Конституцiя Украiни - фундамент подальшоi розбудови правовоi держави

підтримки малозабезпечених прошарків.

Ст. 2 Конституції проголошує Україну унітарною державою. Це

означає, що в її межах немає інших утворень з ознаками суверенітету і

правами вступати у відносини з іншими державами або вийти зі складу

України.

За сучасних умов в різних країнах існують дві форми правління.

«Такими формами є:

а) монархія, в якій вища влада належить одній особі

(імператору, королю, шаху і т.п.), котра цю владу дістає у спадщину,

або, в рідких випадках, обирається довічно;

б) республіка, в якій вищу владу здійснює колегіальний орган

(парламент, народні збори тощо), котра обирається громадянами даної

держави на певний строк” [5; 33].

Ст. 5 Конституції України проголошує республіканську форму

правління в Україні. В цій статті також зазначено: “Носієм суверенітету

і єдиним джерелом державної влади в Україні є народ. Народ здійснює

владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого

самоврядування” [1;4].

Конституція України закріплює за народом виключне право

визначати і змінювати конституційний лад. Інакше кажучи, тільки з волі

народу, виявленої на всеукраїнському референдумі, можлива зміна

принципів організації та функціонування механізму держави.

Розділ I Конституції закінчується описом державних символів.

“Державні символи – це встановлені Конституцією або спеціальними

законами особливі розпізнавальні знаки даної держави, в яких

уособлюється її суверенітет, а в деяких випадках утілюється певний

історичний або ідеологічний зміст. Конституція України встановлює такі

символи нашої держави: Державний Прапор, великий і малий Державні

Герби, Державний Гімн” [5;35].

Прапор України складається з двох великих горизонтальних смуг

синього та жовтого кольорів. “Великий Державний Герб України

встаноновлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба

Війська Запорозького законом, що приймається не менш як двома третинами

від конституційного складу Верховної Ради України…Державний Гімн

України – національний гімн на музику М.Вербицького із словами,

затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від

конституційного складу Верховної Ради України” [1;9].

Основні засади взаємовідносин держави й особи викладено у

статтях 3 та 4 нової Конституції. Людина, її здоров’я, честь і

гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою

суспільною цінністю. Саме права і свободи людини та їх втілення в

реальність визначають основний зміст і спрямованість нашої держави. У

ст. 3 закріплено принцип відповідальності держави за свою діяльність

перед людиною. Він підтверджує серйозність проголошеного курсу на

побудову правової держави.

Ст. 4 встановлює принцип єдиного українського громадянства.

Підстави й порядок набуття й припинення громадянства визначені Законом.

Ст. 6 Конституції проголошує: “Державна влада в Україні

здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову”

[1;5]. Реалізація цього принципу в практичній діяльності державного

механізму покликана запобігти концентрації всієї влади в руках однієї

особи чи одного органу, що, як свідчить історичний досвід, загрожує

свавіллям у здійсненні керівництва державою. Важливою передумовою

втілення в практику цього принципу є створення системи взаємних

стримань і противаг між різними гілками влади. Для запобігання переваги

однієї гілки влади над іншими необхідна чітко визначити компетенцію

кожної з них та створити реальні можливості уникнути спроб будь-якої

гілки влади виконувати непритаманні їй функції.

Теорія поділу влади була висунута ще європейськими

просвітниками XVII-XVIII cт. Більшовики, прийшовши до влади в 1917

році, знехтували нею, наділивши контрольовані ними Ради і

законодавчими, і виконавчими повноваженнями. Повернення радянського

суспільства до принципу поділу влади відбулося в роки ініційованої

М.С.Горбачовим перебудови. У відповідності до даного принципу до

складу парламенту не можуть обиратися працівники виконавчих органів, у

т.ч. міністри. Не можуть бути депутатами й судді. Виконавчий аппарат

мусить бути підпорядкований законодавчим органам, а суд і прокуратура –

незалежні від обох. Це елементарна основа організації правової держави.

