Курсовая работа: Колізійні норми спадкового права

Інститут автономії волі закріплено також і в Гаазькій конвенції 1989 р. щодо права, яке повинно застосовуватись до спадкування майна померлих осіб (про автономію волі у відносинах по спадкуванню). Так, згідно ст. 5 Конвенції, особа може обрати закон певної держави для регламентації спадкування свого майна. Вибір права буде юридично значимим у момент складання заповіту або смерті такої особи, якщо остання була громадянином держави або постійно там проживала. Саме це положення за змістом і правовим значенням є основною нормою Конвенції; до того ж не має значення, залишила особа заповіт чи ні, оскільки вибір закону для управління її майном діє через застосування колізійних норм указаної статті Конвенції. Таким чином особі надається право волевиявлення щодо вибору закону для майбутнього правонаступництва на випадок її смерті. Іншими словами, колізійно-правове визначення права, що регулює спадкування, надає спадкодавцеві можливість знайти правопорядок, що найбільш властивий даному відношенню у рамках його зв’язку з відповідною державою.

Згідно з превалюючою на даний час доктриною, спадкодавець може підкорити спадкування тому закону, з яким це відношення певним чином пов'язане. Відповідно, особа не може обрати те право, яке до неї ніяк не стосується. Очевидно, що через такі міркування міжнародні документи і внутрішнє законодавство обмежують автономію волі розумінням “суттєвого” або “найбільш тісного зв’язку” відносин із певним правом або обмежують автономію волі чітко окресленими межами. Хоча у деяких нормативних актах автономія волі не обмежується, чим ще раз підтверджується керівна роль волі спадкодавця, який може вільно підкорити регулювання процесу спадкування певному правопорядку, хоча і з урахуванням застереження про публічний порядок і надімперативних норм.

На відміну від прив’язки рухомого майна до особистого закону спадкодавця, для нерухомого майна (якщо воно виділяється) законодавчо встановлюється правило lex rei sitae, тобто закон місцезнаходження речі.

Щодо Проекту закону Про міжнародне приватне право України, то у ст. 66 передбачена норма про те, що спадкування нерухомого майна регулюється правом країни, в якій знаходиться це майно.

Інколи особливим статусом може користуватись також і інше майно через своє історичне, культурне, економічне, політичне і інше значення. Таке майно підкоряється регулюванню виключно одному закону (місцезнаходження, місця реєстрації, і т.п.). Воно отримало назву “особливого”. З точки зору Л.Ф. Кічигіна, під цим майном слід розуміти таке майно і цінності, які по праву держави, на території якої вони знаходяться, виділяються із основної спадкової маси і спадкуються інакше, ніж все інше майно, наприклад, цінності валютного фонду країни, морські і річкові судна приватних компаній, що занесені до державного реєстру, паї в акціонерних товариствах і приватних компаніях[11]. Особливого статусу при спадкуванні набуло також майно, яке призначене слугувати цілям відправлення релігійного культу в Японії – власність на такі предмети може переходити тільки до жерців цього культу[12].

Однак є й інша система застосування колізійних прив’язок до спадкування майна – вона основана на принципі використання єдиного права для спадкування як рухомого, так і нерухомого майна. У деяких країнах, (наприклад, Уругвай), все майно спадкується на основі lex situs, але така позиція, що походить від суворих феодальних законів і територіального суверенітету, на сьогодні рідко знаходить теоретично і практично своїх прибічників.

Застосування єдиного колізійного критерію базується на римській концепції розуміння спадкування як універсальної правонаступності, (коли до спадкоємця переходить все спадкове майно у цілому, в тому числі обтяжене боргами), яка пояснювалась, зокрема, тим, що померлий і його спадкоємець є в певному сенсі однією особою (Юстиніан), чи тим, що спадкоємцем продовжується особа померлого (Франкенштейн)[13]. Принцип використання єдиного права до процесу спадкування розповсюджений по всьому світі. Більшість країн, як наприклад, Японія, Німеччина, Куба, Чехія, Південна Корея, ОАЕ, Грузія, Буркіна-Фасо, Греція, Єгипет, Венесуела, Чилі, Угорщина, Австрія, Італія, Бразилія, Ліхтенштейн, Португалія, Йемен, Латвія, Перу, Польща, Туніс, Уругвай, Іран, а також Кодекс Бустаманте зупинили у своєму законодавстві вибір на одному праві, що частіше за все базується на особистому законі спадкодавця. І лише 17 країн, законодавства яких описуються у параграфі, а саме: Вірменія, Канада, Китай, Литва, Мадагаскар, Монголія, Нідерланди, штат Луїзіана, Таїланд, Туреччина, Франція, Естонія, Бєларусь, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Румунія виділяють нерухомість в окрему категорію спадкування.

