Демократія

Демократія

План

1. Розвиток в історії людства змісту демократії.

2. Основні аспекти аналізу демократії: демократія як загальний принцип

єиттєдіяльності суспільства, демократія як принцип політичного життя,

демократія як принцип культури.

3. Основні політологічні концепції демократії: ліберальна, плюралістична,

елітарна, критична, марксистська.

4. Політичні принципи демократії.

1. Розвиток в історії людства змісту демократії.

Поняттю «демократія» і її предметній сфері випала щаслива доля: дане

поняття сучасної політології без особливих суперечок зайняло своє місце як

одне з ключових у політичній семантиці. Цей термін широко використовують і

застосовують у своєму лексиконі навіть супротивники демократії; їхні

критичні випади проти демократії висловлюються у форму неприяйняття лише

конкретних форм її реалізації.

Дотепер учені не виробили загальноприйнятних уявлень, на базі яких

можна було б сформулювати єдине визначення демократії. Водночас існує

множина спроб її дефініцій, що не відповідають тим або іншим вимогам науки,

причому різні автори розглядають у якості визначальних скоріше окремі

елементи демократії: рівність, співучасть (партиципація), влада більшості,

її обмеження і контроль над нею, толерантність, основні права громадян,

правова і соціальна державність, поділ влади, загальні вибори, гласність,

конкуренція різноманітних думок і позицій, плюралізм і т.д.

Для більш продуктивного розуміння основних уявлень про демократію,

безсумнівно, корисні етимологічна й історична ретроспективи концепту. Самий

термін «демократія» складається з двох грецьких слів: demos - народ і

cratia - владарювання, отже, це «влада народу». Більш розгорнуте визначення

«демократії» було сформульовано американським президентом А. Лінкольном.

Воно виражає різноманітні аспекти й істотні ознаки демократії: демократія

виходить з самого народу, вона здійснюється народом і в інтересах народу.

Остання характеристика демократії, як влади «для народу»-не просто

вербальне визначення, оскільки вказується перспектива, у якій демократія

розуміється як ціль держави, досяжна за допомогою політичного і соціального

прямування. У ранні історичні періоди (від Древньої Греції і до Французької

революції) «демократія» зводилася до навчання про форми держави. Для

Геродота (у нього це поняття зустрічається вперше), так само як і для

Платона, Аристотеля, Цицерона, Сенеки й інших класичних авторів демократія

означала не якійсь визначений стан суспільства, а особливу форму

організації державної влади - нею володіють не одна особа (як при монархії

і її варіаціях, скажімо, тиранії) або група людей (приміром, при

аристократії і її різновидах, начебто олігархії або плутократії), а всі.

Аристотель першим у своїй типології трьох «кращих» форм держави (тиранія,

олігархія, демократія або охлократія), поряд із кількісним критерієм

розподілу («хто панує?»), вказує також на критерії якісні («які засоби

панування?»), причому у нього відношення до «демократії» скоріше

немилостиве, як до однієї з форм виродження державного життя. Після

настільки суворого вердикту Аристотеля, протягом наступних двох тисячоріч,

«демократія» виявилася в числі закритих, заборонних понять. Проте,

незважаючи на систематичне ігнорування її як поняття, сама демократія, вже

в якості соціальної реальності, не вважалася знеціненої.

Чому демократія виявилася «в немилості» у Аристотеля ? Мабуть тому, що

він не проводив розходження між «демократією» і «охлократією». Аристотель,

звичайно, розумів істотну різницю між зазначеними двома формами влади, але

усвідомлював й інше - що «демос» (тобто народ у власному змісті) правителі

можуть за допомогою митецької «демагогії» довести до рівня «охлоса» -

«черні», використовувати його у своїх цілях, називаючи це «демократією»,

«народовладдям». Дійсно, було багато випадків таких перетворень в історії

практично всіх народів, нашої вітчизняної в тому числі. Водночас авторитет

Аристотеля й у старожитності, і в середньовіччі був настільки великий, що

його «вердикт» дійсно відтіснив на тривалий час, поняття демократії на

периферію соціального і політичного знання.

