Полiтична свiдомiсть, культура i громадянство

дійсності чи ні. Друга — до приведення окремих своїх компонентів у

відповідність зі змінами в реальному стані речей. Як система поглядів на

оточуючий світ, тип світоглядності і політико-ідеологічних орієнтацій кожна

з доктрин за останні десятиріччя зазнала істотних змін. Вони еволюціонують

залежно від зрушень в економіці і соціальній структурі, культурі та

ідеології, суспільно-політичному житті. Тому, зосередивши увагу на

характеристиках суспільно-політичних доктрин, треба дотримуватися принципу

історизму, враховувати розвиток, тенденцію до оновлення на основі

переосмислення суспільно-політичної практики.

Консерватизм, лібералізм, соціалізм та інші доктрини включають у себе

різноманітні течії, мають різні напрями. У цих доктрин чимало точок

зіткнення. І це природно, оскільки жодна еволюція в сучасному

плюралістичному суспільстві не може бути результатом дій тільки однієї

політичної сили. Відбувається зіткнення інтересів, боротьба ідейних

платформ, що відображають ці інтереси. В ході боротьби різні платформи

взаємно збагачуються і коректуються. Сили, що протистоять, вбирають у себе

більш широкі інтереси. Цей процес лежить в основі руху від

заідеологізованої до реалістичної політики, який спостерігається дедалі

виразніше.

Спектр сучасних соціально-політичних доктрин широкий — від таких, що

вважають за необхідне збереження капіталістичного ладу, протидію

суспільному прогресові, аж до таких доктрин, які повністю заперечують усі

нині існуючі форми суспільного устрою.

НЕОКОНСЕРВАТИЗМ ЯК ДОКТРИНА ЗАХИСТУ ТРАДИЦІЙ І ОДВІЧНИХ ЦІННОСТЕЙ

З кінця 70-х років найбільш популярною політологічною концепцією стає

неоконсерватизм. Загалом консервативна тенденція іде від таких різних за

своїми позиціями мислителів, як Платон, Арістотель, Ціцерон, Макіавеллі,

Ніцше та ін. Писемна історія консерватизму починається з часів Великої

Французької революції кінця XVIII ст. З першої половини XIX ст.

консерватизм виступає як ідейно-політична доктрина, що відображала

здебільшого інтереси дворянства в його боротьбі проти буржуазії. Пізніше,

сприйнявши окремі положення класичного лібералізму, консерватизм стає

ідейно-політичною платформою окремих фракцій буржуазії. Він виступає також

як захисна реакція середніх і дрібних підприємців перед невблаганним

динамізмом капіталістичного розвитку, що загрожував їх існуванню.

В цілому консерватизм спрямований на збереження, підтримку таких, що

історично склалися, форм державного і суспільного життя, насамперед

морально-правових його засад. Він спирається на певні стереотипи масової

свідомості і традиціоналістські уявлення, завдяки чому має широку соціальну

базу серед представників різних верств. На користь консерватизму "працюють"

негативні явища, що супроводжують суспільний прогрес.

У процесі розвитку капіталізму не залишався незмінним зміст

консерватизму. Основні його положення еволюціонували як зворотна реакція на

зміни в ідейно-політичних течіях, що йому протистояли. Після другої

світової війни консерватизм вніс у свої доктрини ряд серйозних змін,

покликаних оновити й посилити його соціально-охоронну функцію. Зокрема, він

керується такими ліберальними принципами, як конституціоналізм, поділ

влади, загальне виборче право та інші, які раніше заперечував.

Отже, термін "неоконсерватизм" не дуже вдалий, оскільки створює

неправдиве уявлення стагнації і навіть реакційності. Поза тим

неоконсерватизм виявив значну відкритість і гнучкість, здатність засвоювати

цінні елементи доктрин. У теоретичному плані він є синтезом неолібералізму

і деяких традиціоналістських консервативних цінностей. Проте консерватори

сприймають лише такі зміни в своїх позиціях, які не зачіпають суті існуючих

інститутів, системи влади та привілеїв.