У ст. 8, 9 та 19 Конституції викладено основні засади побудови

та функціонування національної правової системи. До таких засад

належать наступні:

- принцип верховенства права. “…Всі положення правових норм повинні

неухильно втілюватись у життя. При цьому невиконання правових приписів

не може бути виправдане будь-якими міркуваннями щодо їх політичної

доцільності, своєчасності, справедливості тощо” [5;37]. І громадяни

України, і державні установи повинні дотримуватися правила: якщо те чи

інше положення зафіксоване в нормах нормативно-правовому акті, значить,

воно безперечно є доцільним і справедливим;

- принцип найвищої юридичної сили Конституції. Всі без винятку закони

та інші нормативно-правові акти мають прийматися тільки на основі та в

цілковитій відповідності з конституційними нормами. Якщо прийняті

закони суперечать Конституції, вони визнаються недійсними і не

підлягають виконанню;

- наділення положень Конституції властивостями норм прямої дії. Це

означає, що конкретні конституційні приписи повинні впливати на

суспільні відносини безпосередньо, їх виконання не може відкладатись у

зв’язку з відсутністю тих або інших роз’яснювальних актів. Велике

значення має гарантованість судового захисту прав і свобод людини

безпосередньо на підставі Конституції України;

- обов’язкова відповідність змісту міжнародних договорів, укладених

Україною, положенням її Конституції. У разі крайньої необхідності

приєднання до міжнародної угоди, що суперечить Конституції можливе

тільки за умови внесення відповідних змін до Основного Закону;

- визнання ратифікованих міжнародних договорів частиною національного

законодавства України. Реалізація положень таких міжнародних угод

забезпечується відповідними правовими засобами нарівні з приписами

законів України;

- недопустимість примусу до виконання того, що прямо не передбачено

законодавством. “…Тут йдеться не тільки про примусове здійснення тих

або інших протиправних дій. Забороняється примушувати виконувати й такі

дії, що не забороняються законом і спрямовані на досягнення позитивних

результатів, але закон прямо не вимагає їх обов’язкового здійснення”

[5; 38]. Зокрема, таким, що суперечить Конституції буде визнано

примусова вимога робити благочинні внески або вступати до громадсьої

організації.

- функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування

виключно на підставі, в межах та в спосіб, передбачені Конституцією та

законами України. Ці органи можуть вирішувати тільки ті питання, які

Конституція або закони прямо відносять до їхньої компетенції. Вони не

можуть перевищувати свої повноваження, повинні здійснювати їх у

цілковитій відповідності з процедурою, встановленою Конституцією чи

законом. Такі норми спрямовані на запобігання свавілля в діяльності

державних органів.

Статті 10,11 та 12 Конституції України регулюють основи

національного розвитку та міжнаціональних відносин в Україні. Конституція

визначила засади міжнаціональних відносин, закріпивши:

- принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри,

політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо;

- основні напрями державної політики у сфері міжнаціональних відносин.

Згідно зі ст. 11 Українська держава сприяє консолідації та

розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і

культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної

самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Статті 13, 14 та 16 закріплюють основні засади економічних

відностин у нашому супільстві. Нині економічна система України включає такі

форми власності, як державна, колективна і індивідуальна власність.

Конституція наголошує, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та

інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні

ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є

об’єктом права власності українського народу.

Велику увагу приділяє Конституція питанням політичного розвитку

українського суспільства, яке грунтується на засадах політичної та

ідеологічної багатоманітності. На відміну від Конституції УРСР 1978 року,

нова Конституція принципово допускає діяльність у суспільстві різних

політичних партій. Кожна з них в ході свого функціонуванні, при визначенні

найближчих та перспективних завдань свого розвитку не може не виходити з

певних ідеологічних, політичних або інших концепцій. Проте ці концепції

“…не можуть проголошуватись державою обов’язковими для вивчення, сповідання

і пропагування під загрозою тих чи інших санкцій. Кожна особа, кожне

об’єднання добровільно й свідомо можуть обирати і дотримуватись тих

ідеологічних настанов, які вони вважають переконливими для себе” [5;41].