Дослідники найчастіше не помічають тієї важливої обставини, що визнана

і схвалювана Аристотелем «політія» містить цілий ряд елементів, що

зближаються з більш пізними, позитивними поглядами на демократію. Політія

означала в старогрецькій політичній думці (Платон, Ксенофонт, Аристотель і

більш пізні мислителі) «державне життя», «державний устрій», а також

навчання про неї, погляд на них. Саме слово походить від терміна «поліс»,

тобто «місце», «місто», у якому живе компактне співтовариство вільних людей

(греків) - у створених ними структурах визначеного соціального і

політичного єднання, під захистом вироблених для цієї цілі законів,

релігійних і моральних норм.

Переоцінка концепту демократії, а також відзначене вище семантичне

його розширення відбуваються в період Французької революції. Демократія

стає поняттям, що відбиває, спочатку, визначений напрямок думки, а пізніше

вже напрямок і зміст визначеного соціального руху, його політичні і

суспільні цілі. З цього часу демократія означає вже не тільки якусь

суспільну структуру, що альтернативно протистоїть монархії й аристократії,

але стає одночасно і філолофсько-історичним шифром у соціології влади,

кодом як для цілого ряду ліберально-буржуазних вимог автономії і співучасті

в прийнятті рішень, так і для ідей і упрямувань до соціальної рівності.

Концепція демократії перетворюється в головну рушійну силу, сутнісний

елемент, іманентний всьому сучасному розвитку соціальних структур. Під

демократизацією припускається процес, що, беручи свій початок у ранньому

конституціоналізмі Англії і США, сприяв виникненню теперішніх форм

демократичного державного устрою, але не завершений і в наші дні. Сучасна

конституційна держава не втілює в собі якусь «закінчену» структуру, або

«готову» для застосування концепцію державного устрою, але є лише

результатом багатоступеневого, що продовжується, історичного процесу.

Сучасна конституційна держава почалася з приборкання і роззброювання

конфесійних партій - учасниць цивільної війни, із встановлення суверенної

державності за допомогою монополізації засобів «узаконеного фізичного

насильства» (М. Вебер) і зосередження їх у руках держави. На цій першій

стадії - встановлення внутрішнього миру і формулювання проблеми

суверенітету - і будується держава саме як держава. Це, проте, ще нічого не

говорить про якість самої організації влади. Держава стає конституційним

лише на другій стадії, коли цей «Левиафан» (Гобс) створює умови миру і

виживання, здійснює поділ влади і гарантує невідчуджуваність основних прав

і свобод людини; і тільки на третій стадії розвитку, з проведенням у життя

принципу суверенітету народу і з завоюванням загального виборчого права

вона стає демократичною конституційною державою, що згодом (четверта

стадія) доповнюється деякими компонентами держави соціальної, держави

загального благоденства. Весь наведений ланцюг складається, таким чином, із

гарантії загального права на виживання (забезпечення умов життя) і

соціальної безпеки (мир) - через визнання прав на особисту свободу

(свобода), через невідчужувані основні права і свободи людини, через

гарантію прав на політичну співучасть і співробітництво (рівність), аж до

утвердження цивільних прав, наданих державою загального благоденства. Цим,

проте, не вичерпується динаміка розвитку демократичної конституційної

держави, її політичної структури.