Сучасний консерватизм не має стрункої ідеології. Йдеться про "філософію

революційної турботи щодо збереження". Консерватизм не проголошує себе

відкрито ворогом будь-яких змін, тим більше, прибічником простого

повернення до минулого. Вся система його цінностей грунтується на

впевненості, що минуле краще, ніж сьогодення. Звідси прагнення до змін, але

ретроградних. Все цс визначає основні риси світосприйняття консерватизму

(Г.-К. Кальтенбруннер). Перша з них — спадкоємність як вірність традиціям і

цінностям, а отже, турбота про створення умов, за яких традиції і

спадкоємність були б сприйняті й реалізовані суспільством. Далі,

стабільність як головна умова ствердження істотної цінності орієнтації

людини. Мається на увазі і така риса, як порядок, який забезпечується

суспільними інститутами. Звідси необхідність протистояти згубному процесу

звільнення людини від інституційно обгрунтованого порядку. Істотна і така

риса, як державний авторитет. Йдеться про тс, що порядок, грунтуючись на

лояльності громадян, потребує захисту державного суверенітету. Тому держава

повинна бути не тільки сильною. Вона призначена стати провідником єдиної,

чітко вираженої політичної волі. Важливою рисою с також принцип свободи —

здатності здійснювати індивідуальну і суспільну ініціативу в межах, які

допускаються ієрархічним порядком.

У системі консервативних цінностей важливе місце посідає постулат про

ненадійність прогресу. І це не випадково. Саме в кінці XX ст. як ніколи

гостро постало питання щодо "ціни прогресу", передусім науково-технічного.

Ускладнилася його взаємодія з соціальним прогресом. Виникла проблема

збереження людського роду. Глибинні зрушення в усіх сферах змусили

замислитися над тим, чи виправданий прогрес, який веде до відчуження,

руйнування традиційних зв'язків. Звідси потяг людей до одвічних моральних

та релігійних цінностей, традицій. Отже, виник сприятливий психологічний

клімат для поширення консервативних ідей.

Найсильніша настанова неоконсерватизму — економічна, точніше — ринкова.

Через призму економічної раціональності розглядається ситуація в інших

сферах життя. Широке і гнучке використання ринкових принципів, орієнтація

на індивіда, розв'язання особистої ініціативи, підприємництво та

активність, усунення бюрократичних перешкод і водночас удосконалення,

надання максимальної гнучкості вже створеним регулюючим механізмам — усе це

найбільш адекватно враховує вимоги економіки при переході до постіндуст-

ріального, інформаційного суспільства.

Економічна програма виходить з концепції "економіки пропозицій", згідно з

якою активною основою суспільства є капіталісти. Саме вони виконують

важливі економічні функції, насамперед інвестицію у виробництво більшої

частини своїх доходів. Звідси необхідність захистити багатство від будь-

яких зазіхань, у тому числі податків. Оскільки вони неминучі, то єдино

придатною вважається регресивна податкова система. З цією метою треба

покінчити з урядовим контролем над цінами, відмінити гарантований законом

мінімальний рівень заробітної плати тощо. Для зменшення ж державного боргу

необхідне скорочення витрат на соціальні потреби. У практичній діяльності

неоконссрватизм усвідомив, що без певних соціальних амортизаторів сучасне

суспільство не може існувати.

Щодо політичної сфери, то тут проголошується ідея "звуження зворотного

зв'язку", тобто можливості громадян впливати на політичні процеси. Звідси

апеляція до "сильної" в політичному плані держави. Основний наголос

робиться на функції прямого насильства як головній формі реалізації влади,

що передбачає насамперед поступовий демонтаж демократичних інститутів.

Вважається, що якість управління і демократія несумісні, знаходяться в

стані війни. Надлишок демократії рівнозначний дефіциту управління.

У концентрованому вигляді орієнтація на заперечення демократії втілюється

в теорії демократичного панування еліт. Згідно з цією концепцією, політичне

рівноправ'я і народний суверенітет не є абсолютними цілями.

У сфері міжнародних відносин неоконсерватизм спирається на концепцію

"політичного реалізму". Розстановка сил у сучасному світі до останнього

часу розглядалася як біполярне протистояння наддержав. Єдино можливою

формою такого протистояння проголошувалося нарощування воєнної могутності.

Міжнародні відносини обов'язково характеризуються жорстокою боротьбою за

владу між державами, які свої власні інтереси ставлять вище від усіх інших.

Тому і зовнішня політика визначається як боротьба за владу (Г. Моргентау).

Вся світова історія, згідно з такою концепцією, складалася з того, що

держави готувались до воєн, брали активну участь у них або відроджувались

зі стану організованого насильства у вигляді війни.