Конституція України забороняє цензуру, тобто обмежувальні заходи щодо

свободи друку.

Водночас ст. 36 Конституції згадує по обмеження, встановлені

законом “…в інтересах національноїбезпеки та громадського порядку, охорони

здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей” [5;41]. Прикладом

таких обмежень можуть бути положення ст. 4 Закону України “Про об’єднання

громадян”, прийнятого в 1992 році. Ця стаття встановлює, що не підлягають

реєстрації, а діяльність зареєстрованих об’єднань громадян забороняється в

судовому порядку, якщо їхньою метою є:

- зміна шляхом насильства встановленого конституційного ладу і в будь-

якій протизаконній формі посягання на територіальну цілісність держави;

- підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних

держав;

- пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму і неофашизму.

Статті 17 та 18 Конституції України закріплюють основи забезпечення

національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності нашої держави.

Конституція закріплює вихідні положення щодо захисту суверенітету,

територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України,

орієнтує зовнішню політику Україну на співробітництво з іншими країнами на

засадах чинних норм і принципів міжнародного права.

Окрема увага приділяється в Конституції захисту конституційного

ладу України. Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує

його стабільність. Гарантіями конституційного ладу є наступні положення

Конституції:

- неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбачають скасування

чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони

спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної

цілісності України (ст. 157);

- неможливість зміни Конституціїв умовах воєнного або надзвичайного стану

(ст.157);

- ускладнений порядок внесення змін до першого розділу Конституції,

присвяченого засадам конституційного ладу;

- конституційне визначення статусу Президента як гаранта державного

суверенітету, територіальної цілісності України, додержання

Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102) та

встановлення відповідальності Президента України в разі вчинення ним

державної зради абор іншого злочину (ст. 111);

- заборона утворювати політичних партій та громадських організацій,

програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конституційного ладу

насильницьким шляхом (ст. 37);

- присяга народних депутатів України щодо додержання конституційного ладу

та законів України (ст. 79);

- конституційний обов’язок Кабінету Міністрів України забезпечувати її

державний суверенітет, виконання Конституції і законів (ст. 116);

- діяльність спеціального органу захисту конституційного ладу –

Конституційного Суду України, який вирішує питання про конституційність

чинного законодавства, актів Президента та Кабінету Міністрів (ст.

150).

Екстраординарним засобом захисту конституційного ладу є режим

надзвичайного стану, який може бути введений з метою нормалізації

обстановки, відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав

органів влади та місцевого самоврядування та інших інститутів суспільства.

Згідно Закону України “Про надзвичайний стан” від 26 червня 1992 року

правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки

громадян у разі стихійного лиха, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій,

а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових

порушеннях правопорядку, що створюють загрозу життю і здоров’ю громадян,

або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу

України шляхом насильства.

2 Конституційний статус людини і громадянина

Конституція України приділяє особливу увагу питанню правового

регулювання прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Така увага

пов’язана з тим, що “…права і свободи людини і громадянина в наш час є

загальновизнаною найвищою суспільною цінністю. Нині визнання та практичне

здійснення прав і свобод людини й громадянина стало основним критерієм міри

демократичності тієї чи іншої держави, дедалі ефективніше включаються у

процес захисту прав людини різноманітні міжнародні організації” [5;43].

Всю сукупність прав і свобод людини, гарантованих Конституцією,

можна поділити на три категорії:

- особисті права і свободи;

- політичні права і свободи;

- економічні, соціальні і культурні права.

Особистим правам людини присвячено зміст статей 27, 28, 29, 30, 31,

32, 33, 34, 35 Конституції України.

