Выборы в европарламент

Європейський Парламент надає можливість для вільних дискусій. Він має

наглядову функцію, а також бере участь у законодавчому процесі.

Парламент поділяє законодавчу функцію з Радою: бере участь у

розробленні директив і постанов, пропонує поправки, які подіє Комісії для

включення до її пропозицій.

Єдиний Європейський Акт, який вніс поправки до договорів, запровадив

процедуру двох читань у Парламенті й двох у Раді. Відома як процедура

співпраці, вона надає Парламенту більшої ваги в широкому колі політичних

питань, зокрема щодо єдиного ринку. Процедуру співпраці було скасовано

Амстердамським договором (за винятком кількох випадків у розділі про

економічний і валютний союз) задля того, щоб спростити законодавчі

процедури й розширити процес спільного ухвалення рішень.

Маастрихтський договір надав Парламентові ще більших повноважень,

наділяючи його правом спільного з Радою ухвалення рішень в окремих

питаннях: свобода пересування для трудящих, свобода започаткування

комерційної діяльності, свобода надавати послуги, єдиний ринок, освіта,

дослідна діяльність, охорона довкілля, трансєвропейські мережі, охорона

здоров’я, культура та захист прав споживачів. Парламент нині може відхилити

спільну позицію Ради й зупинити законодавчий процес, який обумовлює

абсолютну кількість голосів, хоча Договором передбачено узгоджувальну

процедуру. [8, с.№ 341]

Амстердамський договір посилив роль Європейського Парламенту,

поширивши процедуру спільного із Радою ухвалення рішень на нові сфері,

такі, які, як охорона здоров’я, транспортна політика, свобода пересування

осіб, певні пункти в соціальній політиці та питаннях зайнятості. Віднині

акт щодо процедури спільного ухвалення рішень (Стаття 249, колишня Стаття

189b) вимагає схвалення Радою і Парламентом або відсутності протидії

останнього.

Сфера обов'язкових консультацій з Європарламентом розширюється і

стосується тепер всіляких областей діяльності Європейського союзу. До того,

що було записано з цього приводу в Римських договорах 1957 р. (вільний рух

товарів, загальна аграрна політика, транспортна політика, угоди про

асоційоване членство в Європейському союзі) із прийняттям Єдиного

європейського акта додалося небагато нового - соціальне і економічне

зближення, технологічні дослідження, екологія. Маастрихтський договір пішов

далі, включивши в сферу обов'язкових консультацій ряд нових питань.

Амстердамський договір залишив умови і порядок проведення консультацій без

змін. [3, с.№ 112]

Обов'язкові консультації, що фактично являють собою процедуру

одержання згоди Європарламенту, стали вже традицією. Нині вони регулярно

проводяться з проблем виборів депутатів у Європарламент, міжнародних

договорів Європейського союзу з третіми країнами. Відчуваючи потребу в

підтримці з боку Європарламенту, Рада і Комісія стали звертатися до нього

за консультацією навіть тоді, коли порядок прийняття того або іншого

правового акта такої консультації не потребує. Необов'язкові консультації

значною мірою стали символом нових відносин між інститутами Європейського

союзу. [8, с.№ 342]

Нарешті, Єдиний Європейський Акт вимагає згоди Парламенту в питаннях

міжнародної співпраці, щодо угод про асоційоване членство і всіх подальших

розширень Співтовариства. У Маастрихтс було вирішено, що згода Парламенту

вимагається також у питаннях про єдину виборчу процедуру, свободу

пересування й місця проживання, Структурних фондів. Амстердамський договір

також обумовлює, що парламентська згода необхідна й для вжиття заходів щодо

якоїсь з держав-членів ЄС за серйозне постійне порушення основних прав. [1,

с.№ 10]

Парламент також поділяє з Радою бюджетні повноваження. Він може

затвердити бюджет або відхилити його, як це вже бувало в минулому. Якщо

таке відбувається, вся процедура повторюється спочатку.

Бюджет готується Комісією. Потім він узгоджується Радою і Парламентом

– двома гілками бюджетної влади. Тимчасом як думка Ради має більшу вагу в

“обов’язкових”, особливо сільськогосподарських видатках, Парламенту

належить останнє слово в “необов’язкових” видатках, які він може змінювати

у встановлених Договором межах. Парламент повністю використовує свої

бюджетні повноваження для впливу на політику. Амстердамський договір

залишив бюджетні повноваження, так само як і процедуру прийняття бюджету,

без помітних змін. Разом з тим варто сказати, що реальний авторитет

Європарламенту в бюджетних справах виріс. Це наслідок загального підвищення

ролі Європарламенту в системі інститутів і інших органів Європейського

союзу.