Другою колізією в міжнародному спадкуванні є колізія щодо здатності до складання заповіту.

Проект Закону України про міжнародне приватне право у ст. 67 визначає здатність особи до складання і скасування заповіту також за законом постійного проживання, але в момент його складання або в момент смерті.

Необхідність існування колізійних норм щодо здатності до складання заповіту обумовлена, зокрема, значними відмінностями у цивільному праві різних країн щодо набуття вказаної здатності. Так, у Франції, Швейцарії, Англії, більшості штатів США здатність до складання заповіту виникає разом з повноліттям – 18 років. За правом ФРН, по досягненні 16 років особа може укладати заповіти; так само вік 16 років дає право укладати заповіт у Франції, але тільки щодо половини майна – предмету заповідального розпорядження, а у випадку відсутності родичів до шостого ступеню, є можливість заповідати все майно. З 14 років укладають заповіт у деяких штатах США, а в Англії з 14 років заповіт можуть укладати військові і моряки[14].

Крім того, більшість законодавств не наділяють здатністю до складання заповіту недієздатних осіб: душевнохворих, глухих, німих, сліпих, марнотратників, осіб, що зловживають спиртними напоями тощо.

Через законодавчі відмінності різних країн щодо здатності до складання заповіту, в колізійному праві багатьох країн природно існує норма щодо вибору права для питань про здатність до складання заповіту, хоча варіації на тему колізійних прив’язок визначаються своєю різноманітністю в межах особистого закону. Всі закони виходять із застосування особистого закону спадкодавця на момент волевиявлення і у відношенні здатності особи до складання і відміни заповіту.

Так, заповідальна здатність визначається законом громадянства у Югославії, Чехії, Туреччині, Таїланді. Естонія надає пріоритет закону країни перебування на час складання, зміни, відкликання заповіту; для Литви вирішальним є закон місця складання заповіту; Монголія надає перевагу постійному місцю проживання; Італія – національному закону. Лише деякі країни допускають декілька альтернативних колізійних прив’язок. Законодавство Швейцарії встановлює прив’язки до місця проживання, звичайного перебування, громадянства на момент розпорядження. Ліхтенштейн надає найбільш широке коло можливостей для вибору права у питанні заповідального розпорядження. Обирати можна серед вітчизняного правопорядку на момент юридичної дії або смерті, звичайного місцеперебування на момент юридичної дії або смерті і права Ліхтенштейну. Штат Луїзіана використовує критерій доміцілію на момент складання заповіту чи смерті. Однак більшість країн у своїх колізійних нормах окремо не визначають право для встановлення заповідальної здатності. Напевне, найбільш прийнятною є позиція законодавства Швейцарії і Ліхтенштейну, які окреслюють найбільшу кількість альтернативних прив’язок щодо здатності до складання заповіту в межах того ж таки особистого закону.

Іншою колізією спадкування у МПП є колізія відносно форми заповіту.

На форму заповіту завжди впливали історичні і культурні традиції права даного суспільства. Наприклад, за доби класичного візантійського приватного права для складання усного заповіту вимагалась наявність семи свідків, які виконували обов’язкові формальності; на той час вже існувала можливість складання “пільгового заповіту для певних категорій осіб: воїнів, мандрівників. Так, “поранений воїн взагалі міг залишити заповіт кров’ю на щиті, піхвах чи мечем на землі”[15].

І на сьогодні загальновизнаною є необхідність дотримуватись встановленої у законодавстві форми для складання заповіту. Форма заповіту не повинна бути складною і обтяжливою, що перешкоджало б можливості укласти заповіт, однак разом з тим вона повинна по можливості гарантувати автентичність заповіту і забезпечувати виконання волі спадкодавця, таємницю заповіту тощо. Виконання таких вимог до форми заповіту забезпечується законодавствами різних країн по-різному. Через це заповіт, укладений без дотримання встановленої форми, може бути визнаний недійсним через максиму: “форма заповіту = його суть”.