Ст. 27, наслідуючи приписи Загальної декларації прав людини,

ухваленої Генеральною асамблеєю ООН у 1948 р., проголошує:

“Кожна людини має невід’ємне право на життя…Кожен має право

захищати своєжиття і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від

протиправних посягань” [1;11].

Право людини на повагу до її гідності (ст. 28) має універсальний

характер. Охорона гідності людини є обов’язком держави, справи, що

виникають з цього приводу, як правило, вирішуються судом.

Право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29) встановлює

межу, яку посадові особи можуть перейти лише у випавдках, прямо

передбачених законом (затримання особи, що скоїла злочин, здійснення

примусового лікування тощо).

Ст. 30 присвячується праву на недоторканість житла, суть якого

полягає в тому, що ніхто не має права без законних підстав, перелічених у

законі, ввійти в житло проти волі осіб, що в ньому мешкають.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та

іншої кореспонденції (ст. 31) належить також до визнаних у Конституції

особистих прав. Його порушення тягне за собою кримінальну відповідальність.

Ст. 32 Конституції, що проголошує право на невтручання в особисте і

сімейне життя, складається з чотриьох самостійних частин. Крім фіксування

самого цього права у статті міститься заборона збирання і поширення

конфіденційної інформації про людину без її згоди, надання можливості

ознайомлення з відомостями про себе в державних органах, можливості

спростування недостовірної інформації завдяки суду.

Право на свободу пересування та вільний вибір місця проживання (ст.

33) також є невід’ємним правом людини. За радянських часів це право було

суттєво обмежено інститутом прописки і першкодами при виіїзді за кордон.

Одним з найістотніших проявів демократії є право на свободу думки і

слова. Саме проти цього активно виступали тоталітарні режими, переслідуючи

інакомислячих. За своєю природою свобода думки не може бути обмежена, проте

заборонити можна висловлювання тих чи інших думок. Дана свобода є

фундаментальним правом людини. Проте водночас Конституція України забороняє

пропагувати антидержавні та насильницькі погляди.

Право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) також є

невід’ємним правом особистості. Його визнанню передувала багатовікова

боротьба з силами реакції. Ще й досі деінде точиться боротьба між

представниками різних конфесій. Така боротьба суперечить конституційним

настановам про свободу віросповідання. Дане право не є абсолютним, адже

державні органи можуть обмежити його в інтересах громадського порядку,

здоров’я й моральності населення. Такі обмеження виправдані, зокрема,

поширенням в останні роки т.зв. тоталітарних сект, які запроваджують обряд,

пов’язаний з насильством над особистю.

Головна особливість політичних прав і свобод полягає в тому, що їх

носіями є тільки громадяни України, а не всі особи, що мешкають на її

теренах. Право на об’єднання в політичні партії та громадські організації

забезпечується наступними гарантіями (ст. 36):

- кожен громадянин має право на вступ до відповідної партії чи

організації;

- держава гарантує свободу діяльності партій і організацій;

- вступ до таких структур є особистою справою кожного громадянина і

здійснюється на добровільних засадах.

Право брати участь в управлінні державними справами може бути

здійснено громадянином у різних якостях:

- виборця, що обирає представницькі органи;

- депутата таких органів;

- учасника всеукраїнського та місцевих референдумів;

- державного службовця тощо.

Право га мирні збори, мітинги, походи та демонстрації (ст. 39) дає

громадянам можливість вільно обговорювати актуальні питання державного

життя й суспільного розвитку, протидіяти будь-яким антидемократичним

проявам, порушенням прав людини тощо.

Право на звернення до органів державної влади та місцевого

самоврядування (ст. 400 може здійснюватися індивідуально чи колективно.

Конституція гарантує розгляд звернень громадян відповідно до суті справи в

терміни, встановлені чинним законодавством, та обгрунтованість відповідей.

Конституція України містить розгорнуту систему економічних,

соціальних і культурних прав. Зокрема, право кожного володіти,

користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї

інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41) є ні чим іншим, як

закріпленням і Конституції права приватної власності, яка являє собою

економічну основу громадянського суспільства, розвитку ринкових відносин.