|Ста|Головна |Домінантний|Побоювання… |Прагнення до… |Політично-інституційн|

|дії|вимога | | | |і висновки |

| | |тип права | | | |

|І |«Мир» |загальні |насильницької |внутрішньому |державний |

| | |права на |смерті, |світу, |суверенітет, |

| | |виживання і|загальної |безпеки, |монополізація |

| | |на безпеку |ненадійності, |прогнозованост|державою законних |

| | | |терору, |і ясності |засобів фізичного |

| | | |цивільної |владних |насильства |

| | | |війни, |відношень | |

| | | |внутрішньої | | |

| | | |роз'єднаності | | |

|ІІ |«Свобода|права |державного |Свободи особи |конституційна |

| |» |особистої |терору, |і ринку, |держава, |

| | |свободи |насильства над|самовизначення|невідчужувані основні|

| | | |совістю, |, сфер |права і свободи |

| | | |дріб'язкової |позадержавного|людини, поділ влади, |

| | | |опіки з боку |втручання |принцип |

| | | |державних | |парламентської |

| | | |органів | |більшості |

|ІІІ|«Рівніст|право |рабства, |рівноправністі|правова держава, |

| |ь» |політичної |безправ'я, |,рівної для |політична демократія,|

| | |співучасті,|ущемленно-сти,|усіх свободі, |право на загальні і |

| | |сприяння |нераспростра |співучасті в |рівні вибори, |

| | | |ненности |політичних |парламентське |

| | | |цивільних |рішеннях |представництво, |

| | | |свобод на всіх| |суверенітет народу, |

| | | | | |співробітництво |

| | | | | |партій |

|IV |«Братерс|соціальні |цивільні) |матеріальному |соціальна держава, |

| |тво» | |права |статку, |сучасна держава |

| | | |соціальної і |забезпеченню |загального |

| | | |матеріальної |рівності |благоденства |

| | | |ущем-ленности,|шансів | |

| | | |злидни | | |

|V |«Навколи|право на |загальної |нормальному |захист тваринного |

| |шнє |екологічне |руйнації |існуванню в |світу,середовище |

| |середови|выживанж |природи і |умовах світу, |обитания і життя як |

| |ще» |(екзистенці|життя, атомної|екологічній |конституційні |

| | |альні права|й екологічної |рівновазі, |права,комісії з |

| | |людини і |катастроф, |«природному», |етики, заснування |

| | |права самої|небезпеки для |адаптивному |технічних академій |

| | |природи) |природних умов|способові | |

| | | |життя |життя | |

2. Основні аспекти аналізу демократії.

Поняття демократії як народовладдя (і інші похідні від цього визначення

демократії) є нормативними, поскільки базуються на нормативному підході до

цього феномену. Демократія характеризується в цьому випадку як ідеал,

заснований на таких цінностях, як свобода, рівність, повага людської

гідності, солідарність. В першу чергу тільки своєму ціннісному змісту

демократія зобов’язана такою популярністю в сучасному світі.

Виявлення елементу утопізму, невідповідності між нормативним поняттям

демократії і реальністю, між ідеалом і життям, являється наслідком

емпіричного підходу до аналізу демократії. Такий підхід абстрагується від

ідеалів і апріорних оцінюючих міркувань і потребує дослідження демократії,

такою яка вона є насправді. У відповідності з виявленними у емпіричних

дослідженнях властивостями, уточнюється і переглядається поняття

демократії і її теорія.

Враховуючи взаємозв’язок нормативних і емпіричних означень демократії

як форми державного правління, можна виділити її слідуючі характерні риси:

1. Юридичне визначення і інституаційне вираження суверінітету,

верховної влади народу. Тільки народ, а не монарх, аристократія,

бюрократія чи духовенство виступають офіційним джерелом влади.

Суверінітет народу виражається в тому, що тільки йому належить

засновницька , конституційна влада в державі, що тільки він вибирає

своїх представників і може періодично приймати участь в розробці і

прийнятті законів за допомогою народних ініціатив і референдумів.

2. Періодична виборність основних органів держави. Демократичною може

вважатись лише та держава, громадяни якої здійснюють верховну владу,

вибираються, причому вибираються на обмеженний срок.

3. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою. Цей принцип

потребує як мінімум рівності виборчих прав.

4. Прийняття рішень за більшістю і підкорення меньшості більшості при

їх здійсненні.

Ці вимоги є мінімальними умовами, які дозволяють говорити про наявність

демократії в тій чи іншій країні.