Національні законодавства часто встановлюють різноманітні форми заповіту. Так, публічний заповіт (можливий у ФРН, Франції, Японії, Швейцарії) зазвичай складається за участі нотаріуса та свідків. Цивільні кодекси багатьох країн (США, Італія, Франція, ФРН) допускають олографічний заповіт, який повинен бути власноручно написаний, підписаний і датований спадкодавцем, а потім переданий нотаріусу в закритому конверті. В деяких країнах можна укласти усний заповіт за участі свідків (ФРН, США), хоча і з деякими обмеженнями, а також взаємні заповіти, які відомі в англо-американському праві, що містять взаємні зобов'язання заповідачів. Законодавство часто передбачає спрощену форму для укладання заповітів – просту письмову, усну – для осіб, що знаходяться в місцевості, з якою немає зв’язку через виключні обставини. В Каліфорнії, наприклад, був визнаний заповіт, що був написаний на щаблинах сходів[16].

В Англії можливою є лише одна форма заповіту: письмовий документ, підписаний заповідачем чи особою за його вказівкою, завірений не менше ніж двома свідками. Заповіт може бути написаний, надрукований, оформлений у вигляді криптограми; можливе поєднання надрукованого і написаного текстів[17]. За правом США в різних штатах встановлені норми, значно відмінні між собою щодо форми заповіту. Так, у деяких штатах олографічні заповіти визнаються, у деяких – ні; усні заповіти у деяких штатах можливі лише для рухомого майна чи обмежені певною вартістю спадкової нерухомості; відмінними є норми щодо кількості свідків і т. ін. В Україні заповіт повинен бути письмовим, підписаним особисто заповідачем, нотаріально посвідченим (ст. 1247 ЦК).

Прив'язка до locus regit actum використовується у законодавстві у сфері МПП щодо форми заповіту в таких країнах як Південна Корея, Естонія, Португалія, Мексика, Мадагаскар, Литва, Іран. Ряд інших країн поєднують прив’язку до locus regit actum з національним правом спадкодавця (громадянством). До них належать наприклад, Польща, Об’єднані Арабські Емірати, Єгипет, Монголія. Прив’язка щодо форми заповіту, який містить розпорядження нерухомістю за законодавством деяких країн передбачає застосування закону місця знаходження нерухомості.

Крім того, якщо національне законодавство передбачає здійснення заповіту за певною формою, заповіт не буде визнаний дійсним за національним законодавством у разі протиріччя національній нормі права (Іспанія, Нідерланди), хоча не виключене визнання заповіту дійсним за іншими правовими системами.

В найбільш розвинених цивільних законодавствах світу прив’язка locus regit actum доповнюється рядом прив’язок до особистого закону спадкодавця (постійного місця проживання, доміцілію місця перебування, місця знаходження нерухомості чи до права, яке регулює правонаступництво на випадок смерті (ФРН, Швейцарія, Ліхтенштейн, Італія, Угорщина, Румунія та ін.).

Міжнародні документи з питань іноземного спадкування

Важливого значення для України мають двосторонні договори про правову допомогу. Колізійні норми в договорах колишнього СРСР і України з іншими країнами містять в основному жорсткі колізійні прив’язки до конкретно визначеного в угоді правопорядку.

Характерними рисами договорів про правову допомогу у спадкових нормах є те, що: 1) майже всі вони надають національний режим громадянам іншої сторони у спадкових відносинах щодо здатності до складання заповіту і здатності отримувати майно і права; 2) договори виходять з розщеплення спадкування у відповідності з категоріями майна, яке спадкується, тобто, сповідується принцип дуалізму, коли до рухомого майна застосовується закон громадянства чи постійного місця проживання, а до нерухомого – закон його місця знаходження; 3) форма заповіту майже завжди визначається за законом громадянства спадкодавця на момент смерті чи місця складання заповіту[18].

Прикладом регіональної уніфікації є Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних, кримінальних справах, що прийнята у Мінську 22 січня 1993 р., ч. V якої присвячена спадковим відносинам, хоча вона в значній мірі співпадає з нормами двосторонніх договорів (наприклад, в ній установлюється, що право спадкування нерухомості визначається за законом держави, де вона знаходиться, а іншого майна – за законом постійного місця проживання спадкодавця (ст. 45), заповідальна здатність установлюється за законом останнього місця проживання на момент смерті (ст. 47), форма заповіту повинна відповідати вимогам закону останнього місця проживання або місця укладання заповіту (ст. 47).