З цим правом тісно пов’язане право на підприємницьку діяльність

(ст. 42). Держава бере на себе зобов’язання сприяти розвитку підприємництва

в Україні.

До економічних прав слід віднести також право на працю, гарантовану

ст. 43 Конституції України.

До кола соціальних прав людини належать права на відпочинок, на

соціальний захист, на житло, на достатній життєвий рівень, на охорону

здоров’я, на безпечне довкілля (ст. 45, 46, 47, 48, 49, 50), а також право

на укладення шлюбу, грунтованого на вільній згоді жінки і чоловіка, та

право на захист материнства, дитинства і сім’ї (ст. 50, 51).

Соціальним і водночас культурним правом громадян є право на на

освіту (ст. 53). Конституція передбачає обов’язковість загальної середньої

освіти, існування розвинутої винутої системи навчальних закладів. Держава

зобов’язана забезпечити доступність і безоплатність дошкільної, повної

загальної середньої та професійно-технічної освіти.

Право свободи творчої діяльності (ст. 54) є необхідною умовою

розвитку культури в широкому її розумінні, охоплюючи різноманітні галузі

(мистецтво, література, наука, техніка тощо). Держава гарантує захист

інтелектуальної власності, авторських прав громадян.

Статті 55, 56, 57, 59 та 64 Конституції закріплюють конституційні

гарантії прав людини, а саме:

- право на судовий захист;

- право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди;

- право громадянина на знання своїх прав і обов’язків;

- право на правову допомогу.

3 Конституція України про систему

органів державної влади.

Як вже зазначалося, побудова системи органів влади в Україні

грунтується на принципі поділу влади на три гілки: законодавчу, виконавчу й

судову. Порядку формування і діяльності даної системи присвячено переважну

більшість розділів Конституції – розділи IV, V, VI, VII, VIII, XI. XII та,

певною мірою, розділ III.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада

України, що складається з 450 депутатів, обраних по виборчих округах на

засадах загального виборчого права на 4 роки. Ст. 85 Конституції містить

перелік 36 повноважень Верховної Ради України. Найважливішим з них, на мою

думку, є третє – прийняття законів. Верховна Рада скликається на сесії не

менше двох разів на рік, обирає для керівництва своєю роботою Голову

Верховної Ради, яким нині є представник Селянської партії України О.

Ткаченко.

Главою Української держави є, згідно Конституції, Президент, що

обирається громадянами на 5 років. Ст. 106 Конституції викладає 31

повноваження Президента, серед яких, зокрема, такі: “Президент України:

1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і

правонаступництво держави ;

3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво

зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає

міжнародні договори України ;

17) є верховним головнокомандувачем Збройних Сил України ;

29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із

наступним поверненням їх на повториний розгляд Верховної Ради України ”

[1;46-48].

Крім того, Президент призначає багатьох вищих посадових осіб

держави.

Зараз Президентом України є Л.Кучма. На 31 жовтня в нашій країні

призначено президентські вибори, на яких має бути обрано нового

Президента.

У відповідності до Конституції України Президент призначає за

згодою Верховної Ради Прем’єр-міністра, який очолює Кабінет Міністрів

України – вищий орган виконачої влади. Членів Кабінету Міністрів також

призначає Президент – за поданням Прем’єр-міністра.

Ст. 116 Конституції визначає повноваження Кабінету Міністрів:

“Кабінет Міністрів України:

1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України,

здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання

Конституції і законів України, актів Президента України;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової

політики, політики у сфері праці й зайнятості населення, соціального

захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки

і природокористування;

4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-

технічного, соціального і культурного розвитку України…” [1;53-54].

Іншими органами виконавчої влади є обласні, районні та міські (в

Києві й Севастополі) державні адміністрації, Рада Міністрів Автономної

Республіки Крим.

