Принципы раcпределения власти, его необходимость и механизм реализации (Принципи поділу Влади, його необхідність і механізм реалізації)

Наголошується, що у прагненні до влади важливу роль відіграють ті

блага i привілеї, які отримують наділені владою люди.

У межах біхевіористської концепції влади виокремлюються три

основні моделі трактування влади: силова, ринкова та ігрова. Силова

модель виходить з того, що головним мотивом політичної поведінки

людини є її прагнення до влади. Набута влада, у свою чергу, стає

засобом досягнення інших благ. Оскільки владні прагнення людей є

різноспрямованими, то головне завдання політичної влади полягає в

тому, щоб забезпечити оптимальне співвідношення, баланс сил як

владних вольових прагнень.

Ринкова модель біхевіористської концепції влади ґрунтується на

тому, що за умов ринкової економіки влада також стає товаром. На цей

товар, як i на будь-який інший, поширюються відносини попиту і

пропозиції. В результаті виникає своєрідний ринок влади зі своїми

покупцями i продавцями та менеджерами як посередниками між ними

Вони, зокрема, готують кандидатів на владу i забезпечують їx перемогу

на виборах. Ігрова модель влади розглядає владні відносини, боротьбу

за владу як своєрідну гру, що відбувається за певними правилами.

д) психологічна концепція влади пояснює владні відносини

психологічними мотивами. В одних випадках, наприклад у біхевіоризмі,

постулюється воля до влади як її джерело, в інших – прагнення людини

до влади, особливо володіння владою, пов'язуються з необхідністю

суб'єктивної компенсації нею притаманних їй фізичних чи духовних вад.

Деякі дослідники психологічні основи волі до влади шукають у

підсвідомих мотивах, у тому числі сексуальних. Стверджується,

зокрема, що у психіці людини є структури, які сприяють тому, що вона

підсвідомо віддає перевагу рабству перед свободою заради уникнення

відповідальності, власної захищеності й заспокоєння за допомогою

любові до володаря. Психологічна концепція влади допомагає з'ясувати

механізми мотивації влади, як відносин панування i підкорення.

Поділ державної влади

У демократичних суспільствах домінуючим принципом механізму

функціонування державної влади є принцип її поділу.

Поділ влади – це система організації i функціонування державної

влади, в якій функції законодавчої, виконавчої і судової влади

здійснюються різними державними органами.

Ідея поділу влади висувалася ще античними (Аристотель) та

середньовічними (Марсилій Падуанський) філософами. Як самостійне

вчення вона була обґрунтована в середині XVIII ст. Ш.-Л. Монтеск’є.

Він доводив, що політична свобода можлива лише там, де виключена

можливість зловживання владою, для чого в державі необхідно здійснити

поділ влади на законодавчу, виконавчу i судову. Основна мета поділу

її полягає в тому, щоб уникнути зосередження влади в одних руках i

зловживання нею. Необхідно, щоб piзнi гілки влади могли взаємно

стримувати одна одну.

Принцип поділу влади вперше i найбільш послідовно був утілений в

Конституції США 1787 р., де три гілки влади не тільки розділені, а й

контролюють одна одну через так звану систему стримувань i противаг.

За цієї системи законодавча, виконавча i судова гілки влади розділені

не тільки організаційно, а й формально i цілком незалежні одна від

одної Водночас кожна з гілок наділена повноваженнями, які дають їй

можливість контролювати й обмежувати інші гілки. Ці повноваження i

складають систему стримувань i противаг. Жодна з гілок влади не має

ні формального, ні фактичного верховенства над іншими. Така система

влади була зафіксована і в Конституції Української козацької

республіки в 1710 р.(Конституція гетьмана П.Орлика). Принцип поділу

влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився

він і в Україні, хоча майже не функціонує.

Законодавча влада у США зосереджена в конгресі – парламенті, який

складається з двох палат: Палати Представників i Сенату. Виконавча

влада передана президенту країни як главі держави i одночасно главі

уряду, а судова влада – верховному суду, а також судам, створеним

конгресом. Конгрес приймає закони, на які президент може накласти

вето. Президент призначає міністрів, інших вищих посадових осіб,

суддів верховного суду, послів, але «за порадою i згодою» Сенату. Він

наділений правом укладати міжнародні договори, які підлягають

схваленню Сенатом. Конгрес має право оголосити імпічмент президенту у

разі скоєння ним антиконституційних дій. Верховний суд наділений

функцією конституційного контролю i може оголосити неконституційними

акти конгресу i президента.