Видатне положення серед прикладів регіональної уніфікації займає, зокрема, Кодекс Бустаманте 1928 р., в якому ст.ст. 144-163 (усього 20 статей) присвячені виключно спадкуванню (основні засади спадкування з іноземними характеристиками в цьому документі зводяться до єдиного закону спадкування незалежно від категорій майна, застосування у якості прив’язки в основному особистого закону, а також встановлення правил “міжнародного публічного порядку” щодо форми заповіту). Кодекс Бустаманте діє вже більше семидесяти років для 15 країн Латинської Америки: Болівії, Бразилії, Венесуели, Гватемали, Гондурасу, Гаїті, Домініканської Республіки, Коста-Ріки, Куби, Нікарагуа, Перу, Панами, Сальвадору, Чілі, Еквадору, що само по собі свідчить про непересічний характер цього акту. Більше того, Кодекс Бустаманте застосовується і в інших країнах через його риси “розумності й доцільності”.

Для регулювання спадкових відносин на міжнародному рівні понад століття тому почали розроблятись Гаазькі конвенції щодо вибору закону для регулювання різних аспектів спадкування: 1894, 1904, 1925, 1928, 1961, 1989 років. Еволюцію колізійних норм цих конвенцій можна простежити на такому прикладі. Конвенція 1928 р. “Про конфлікт законів і юрисдикцій в області спадкування за законом і за заповітом” містила основний і майже єдиний колізійний принцип – національний закон на момент смерті для визначення закону регулювання спадкових відносин з обмеженнями лише на користь закону місцезнаходження для так званого “особливого майна”. Зовсім іншими прив’язками оперує Конвенція про закон, що застосовується до спадкування майна померлих осіб 1989 р., яка для вирішення колізійних питань спадкового права містить розгалужену структуру колізійних прив'язок від постійного місця проживання через закон громадянства до закону найбільш тісного зв’язку (ст. ст. 3, 5, 6).

Гаазькі конвенції значно відмінні від договорів про правову допомогу і породжені практичною необхідністю узгодити сталість і консерватизм філософії спадкового права з прискореним розвитком міжнародних відносин у приватній сфері, адже вони можуть функціонувати у двох площинах уніфікації: внутрішній та міжнародній, що є безперечно позитивним моментом.

Так, Конвенція про колізію законів щодо форми заповідальних розпоряджень 1961 р. (учасниками якої є 31 країна, зокрема, ФРН, Австрія, Англія, Бельгія, Данія, Іспанія, Норвегія, Польща, Швеція, Швейцарія, Франція, Японія, Югославія), встановлює у ст. 1 найбільшу кількість альтернативних прив’язок по відношенню до форми заповіту з-поміж інших міжнародних документів, причому достатньо, щоб заповіт був дійсним за будь-яким із перерахованих законів із врахуванням основ публічного порядку (закону місця укладання, громадянства на момент укладання або смерті, доміцілію на момент укладання або смерті, місця звичайного місцепроживання на момент укладання чи смерті, відносно нерухомості – місця її знаходження). За певних обставин може діяти прив’язка до закону найбільш тісного зв’язку. Конвенція застосовується до форми укладання і скасування заповіту, в тому числі і до заповітів, укладених двома і більше особами в одному документі. Дана Конвенція надає можливості до широкого обмеження її норм країнами-учасницями за допомогою багатьох застережень.

Отримання українським громадянином спадщини за кордоном

Відповідно до українського законодавства, права спадкування, що виникають у силу іноземних законів цілком визнаються в Україні. Іноземна спадщина в Україні не обкладається податком, у той час як, наприклад, у Франції спадкоємний податок складає 55 %, у штатах Пенсільванії, Нью Джерсі – 15 %.

Консульські установи України сприяють українським громадянам у захисті спадкових прав, що виникли під дією іноземного закону. Відповідно до Консульських конвенцій, компетентні органи держави перебування повинні негайно сповіщати консульську установу про відкриття спадщини після смерті громадянина акредитуючої держави. Представництво консула продовжується доти, доки сам спадкоємець не візьме на себе захист своїх прав чи не призначить свого представника. Консул вживає заходів для охорони майна, що залишилося після смерті громадянина України. Якщо залишене майно, повністю або частково складається з предметів, що можуть зіпсуватися, а так само при надмірній дорожнечі зберігання такого майна, консул має право продати це майно і надіслати виручені гроші за належністю. Консул приймає на зберігання спадкове майно для передачі спадкоємцям, що знаходяться в Україні. (Консульський Статут України 1994 р., затв. Указом Президента від 2.04.1994 №127).