Однак реальні політичні системи, засновані на загальних принципах

демократії, вельми значно відрізняються одна від одної, наприклад( антична

і сучасна демократія, американська і щвейцарська політичні системи і т.д.

Названі загальні принципи демократії дають можливість виділити основні

критерії, які дозволяють розрізняти і класифікувати багаточисленні теорії і

практичні демократичні моделі і, якби вимірювати їх.

При оцінці у відповідності з їх першим, найважливішим прин-ципом -

суверінітетом народу, - демократія класифікується в залеж-ності від того,

як розуміється народ, і як здійснюється суверінітет.

Обмеження народу деякими класовими або демографічними рамками дає

підставу харектеризувати держави, які піддають політичній дискримінізації

деякі групи населення і зокрема, не надаваючи їм виборчих прав, як

соціально обмеженні демократії і відрізняти іх від всезагальних демократій

- держав з рівними політичними правами для всього дорослого населення.

Народ, являючись складною спільністю людей, має певну структуру,

складається із конкретних особ. В залежності від того, розглядається він

як сукупність самостійних, вільних індивідів, чи як взаємодія різноманітних

груп, котрі переслідують в політиці свої особові, специфічні інтереси, або

як єдине, гомогенне ціле, суб’єкт, в якому домінують загальні інтереси і

воля, концепції і реальні моделі демократії діляться відповідно на

індивідуалістичні, плюралістичні (групові) і колективістські.

В першому вападку безпосереднім джерелом влади вважається особа, в

другому - група, в третьому – весь народ (нація, клас).

Суверінітет народу - найвжливіша конституційована ознака демократії,

яка служить підставою її оцінки не тільки з точки зору розуміння самого

цього суб’єкту, але також за формою здійснення ним влади.

В залежності від того, як народ приймає участь в управлінні, хто і як

безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму,

плебісцитну і представницьку (колективну).

В прямих формах народовладдя громадяни самі безпосередньо приймають

участь в підготовці, обговоренні і прийняті рішень.

Важливим (другим ) каналом участі громадян у здійсненні влади є

плебісцитна демократія. Відмінності між нею і прямою демократією

проводиться не завжди, оскільки ці дві форми участі включають безпосереднє

волевиявлення народу, однак вона існує. При плебісцитній демократії

можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм надається

право за допомогою голосування ухвалити той чи інший проект закону чи

іншого рішення, яке звичайно готується президентом, урядом, партією або

інціативною групою. Можливості впливу основної маси населення у підготовці

таких проектів дуже невеликі.

Третя, ведуча у сучасних державних формах політичного устрою є

представницька демократія. Її суть - у виборі громадянами в органи влади

своїх представників, які будуть виражати їх інтереси, приймати закони і

віддавати розпорядження.

В залежності від характеру рівності, яку забезпечує держава, демократія

ділиться на політичну, яка передбачає лише формальну рівність, рівність

прав, і соціальну, яка заснована на рівності фактичних можливостей участі

громадян в управлінні державою.

Важливі відмінні якості різноманітних демократій дозволяють виявити

аналіз четвертої загальної ознаки демократії - підкорення меньшості

більшості при прийняті і здійснені рішень. Таке підкорення може немати меж

і розповсюджуватись на будь-які сторони діяльності людини. В цьому випадку

має місце деспотична демократія. Вона представляє собою абсолютну, нічим і

ніким не обмежену владу більшості, пов’язану з настроєм мас і свавіллям.

Якщо ж влада більшості потребує повного підкорення особистості і прямує до

встановлення над нею постійного загального контролю, то демократія стає

тоталітарною.

Антиподом таких форм управління є конституційна демократія. Вона

ставить владу більшості у визначені границі, обмежує її повноваження і

функції за допомогою конституції і розподілу влади і забезпечує тим самим

автономію і свободу меньшості, в тому числі і окремй особі.

3. Основні політологічні концепції демократії.

Якщо теорія демократії, як видно з викладеного, все більше

направляється в течію демократично-політичної практики, то історію

Страницы: 1, 2