекватно велику

відносно зібраних по всій країні голосів кількість парламентських місць.

Очевидно, найбільше потерпають від мажоритарної системи ті партії, які

виражають інтереси меншості і чиї прихильники розпорошені по країні.

Висновки

Мажоритарна виборча система є найдавнішою виборчою системою. Вона

витримала випробування часом і досі вживається у багатьох країнах.

Вважається, що така система сприяє успіху на виборах великих і впливових

партій, забезпеченню стабільності уряду. З іншого боку, опоненти

мажоритарної системи вважають, що вона є недемократичною, так як не

забезпечує відповідності між кількістю голосів, отриманих партією в межах

країни та кількістю депутатських мандатів. Оскільки за умов застосування

цієї системи важливо не отримати більшість голосів загалом, а перемогти в

якомога більшій кількості округів, то теоретично можлива ситуація, коли

партія отримує в межах країни найбільшу кількість голосів, але залишається

без жодного мандата. В посттоталітарних країнах (наприклад, в колишніх

республіках СРСР), мажоритарним виборчим системам притаманний інший

недолік. Оскільки багатопартійні системи в таких країнах ще не розвинуті,

то мажоритарна система, за якою голосування відбувається за конкретні

персоналії, відволікає увагу від політичної платформи кандидатів.

Найвагомішою перевагою розглянутої виборчої системи є навіть не її

простота, а тісний зв’язок між виборцями та їх депутатом незалежно від

партійної приналежності останнього. Депутат, обраний за системою відносної

більшості може присвячувати себе значною мірою проблемам виборців і при

цьому навіть вступати в суперечку з нормами, зумовленими своєю партійною

приналежністю, а також брати на себе роль захисника своїх виборців від

бюрократії та несправедливості. Це є, безумовно, позитивний аспект дії

мажоритарної виборчої системи.

Література :

Автономов А.С. Основные категории и институты избирательного права. М.,

1995.

Никитин А.Ф. Избирательное право. Избирательный процесс. М., 1996.

В. Мельниченко “Виборчі системи у світовій політичній практиці” // Віче.

1997 р. №3. Стр.74-88.

Т.Кіс “Виборчі системи та їхні політичні наслідки” // Нова політика. 1996

р. № 2. Стр.22-33; №4. Стр.11-31.

А.Білоус “Виборча система України : проблеми й перспективи вибору” //

Політологічні читання. 1992. № 2. Стр.46-52.

А.Білоус “Виборчі системи : світовий досвід на українському ґрунті”//

Трибуна. 1993 р. №8-9. Стр.22-28.

Рибаков А.В. “Избирательное право и избирательные системы” // Полис

(Политические исследования), 1992 р. № 5-6. Стр. 113-122.

Таагепера Р., Шугарт М.С. Описание избирательных систем // Полис

(Политические исследования). 1997 р. № 3. Стр. 114-136.

Страницы: 1, 2, 3