Органами судової влади в Україні є Верховний Суд України,

Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, спеціалізовані суди.

“Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років

здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів

Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України

безстроково, в порядку, встановленому законом” [1;60]. Останній формується

на паритетних засадах Президентом, Верховною Радою та з’їздом суддів

України, кожен з яких призначає по 6 суддів Конституційного Суду на 9

років.

Конституція України признає місцеве самоврядування правом

територіальної громади – жителів села, об’єднання декількох сіл, селища,

міста, а органами місцевого самоврядування – сільські, селищні, міські

ради, до складу яких входять депутати, обрані жителями села, селища, міста

на 4 роки.

3. Конституція України і перспективи подальшої розбудови правової держави

Прийняття в 1996 році нової Конституції України заклало підвалини

для розбудови в нашій Батьківщині правової держави. Разом з тим цей

документ сам по собі не означає, що таку державу громадяни України вже

мають. Її формування – це тривалий багатоплановий процес, на початку якого

ми тепер перебуваємо.

Розглядаючи Конституцію як основу розвитку законодавства нашої

держави, В.Опришко виділяє три напрями такого розвитку: “Перший – це

прийняття абсолютно нових законів, які випливають з Конституції. Другий

зводиться до приведення чинного законодавства у відповідність з Основним

Законом. Якщо вести мову про третій напрям, то він полягає у вдосконаленні

норм самої Конституції” [9;14].

Правова держава передбачає, поміж іншим, реальне дотримання прав

людини всіма державними органами й посадовими особами. На заваді порушенню

цих прав стоїть насамперед суд. Отже, “створення в Україні умов для суду,

який міг би на високому прфесійному рівні ефективно захищати і поновлювати

права людини, є одним з головних завдань сьогодення” [10;7].

Як зазначав перший заступник Голови Верховного Суду України

В.Стефанюк, “важливо, щоб суспільство усвідомило, що у правовій державі суд

може ухвалити рішення на користь особи і проти держави…Віра в державу може

сформуватися лише в тому разі, коли вона є демократичною і правовою,

ставиться до громадян не як до об’єктів своїх дій, а поважає їх права і

зміцнює правову стабільність, насамперед за допомогою передбачуваності

своїх рішень” [10;7].

У правовій державі суд не лише вирішує спори про право, а й

виступає своєрідним арбітром у процесі законотворчості. “…Суд має певні

переваги перед законодавцем у оперативності приведення правопорядку у

відповідність з вимогами життя. При застосуванні Конституції і законів суд

може використовувати аналогію закону і аналогію права, тобто приймати

рішення, керуючись не тільки буквою, а й духом закону, аксіомами та

принципами права. Йдеться, передусім про екстремальні, виняткові ситуації,

особливо у процесах, що забезпечують такий баланс двох інших гілок влади,

який в остаточному підсумку гарантував би панування в супільстві права і

справедливості” [10;7].

Процес подальшої розбудови правової держави означає, поміж іншим,

відмову від усталених, але вже неприйнятних норм правовідносин, прийняття

суспільством нових норм і процедур. Поняття “правова держава” набуває

реального наповнення лише за умови досягнення волі кожним окремим її

громадянином в межах цієї держави.

Йдеться, зокрема, про взаємну, “двоїсту” спрямованість процесу

формування правової держави – не тільки держава набуває ознак правової, а й

її громадяни усвідомлюють засадничі (юридичні й моральні) поняття такої

держави.

Л.Шкорута зазначає: “Правовим можна визначити суспільство, члени

якого свідомо й добровільно дійшли взаємної згоди щодо врівноваження волі

(а значить – моральності) кожної особи та формалізувати таку згоду в певних

"правилах гри" - правових нормах..." ”[11;14].

Поняття правової держави тісно пов’язано з іншою характеристикою

сучасних високорозвинутих суспільств – демократією, адже “…побудова

демократичного суспільства передбачає насамперед наявність чіткої правової

бази, покликаної регламентувати всі сторони суспільного буття, а також

забезпечення можливості вільного вибору (в межах і у відповідності до норм

чинного законодавства) для всіх громадян держави” [11;14].