Однією з суттєвих функцій Європарламенту є, звісно, надання

політичного імпульсу. Зрештою, він є, так би мовити, важелем політичних і

національних почуттів, що репрезентує 373 мільйони чоловік. Часто це сприяє

виробленню нової політики та розвитку або зміни існуючої. Проект Договору

про Європейський Союз, схвалений 1984 року, став каталізатором, який в

результаті привів держави-учасниці на шлях до Єдиного Європейського Акта.

Саме Парламент підтримав скликання двох міжурядових конференцій з питань

економічного й валютного союзу та політичного союзу. Представлений двома

спостерігачами, він узяв помітну участь у переговорах про амстердамський

договір. Його слід ще більшу залучати для вироблення подальших поправок до

договорів. [4, с.№ 9]

Нарешті, парламент є організацією, яка здійснює демократичний контроль

за діяльністю Співтовариства. Він затверджує призначення Голови Комісії та

може звільнити його чи її, виявивши недовіру, підтриману більшістю в дві

третини його складу. Щороку він також висловлюється й голосує щодо програми

Комісії.

Амстердамський договір обумовлює, що Європарламент має розробляти план

організації виборів до нього згідно із загальним виборчим правом,

відповідно до “спільних для всіх держав-членів принципів”. Парламент

наглядає за здійсненням спільної політики, використовуючи інформацію,

викладену в звітах, що їх подає Суд аудиторів. Він також контролює

повсякденне впровадження цієї політики шляхом усних і письмових запитів до

Комісії і Ради.

Ущербність Європарламенту в сфері законодавства, традиційної

найоб’ємнішої та найважливішої функції будь-якого парламенту, давно вже

стала нормою в усіх дискусіях, що стосується реформи інститутів

співтовариств. Сам Європарламент не раз висловлювався за те, щоб мати

широкі і діючі повноваження в цій сфері. Однак дотепер справи до

кардинальних змін не дійшло - в принципі "законодавство" залишається

привілеєм Ради

Розділ 2

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПАРЛАМЕНТУ

2.1 Порядок виборів до Європейського Парламенту

Авторитет Європарламенту якоюсь мірою підвищився після того, як він

став подібно всім іншим парламентам обиратися населенням. Принципове

рішення про це було прийнято на засіданні Європейської ради в Римі 1-2

грудня 1975 р. Європейська рада назвала навіть дату перших виборів -

травень - червень 1978 р. Відповідно до цього рішення Рада розробила

положення про вибори, що одержали потім схвалення в державах-членах. Вони

були оформлені у виді Акта про введення загальних і прямих виборів

депутатів Європейського парламенту, що вступив в силу 8 жовтня 1976 р.

Положення цього Акту замінили статтю 138 Договору про ЄЕС і відповідні

статті інших установчих документів. У такий спосіб була визначена правова

база для проведення перших виборів до Європарламенту в 1978 р.

Зараз виборче право європейських співтовариств як і раніше

сконцентровано головним чином у цьому Акті, який доповнювався і змінювався

тричі: у 1985, 1993, 1994 р. Зміни ці були пов'язані з розширенням складу

співтовариств. Діюча редакція Акта про введення загальних і прямих виборів

депутатів Європейського парламенту затверджена рішенням Ради від 1 січня

1995 р. Але Акт аж ніяк не є вичерпним документом. Розробити єдиний порядок

проведення виборів у всіх державах-членах поки не вдалося. Мабуть, така

задача виявилася набагато складніше, ніж це могли передбачати ті, хто її

ставив. Дотепер конкретний порядок проведення виборів у Європарламент у

кожній державі-учасниці визначається нею самою. Різноманіття підходів при

цьому зберігається, і тому депутати Європарламенту обираються на різних,

часом протилежних підставах. Переважна більшість країн (крім

Великобританії, де за виключенням Північної Ірландії діє мажоритарна

система) використовували до останнього часу ту або іншу модифікацію

пропорційної виборчої системи. [8, с.№ 324]

На додаток і розвиток положень, закріплених в Акті про введення

загальних і прямих виборів депутатів Європарламенту, у державах-членах

розроблені й прийняті свої виборчі закони.