Поділ влади, який характеризується формальною ізольованістю кожної

з її гілок i відсутністю між ними тісних функціональних відносин,

визначається як «жорсткий». Найповніше він проявляється у

президентській республіці. Інший характер має поділ влади за

парламентарних форм правління, де різниця між законодавчою й

виконавчою владою не має суттєвого значення, оскільки тією й іншою

володіє партія парламентської більшості, лідер якої одночасно керує

урядом i контролює цю більшість. Реальний поділ державної влади тут

відбувається всередині парламенту між сформованим партією чи

коаліцією партій парламентської більшості урядом та опозицією.

Відокремленість судової гілки в системі поділу державної влади

проявляється передусім у принципах незалежності судів i суддів та

підпорядкування їx лише конституції і законам, безстроковості

(довічності) обрання або призначення суддів та їx недоторканності.

Формування суддівського корпусу відбувається з участю вищих органів

законодавчої i виконавчої влади.

Поділ державної влади є необхідною умовою демократичного

політичного режиму. Авторитарні, особливо тоталітарні, політичні

режими заперечують поділ влади. Комуністична ідеологія відкидає його

навіть теоретично, обґрунтовуючи принцип єдності влади, відповідно до

якого мандат на здійснення якої-небудь державної функції є похідним

від представницької влади. Вважається, що адміністративні та судові

дії держави виконуються за дорученням представницьких органів

державної влади i як такі є не владою, а лише функцією, здійснюваною

від її імені. Практична реалізація в соціалістичних країнах принципу

єдності влади призвела до зосередження всієї повноти державної влади

навіть не у формально представницькому органі, а в руках апарату

комуністичної партії i небачених зловживань владою.

Поділ влади – це лише один з багатьох елементів механізму

демократичного здійснення державної влади i сам по собі не є

гарантією демократії. Більше того, за незбалансованої системи

стримувань i противаг жорсткий поділ влади може спричинити

протистояння гілок влади. Особливої гостроти протистояння

законодавчої та очолюваної главою держави виконавчої гілок влади

набуває за президентської та змішаної форм республіканського

правління у періоди так званого розділеного правління, коли президент

i парламентська більшість представляють різні партійно-політичні

сили.

Не можна не згадати й такі політичні системи, які функціонують в

умовах єдності влади. У цих системах влада(переважно виконавча)

зосереджена в одних руках(політичної партії, воєнної еліти тощо) і

підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за

тоталітарних або жорстких авторитарних режимів(фашистські, воєнні

диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).

Існує, також, суспільно-політична течія, яка взагалі заперечує

будь-яку форму політичної, економічної і духовної влади, - анархізм.

Він не визнає державу як форму організації суспільства, обстоює нічим

не обмежену свободу людини як самоціль.

Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного

інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади

загалом і демократичних форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм

спродукував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи

деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості,

обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючи

можливості самоорганізації і саморегуляції тощо.

Підсумовуючи все вищесказане можна зробити висновок про існування

механізмів реалізації політичної влади, які повинні виконуватись,

скажімо так, в “ідеальній” державі, а саме:

а) забезпечення законних прав громадян, їх конституційних свобод;

б) утвердження права як стрижня суспільних відносин і вміння

підкорятися йому членів того ж суспільства;

в) виконання функцій розбудови держави (господарських, культурних,

соціальних та ін.).

Отже, ефективність державної влади залежить не тільки від її

поділу, а й від багатьох інших елементів механізму здійснення влади,

які у своїй сукупності характеризуються поняттям «форма держави».

Організація державної влади в Україні

За конституційним визначенням “Україна є суверенна і незалежна,

демократична, соціальна, правова держава”(ст. 1). Демократичний

характер української держави конституційно закріплюється через

республіканську форму правління i принципи народного суверенітету:

«Україна є pecпyблiкoю. Hociєм суверенітету i єдиним джерелом влади в

Україні є народ» (ст. 5) та поділу влади:«Державна влада в Україні

здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та

судову» (ст. 6).

Вищими органами державної влади в Україні є глава держави –

Президент, загальнонаціональний представницький орган законодавчої

влади – Верховна Рада, колегіальний орган виконавчої влади – Кабінет

Міністрів i вищі суди – Конституційний Суд, Верховний Суд i Вищий

Господарський Суд.

Форму державного правління в Україні Конституція визначає як

республіканську. Форма республіканського правління в Конституції не

визначається. Висновок про неї можна зробити на основі аналізу

повноважень вищих органів державної влади та їх співвідношення,

передусім стосовно такої важливої ознаки форми держави, як cпociб

формування i функціонування уряду.