Разом з тим, прагнення до побудови правової держави не може

означати відмови від можливості силового впливу на волю окремих осіб

(примушування їх до виконання тих чи інших норм права), адже в протилежному

випадку загроза для суспільства може з’явитися вже не з боку необмеженого

всевладдя держави, а, навпаки, від свавілля певних громадян.

Отже, основними чинниками подальшої розбудови в Україні правової

держави мають стати:

щодо суспільства – дотримання норм Конституції та законів усіма без

винятку членами суспільства;

щодо права – наявність такої законодавчої та нормативної бази, яка

здатна забезпечити правовий аспект демократичного суспільства;

щодо держави – спроможність владних структур виробляти закони,

здатні гарантувати дотримання норм права всіма членами суспільства, а

насамперед самими урядовцями.

Висновки

Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року,

являє собою Основний Закон нашої держави, що створює підгрунтя для

подальшого розвитку правотворчого процесу в нашій країні. Поява Конституції

стала одним з етапів процесу державотворення, продовживши конституційні

традиції, що мають витоки ще в конституції П.Орлика.

Конституція України містить 15 розділів, 161 статтю. Вона

проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною,

правовою державою, в якій найвищою соціальною цінністю визнається людина,

її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а носієм

суверенітету і єдиним джерелом влади – народ. Конституція визнає принципи

поділу влади і верховенства права.

Конституція України визнає рівноправ’я різних форм власності,

зокрема, приватної. Захист суверенітету та безпеки України Конституція

покладає на її Збройні Сили.

Розділ II Конституції присвячено правам, свободам і обов’язкам

людини і громадянина. У даній курсовій роботі вони охарактеризовані по

трьом категоріям:

- особисті права і свободи;

- політичні права і свободи;

- економічні, соціальні і культурні права і свободи.

Велику увагу приділено в Основному Законі характеристиці системи

органів державної влади і місцевого самоврядування, елементами якої є

Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, інші органи виконавчої влади,

прокуратура, органи правосуддя, державні органи Автономної Республіки Крим

та місцевого самоврядування, Конституційний Суд України.

Юридичне оформлення Основного Закону в Україні стало своєрідним

поштовхом до активізації процесу подальшої розбудови правової держави.

Список використаної літератури.

I. Нормативно-правові акти.

1. Конституція України. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.

2. Из союзного рабоче-крестьянского договора между РСФСР и УССР//

Хрестоматия по истории СССР, 1917-1945/ Сост. С.И.Дегтев и др. – М.:

Просвещение, 1991. – С.211.

II. Довідкова література.

3. Словник іншомовних слів. – К.: УРЕ, 1985. – 966 с.

III. Наукова література.

4. Історія української Конституції/ Упоряд. А.Г.Слюсарено, М.В.Томенко.

– К.: Право, 1997. – 464 с.

5. Основи конституційного ладу України/ А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков,

С.Л.Лисенков, В.В.Медведчук. – К.: Либідь, 1997. – 206 с.

6. Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності. –

Львів: Центр Європи, 1995. – 166 с.

7. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т.2. Від середини

XVII ст. до 1923 р. – Кю: Либідь, 1993. – 608 с.

8. Основи правознавства / За ред. І.Б.Усенка. – К.; Ірпінь: ВТФ

“Перун”, 1997. – 416 с.

IV. Публікації періодичних видань.

9. Опришко В. Конституція України – основа розвитку законодавства //

Право України. – 1997. - № 8. – С.14-17.

10. Стефанюк в. Реалізація судами норм Конституції // Право України. –

1997. - № 8. – С.7-10.

11. Шкорута Л. Поняття моралі, права та держави // Розбудова держави. –

1997. - № 1. – С.13-17.

Страницы: 1, 2