Амстердамський договір підтримав принцип загального і прямого

виборчого права. Європарламенту доручено розробити пропозиції про

проведення виборів на основі цього принципу у всіх державах - членах

Європейського союзу. Можливо, буде встановлений єдиний порядок для всіх

держав-членів або ж Рада виробить за згодою Європарламенту загальні умови,

які будуть рекомендовані державам-членам для їх прийняття у відповідності

зі своїми конституційними встановленнями.

Чисельність депутатів постійно зростала. Загальна асамблея ЄОВС

нараховувала в 1952 р. 78 членів. Парламентська асамблея європейських

співтовариств складалася в 1958 р. з 142 членів, а після приєднання до

співтовариств Великобританії, Ірландії і Данії вже з 198 членів.

Напередодні перших прямих виборів депутатів населенням була встановлена

нова вихідна цифра: 410 мандатів. Для Греції в 1981 р. були передбачені ще

24 місця. У 1987 р., коли в співтовариства вступили Іспанія і Португалія,

склад Європарламенту зріс на 84 місця і склав 518 депутатів. [8, с.№ 324]

Після возз’єднання Німеччини склад Європарламенту був збільшений, причому

додаткові місця були дані не тільки Німеччині, - хоча головним чином їй.

Загальна чисельність Європарламенту досягла 567 депутатів. І нарешті,

новітнє розширення Європейського Союзу (вступ у нього Австрії, Фінляндії і

Швеції) додало на початку 1995 р. Європарламенту 58 місць. В даний момент у

Європарламенті 625 місць. Амстердамський договір встановив ліміт збільшення

числа депутатів Європарламенту. Відтепер Європарламент не може нараховувати

більш 700 депутатів. [8, с.№ 325]

Звертають на себе увагу нормативи представництва держав-членів у

Європарламенті. Спочатку ці нормативи були затверджені рішенням Ради від 20

вересня 1976 р. напередодні прямих виборів депутатів населенням. В основу

розподілу мандатів між державами-членами із самого початку був закладений

головний критерій - чисельність населення, що, однак, не завжди точно

визначало питому вагу тієї або іншої держави в співтовариствах. В цей

розподіл потім вносилися зміни, що випливали за прийомом нових членів і

возз'єднанням Німеччини.

В даний момент число депутатів, що обираються населенням, по країнах

таке. Більше всіх депутатів у Німеччини - 99. Франція, Італія,

Великобританія мають по 87 депутатів. Далі випливає Іспанія - 64 депутата.

Голландія одержала 31 мандат. Бельгія, Греція, Португалія обирають по 25

депутатів. Австрія і Швеція розпоряджаються кожна 21 мандатом. Данія і

Фінляндія посилають у Європарламент по 16 депутатів, Ірландія - 15.

Найменше депутатів обирає Люксембург - 6. Амстердамський договір оговорює,

що у випадку зміни наведеного розподілу мандатів, число депутатів від країн

повинне забезпечувати належне представництво народів держав, об'єднаних у

Європейський Союз.

Зіставлення кількості депутатських місць з чисельністю населення

показує, що великі країни виявилися пропорційно гірше представлені, ніж

малі. Якби принцип пропорції був послідовно витриманий, то Німеччина мала б

137 депутатських місць, Великобританія - 98, Франція - 97 і т.д. У той же

час Люксембургові було б відведене всього одне місце, а Ірландії - 6, Данії

і Фінляндії - по 9 місць. Сьогодні на одне місце депутата Європарламенту в

Німеччині приходиться 817 000 чоловік, а в Люксембурзі - 65 000. Відхід від

буквального проходження принципові пропорційності був обумовлений

прагненням послабити можливий диктат великих країн. У визначених випадках

малі країни, об’єднавшись одна з одною, а ще краще одержавши підтримку

однієї з великих країн, здатні відстоювати свої інтереси. [8, с.№ 323]

Питання про забезпечення відповідного представництва держав-членів у

Європарламенті на майбутнє розглядалось на Міжурядовій конференції 1996-

1997 р. Конкретні нормативи не були визначені, але в Амстердамському

договорі з'явилося положення про те, що у випадку зміни діючих установ,

число депутатів від кожної держави-члена має забезпечувати відповідне

представництво народів держав, об'єднаних у Європейський Союз.