Щодо способу формування i функціонування уряду Україна в роки

незалежності еволюціонувала спочатку від парламентарно-президентської

до президентської, а потім – до президентсько-парламентарної форми

правління. Якщо в перші роки незалежності основний склад уряду

визначався парламентом, то Конституційний Договір між Верховною Радою

та Президентом від 8 червня 1995 р. запровадив президентську форму

республіканського правління, проголосивши Президента «главою держави

i главою державної виконавчої влади України»(головна ознака

президентської республіки) й визначивши, що він «як глава державної

виконавчої влади здійснює цю владу через очолюваний ним Уряд –

Кабінет Міністрів України – та систему центральних i місцевих органів

державної виконавчої влади» (ст. 19) i «призначає Прем’єр-міністра

України, формує новий склад Уряду України – Кабінет Міністрів

України» (ст. 22).

Згідно з чинною Конституцією, «Президент України є главою

держави...» (ст. 102) i не тільки «призначає за згодою Верховної Ради

України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-

міністра України та приймає рішення про його відставку» (ст. 106, ч.

9), а й «призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів

Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів

виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та

припиняє їхні повноваження на цих посадах» (ст.106, ч. 10), «утворює,

реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України

міністерства та інші центральні органи виконавчої влади...» (ст. 106,

ч. 15). Такі повноваження Президента свідчать про те, що він фактично

є главою державної виконавчої влади, хоча формально Конституція цього

не визнає. Реально в Україні icнyє дуалізм виконавчої влади, який

виявляється у її поділі між Президентом i Прем'єр-міністром за

домінуючої ролі глави держави.

За Конституцією, «єдиним органом законодавчої влади в Україні є

парламент – Верховна Рада України» (ст. 75). До повноважень Верховної

Ради щодо формування i функціонування уряду належать: «розгляд i

прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету

Міністрів України», «надання згоди на призначення Президентом України

Прем'єр-міністра України», «здійснення контролю за діяльністю

Кабінету Міністрів України» (ст. 85, ч. 11, 12, 13). Верховна Рада

також «може розглянути питання про відповідальність Кабінету

Miнiстрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів

України» (ст. 87), а «прийняття Верховною Радою України резолюції

недовіри Кабінетові Міністрів України має наслідком відставку

Кабінету Міністрів України» (ст. 115).

Такий розподіл повноважень щодо Кабінету Міністрів між Президентом

i Верховною Радою, за якого уряд формується главою держави, а участь

парламенту в цьому пpoцeci зводиться до надання згоди на призначення

Президентом Прем'єр-міністра, визначає впроваджену в Україні форму

державного правління як змішану, причому саме як президентсько-

парламентарну, а не навпаки – парламентарно-президентську.

Відповідно до цієї форми правління в Україні впроваджена подвійна

політична відповідальність уряду: Кабінет Міністрів несе політичну

відповідальність i перед Президентом, i перед Верховною Радою, які

можуть відправити його у відставку. Проте Президент ніяким чином не

відповідає за дії виконавчої влади, оскільки формально не визнається

її главою, а Кабінет Miнicтpiв не має ніяких засобів впливу на

Верховну Раду, оскільки формується позапарламентським шляхом i не

спирається на партійну більшість у парламенті. Це спричинило

нестабільність уряду, яка виявилася, зокрема, в тому, що за роки

незалежності в Україні діє вже дев'ятий за складом уряд. Впроваджуючи

президентсько-парламентарну форму правлінння, в Україні не вдалося

реалізувати основну перевагу – забезпечення стабільності уряду.

Завдяки змішаній формі правління Президент України має досить

широкі повноваження. Окрім наявних у глави держави в президентській

республіці повноважень, Конституція надала йому право законодавчої

ініціативи у Верховній раді, причому «законопроекти, визначені

Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою

України позачергово» (ст. 93), а також право розпуску парламенту:

«Президент України може достроково припинити повноваження Верховної

Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової ceciї

пленарні засідання не можуть розпочатися» (ст. 90).

Організація державної влади в Україні нині нагадує ситуацію,

описану російським конституціоналістом С. Ю. Кашкіним: «У більшості

країн, які скинули в недавньому минулому тоталітарні режими

(Португалія, Польща, Болгарія, Хорватія, Словенія, Македонія),

встановилася змішана республіканська форма правління, за якої уряд

спирається на парламентську більшість, а всенародно обраний

президент, який нерідко є харизматичним лідером нації, тобто маючи

загальновизнану популярність i народну довіру, не втручаючись у

поточне управління, спрямовує політичний курс. А коли з‘ясовується,

що цей курс є нікчемним, то причина, як виявляється, не в президенті,

а в поганому проведенні цього курсу урядом.

Становище в Україні відрізняється від описаної ситуації не в

кращий бік, тому що уряд в ній не спирається на парламентську

більшість, а це лише додатково погіршує умови його функціонування.

Чітко визначеної i стабільної більшості у Верховній Раді взагалі

немає, що пов'язано з умовами її формування та функціонування.