Поряд з цим виявляється здатність нсоконсерватизму зважати на нові реалії

у сфері міжнародних відносин. Досить сказати, що у 80-ті роки в питаннях

війни і миру, міжнародної безпеки не тільки ліві сили відійшли від своїх

небезпечних догм. Багато тверезих консервативних політиків зробили істотні

кроки в цьому напрямі.

Вже цс дає підставу стверджувати, що неоконсерватизм перебуває на етапі

певної кризи, що створюються умови для існування та розвитку інших ідейно-

політичних доктрин. насамперед неолібералізму.

СУЧАСНИЙ ЛІБЕРАЛІЗМ

У період становлення капіталістичного ладу і утвердження панування

буржуазії була висунута система поглядів, політичних орієнтацій, що

отримали назву "класичного лібералізму". Вона грунтувалася на політичних

ідеях Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Канта, А. Сміта, В. Гумбольта, А.

Токвіля та інших.

Були обгрунтовані демократичні права і свободи, недоторканість особи,

свобода приватної власності і промислової конкуренції, політика вільної

торгівлі, невтручання держави в економіку. Великого значення надавалося

поділові влади як гарантії щодо державного свавілля і "деспотизму натовпу".

Проблема співвідношення особи і держави в цій доктрині розв'язувалася на

основі положення -про право як реалізацію природного прагнення особи до

свободи.

Громадянська свобода тлумачилась як повна незалежність приватного життя

індивіда від політичної влади, як свобода совісті, слова, зборів і друку,

місця проживання і заняття. Йшлося про досить чітке розмежування і

виділення громадянського суспільства і держави як самостійних сфер

суспільного життя. Політична свобода, а отже, держава як її головний

гарант, у цілому повинні служити лише засобом забезпечення громадянської

свободи. Гарантіями проти зловживання владою вважалися, по-перше, сила

громадської думки, зосередженої в парламенті, по-друге, поділ і рівновага

різних гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової.

Великого значення надавалося утилітаризму (І. Бентам), згідно з яким

завдання держави — забезпечення "найбільшого щастя для найбільшої кількості

людей". Цього можна досягти політикою вільного розвитку капіталістичних

відносин, невтручання держави в економіку, демократизації всіх державно-

правових інститутів.

У процесі еволюції капіталізму, утвердження панування монополій

з'ясувалося, що ці ідеї не забезпечують гармонійного розвитку суспільства.

У зв'язку з цим були переглянуті важливі положення класичного лібералізму.

Значна увага приділялася реформам з метою обмежити свавілля монополій і

полегшити становище найбільш знедоленої частини населення. Були

сформульовані нові принципи Шж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науманн, Дж. Джеліотті.

Дж. Дьюї та ін.), що одержали назву нового, демократичного, або

соціального, лібералізму.

Під назвою кейнсіанства утвердилася відповідна система економічних

поглядів. Вона передбачала посилення економічної і соціальної ролі держави.

^Архаїчні принципи вільного ринку і вільної конкуренції, »на думку

прихильників цієї системи, обертаються злиднями і безправ'ям одних задля

процвітання та панування інших. Реалізація кейнсіанських принципів

покликана пом'якшити, попередити економічні кризи або навіть усунути їх, а

отже, зміцнити капіталізм. Був зроблений висновок, що без державного

втручання взагалі неможливо забезпечити мінімум політичних прав для

громадян. Звідси вимога збереження за державою значних регулюючих функцій.

Визнавалося закономірним існування профспілок. Формулювалася концепція

"держави добробуту". Обгрунтувалася необхідність і можливість подолання

соціальних конфліктів. У політичній сфері проголошувалася ідея

"плюралістичної демократії", згідно з якою політична система розглядалася

як механічний процес "урівноваження" конкуруючих групових інтересів.

Оновлення ліберальної доктрини вбачається в поверненні до початкових

принципів стосовно індивідуальної свободи, рівності, соціальної

справедливості тощо. В зв'язку з цим одне із центральних місць відводиться

ролі держави в економічній і соціальній сферах. Особливо наголошується на

вільному ринку. Вважається, що принцип лібералізму "кожний — за себе" може

бути реалізований у суспільстві, що грунтується на засадах обміну. Обмін

розглядається як найбільш дійовий фактор "управління людьми і поліпшення

умов їхнього життя" (К. Полен). Він можливий тільки серед рівних і "привчає

людей ставитися один до одного як до рівних". Виходячи з пріоритету

економічного росту, сучасний лібералізм висловлюється за надання

підприємцям повної волі щодо ефективного використання своєї власності.