Вибори в Європарламент проводяться після закінчення п’ятирічного

терміну повноважень діючого складу депутатів. Визначення часу виборів

входить у компетенцію Ради, яка зобов’язана, однак, попередньо заслухати

думку Європарламенту. Конкретна дата виборів у кожній державі-члені (в

межах від четверга до неділі в тиждень, установлений для виборів)

встановлюється нею самою. Якщо вибори в державі-члені проводяться в два

тури, то перший тур має бути намічений саме в даний проміжок часу.

Разом з тим в Амстердамському договорі звернена увага на виконання

депутатами своїх обов'язків у Європарламенті. У новій редакції пункту 5

статті 138 Договору про Європейський Союз записано, що Європарламент після

одержання думки Комісії і схвалення Ради, прийнятого одноголосно, визначить

директиви і загальні умови, що стосуються виконання депутатами своїх

обов’язків.

Однак значення виборів у Європарламент не варто перебільшувати. У

цілому вони ще уступають у престижі виборам до національних парламентів.

Про це свідчать показники участі виборців у голосуванні. Їхнє зіставлення з

підсумками національних виборів говорить не на користь виборів у

Європарламент. Є кілька причин, що пояснюють таке положення. Об'єктивно

європейські інтереси уступають за своїм значенням для виборців національним

і навіть регіональним, локальним інтересам. Не менш істотно і те, що

головну роль на виборах до Європарламенту, як і на виборах у національні

парламенти, грають національні політичні партії. Європейських політичних

партій практично немає, а координація діяльності національних партій,

близьких по ідеології і головних цілям, по-справжньому не налагоджена

навіть після введення прямих виборів до Європарламенту.

В цілому ж перехід до виборів депутатів Європарламенту безпосередньо

населенням зіграв важливу роль. Такі вибори сприяли підвищенню престижу,

легітимності Європарламенту - як загальнополітичної, так і правової.

Змінилося співвідношення "сил" інститутів. Претендуючи на статус

представників населення Європи, депутати Європарламенту стали не тільки

більш активними, але й більш агресивними стосовно Ради і Комісії. Та

обставина, що депутати Європарламенту представляють не національні

парламенти своїх країн, а безпосередньо виборців, робить їхні думки більш

незалежними під час обговорення і вирішення проблем розвитку. Депутати

незалежні від національних парламентів, що не можуть ні визначати їхньої

дії, ні відзивати або зміщати їх у випадку розбіжностей.

Прямі вибори в Європарламент привнесли чимало нового й у

характеристику співтовариств і Європейського Союзу. У них з'явився свій

"народ", що здійснює одну з найважливіших функцій - обрання своїх

представників у парламентську установу. Таким чином, усталюються, одержують

додаткові підстави державні ознаки Європейського Союзу, подібні тим, що

відрізняють державу в її класичному розумінні. І хоча це поки тільки одна з

декількох ознак і поряд з нею зберігаються багато інших ознак, властиві

міжнародним організаціям, прямі вибори депутатів Європарламенту населенням

явно підбадьорили прихильників перетворення Європейського Союзу у

федеративний державний союз.

Депутати Європарламенту обираються на п'ять років. Цей термін

обчислюється з відкриттям першого після виборів засідання парламенту.

Чергові вибори проводяться протягом останнього року п'ятирічного терміну,

на який обирається Європарламент. Якщо проведення чергових виборів у

встановлений термін виявиться неможливим, нова дата виборів повинна бути

визначена одностайно Радою за пропозицією Європарламенту.

Для того, щоб взяти участь у виборах як виборець (активне виборче

право) або кандидат (пасивне виборче право), громадянин повинний бути

включений у список виборців - зареєстрований як кандидат . З цією метою,

виходячи з принципу рівності, особа , що володіє громадянством іншої країни

ЄС, що проживає в державі, де проводяться вибори, повинна представити такі

ж документи, що потрібні від громадян цієї країни Європейського Союзу. Крім

того, "країна-учасниця проживання" може вимагати додаткової документації,

що включає для виборця: "дійсне посвідчення особи" і "формальну

декларацію", з інформацією про його громадянство, місце проживання в країні

проживання; для виборів у Європарламент від виборця може бути потребовано

Страницы: 1, 2, 3