Оскільки представлені у Верховній Раді політичні партії не беруть

участі у створенні уряду, який формується позапарламентським шляхом,

то їм немає потреби об’єднуватися в більшість з метою створення

урядової коаліції, на яку міг би спиратися Кабінет Міністрів.

Створення стійкої та ефективно діючої більшості у Верховній Раді

утруднюється також порядком її формування.

За чинним виборчим законодавством одна половина з 450 народних

депутатів обирається в одномандатних виборчих округах за мажоритарною

системою відносної більшості, а друга – у єдиному загальнодержавному

багатомандатному виборчому окрузі за пропорційною системою. Такий

порядок трапляється в демократичних державах. На відміну від інших

держав в Україні народні депутати, обрані в одномандатних виборчих

округах за мажоритарною системою, не зв'язані у Верховній Раді ні

партійною, ні фракційною дисципліною, поводяться там на власний

розсуд i відстоюють не стільки суспільні, скільки вузькогрупові й

персональні інтереси.

Не краще стоїть справа i з тими народними депутатами, які обрані

до Верховної Ради за партійними списками. Хоч потрапили вони до

парламенту завдяки партіям, проте не несуть ніякої відповідальності

ні перед самими партіями, ні перед їхніми парламентськими фракціями i

можуть вільно переходити з однієї фракції в іншу, шукаючи вигоди.

Така практика неприйнятна для демократичних держав, у деяких із них в

разі залишення партійної фракції обраний за партійним списком депутат

втрачає мандат. Навіть депутати-мажоритарники там зв'язані партійною

дисципліною, бо без партійної підтримки вони мали б незначні шанси

перемогти на виборах i нічого б не змогли вирішувати в самому

парламенті.

Парламент, депутати якого не зв'язані партійною дисципліною, є

поєднанням різноспрямованих групових i персональних інтересів i

відстоює не стільки загальнонаціональні, скільки групові інтереси.

Він є некерованим i фактично неструктурованим. У ньому важко

сформувати постійну більшість, тому рішення приймаються ситуативною

більшістю. Керівництво фракцій стає заручником членів фракцій,

оскільки ті можуть вільно їx залишати, ставлячи під загрозу саме

існування фракції.

Організація державної влади в Україні, особливо законодавчої

гілки, потребує серйозного вдосконалення. Важливим кроком у цьому

напрямі було б формування Кабінету Міністрів на основі парламентської

більшості, що надавало б сенсу її створенню.

Необхідність створення більшості й забезпечення стабільності

уряду, у свою чергу, вимагатиме посилення партійно-політичної

структурованості парламенту, а у зв'язку з цим – змін у виборчому

законодавстві, найімовірнішим варіантом яких є перехід до суто

пропорційної виборчої системи. Можна буде очікувати змін у бік

парламентарної форми правління. Однак самі по собі такі зміни не

гарантуватимуть підвищення ефективності державної влади. Важливе

значення тут матимуть навіть найдрібніші деталі механізму здійснення

державної влади, у тому числі виборчої системи.

За формою державного устрою Україна є унітарною Державою. Систему

її адміністративно-територіального устрою складають: Автономна

Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й

села. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який

визначається законами України. Автономна Республіка Крим є

невід’ємною складовою України i в межах повноважень, визначених

Конституцією України, вирішує питання, що належать до її відання. АРК

має власну Конституцію, яку приймає Верховна Рада АРК та затверджує

Верховна Рада України. Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та

рішення Міністрів АРК не можуть суперечити Конституції i законам

України та приймаються відповідно до Конституції України, законів

України, актів Президента України i кабінету Міністрів України та на

їx виконання.

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Біологічний факультет

Реферат на тему:

“Принципи поділу Влади, його необхідність і механізм реалізації”

Студент ІІІ курсу

Група біохімії

Фролов Артем

Київ 2002

Зміст:

І. Сутність і види влади

1. Характеристика основних видів влади

2. Політична влада

а) Поняття політичної влади

б) Форми та механізм політичної влади

в) Аксіоми державної влади, як найважливішої форми політичної

влади

г) Основні особливості політичної влади

д) Ресурси й легітимність політичної влади

3. Концепції влади

ІІ. Поділ державної влади

ІІІ. Організація державної влади в Україні

Використана література:

1.Конституція України, К., 1996.

2.Ладиченко В. В.

Поділ влади: Теорія i практика. К., 1998.

3.Рябов С. Г.

Державна влада: проблеми авторитету й легітимності К., 1996.

4.Журнал “Зеркало недели”

5. Шаповал В. М.

Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. К., 1995.

6.Шаповал В. М.

Президент у механізмі здійснення державної влади. К., 1995.

7. Джерела Internet

Страницы: 1, 2, 3