Поряд з цим визнається роль держави в економічній і особливо в соціальній

сферах.

Сучасному лібералізмові властива орієнтація на раціоналізм і

цілеспрямовані реформи з метою вдосконалення існуючої системи. У зв'язку з

цим значне місце посідає проблема співвідношення свободи, рівності і

справедливості. Вважається, що через природні відмінності у здібностях та

доброчесності всі люди відрізняються і не рівні один одному. Кожна група

людей, кожний вид діяльності породжує властиву йому ієрархію, а отже,

еліту. Остання формується із найбільш гідних членів суспільства. Будь-яке

суспільство досягає свого тріумфу завдяки еліті і вмирає разом з нею.

Враховуючи формальний характер політичної свободи і її придушення

ринковими і грошовими інтересами, проблема свободи набуває інтелектуального

забарвлення. Вона переводиться в сферу моралі і культури. В зв'язку з цим

вважається, що існує специфічний культурний лібералізм. Йому відводиться

перша вирішальна роль уже тому, що свобода — цс насамперед духовне явище і

існує вона в культурі.

Неолібералізм досить строкатий за своїм спрямуванням. Є течії, які

змикаються з консерватизмом, а є і такі, що набули соціалістичного

відтінку, як, наприклад, ліберально-буржуазні реформістські концепції

"нового суспільства".

Вважаючи себе виразниками інтересів широких верств населення, автори цих

концепцій поєднують різку критику очевидних вад сучасного їм суспільства з

досить поміркованими реформістськими проектами на майбутнє. Не випадково в

центрі їхньої концепції перебувають не проблеми власності, а проблеми

розподілу і перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб

суспільства і способів їх задоволення.

"Соціалізм" бачиться як набір ідей, побажань, настанов, які виражають

загальні гуманні спрямування людей (Р. Хейлбронер). Проте ці спрямування

ніколи повністю не будуть реалізовані, оскільки не може бути змінена

"природа людини". "Елементами соціалістичної системи" вважається

запровадження "певної форми планування" і "наявність спрямовуючої

соціалістичної ідеології". Оскільки соціалізм вимагає рівності, а

ефективність виробництва забезпечується за рахунок нерівності, то людство

приречене на проміжний стан "між соціалізмом і капіталізмом".

Згідно з одними концепціями, шлях до панування науково-педагогічного

стану і запровадження "соціального планування" пролягає через завоювання

державної влади "новою демократичною більшістю", згідно з іншими — через

формування різних недержавних об'єднань і добровільної ^ординації їхньої

діяльності. М. Харрінгтон висунув програму "соціалістичного лібералізму" як

метод структурного перетворення капіталізму в "демократичний соціалізм".

Вона не включає націоналізації приватної власності, проте передбачає ще ряд

заходів, що обмежують права капіталістів.

СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА ДОКТРИНА СУСПІЛЬНОГО УСТРОЮ

Однією із найпоширеніших є соціал-демократична концепція соціалізму.

Протягом десятиріч вона істотно змінювалась, а нині виступає у вигляді

доктрини "демократичного соціалізму".Зазначалося, що соціалізм —

міжнародний рух, який не вимагає строгої єдності поглядів. Зважаючи на те,

чи грунтують соціалісти свою віру на марксизмі, чи на інших методах аналізу

суспільства, чи натхнені релігійними і гуманістичними принципами, всі вони

спрямовані до єдиної мети — соціальної справедливості, кращого життя, волі

і миру.

Демократія є визначальною в цій доктрині соціалізму. Вона виступає як

надкласове явище і включає гарантоване право на приватне життя, захищає від

свавільного втручання держави. Маються на увазі свобода думки, організації,

віросповідання, загальні вибори, право на культурну автономію для

національних меншостей, незалежність суддів право на опозицію. Мета соціал-

демократів — поступове просування до суспільства, де демократія поширюється

на економічну, політичну і соціальну сфери життя. Загалом соціалізм

розглядається як ціль, до якої людство постійно просуватиметься, наповнюючи

новим політичним і соці" альним змістом такі неминущі моральні цінності, як

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5