Спадкові права іноземців

У сфері спадкових прав іноземці на території України користаються національним режимом незалежно від місця їх постійного проживання. Це означає, що іноземці можуть заповідати й успадковувати майно нарівні з громадянами України. З цього принципу виходять Договори про правову допомогу, які передбачають, що громадяни однієї країни у відношенні спадкування цілком прирівнюються до громадян іншої країни. Єдине відоме виключення спадкоємних прав іноземців існує у сфері спадкування ними земельних ділянок. Так, на підставі п. п. 2, 3, 4 ст. 81 Земельного кодексу, іноземці можуть успадковувати земельні ділянки, але земельні ділянки сільськогосподарського призначення повинні бути відчужені протягом року. Подібні обмеження існували у країнах Західної Європи і США, але в XYIII і XIX століттях вони були скасовані.

Перехід майна до держави

Держава може бути спадкоємцем майна за як законодавством України (ст. 1277 ЦК) так і інших держав у випадках, коли у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем права спадкування, або якщо жоден зі спадкоємців не прийняв спадщини. Таке спадкове майно (що інколи називають відумерлим) по праву спадкування переходить до держави.

У США, Франції, Австрії, такий перехід здійснюється на основі права «окупації» (що означає перехід майна як безхазяйного до держави). Ці розбіжності можуть мати істотне значення. Так, якщо український громадянин помер, і за кордоном у нього немає ніяких спадкоємців, то по праву спадкування його майно повинне перейти до української держави. Якщо ж вважати, що це майно повинне перейти по праву окупації, то воно повинно перейти до тієї держави, на території якого майно залишилось після смерті особи.

Приклад. Павло Полуботок був гетьманом України при Петрові I. У 1720 році він відправив зі своїм сином Яковом у Лондон майже усе своє золото. Яків у супроводі трьох чоловік на англійській шхуні, що вийшла з Архангельська і благополучно допливла до берегів Англії, доставила туди барило з золотом. У Лондоні за доручення батька син помістив золото (200 тис. руб.) у банк Ост-Індськой компанії. При цьому були визначені такі умови: 4% річних зі зростанням суми за рахунок дивідендів; термін збереження – до витребування самим гетьманом, особами, їм призначеними, чи його спадкоємцями. Війна, революція перешкодили розшуку спадкоємців гетьмана і ведення справи про спадщину. Якщо застосувати теорію переходу спадщини до держави як до спадкоємця – внесок повинна одержати Україна, якщо теорію окупації – Великобританія.

За даними Книги рекордів Гіннеса, полуботківський внесок в англійському банку складає 32 трильйона доларів[19].

Питання про долю виморочного майна вирішується у договорах про правову допомогу. Згідно з цими договорами, виморочне рухоме майно передається до держави, громадянином якої на момент смерті був спадкодавець, а виморочне нерухоме майно переходить у власність держави, на території якої воно знаходиться. Наприклад, Мінська конвенція 1993 р. ст. 46.

Висновки

міжнародний спадкування майно

Таким чином на підставі всього викладеного вище можна зробити висновки, що передумовою виникнення колізій спадкового права вважається і взаємодія національних правових систем у цій галузі. Така взаємодія виражається у застосуванні в одній країні норм спадкового права, які існують в іншій країні щодо іноземного спадкування, і у позитивному ставленні до набутих в іншій країні суб'єктивних спадкових прав. Колізія у міжнародному спадкуванні виникає у вигляді протиріччя між системами права в цілому і нормами права, зокрема, що стосуються міжнародного спадкування в різних країнах через їхню здатність до взаємодії. Тому колізію в міжнародному спадкуванні слід визначити як таку правову ситуацію, в якій відносини по спадкуванню пов'язані з двома чи більше національними системами права, що шляхом взаємодії здатні їх регулювати. Установлюючи колізійні норми внутрішнього спадкового права, кожна держава самостійно визначає межі дії власних законів і законів інших країн до спадкових відносин, виходячи з власних пріоритетів і прагнень певним чином гарантувати перехід прав і обов'язків померлого до його нащадків чи держави. Тому будь-яку колізійну норму, що стосується міжнародного спадкування, можна визнати такою, яка певним чином забезпечує взаємодію різних систем права щодо спадкових відносин, допускаючи чи ні дію іноземного спадкового права на своїй території. Як видається, такий допуск іноземного права може мати місце лише тоді, коли іноземні норми відповідатимуть цілям і характеру норм власної правової системи для забезпечення відповідного переходу прав і обов'язків у процесі міжнародного спадкування і для забезпечення недоторканності належним чином придбаних спадкових прав.

Список використаної літератури

1.  Федосеева Г.Ю. Международное частное право: Учебник.- М.: Острожье, 1999.- С. 173 – 175.

2.  Гражданское и семейное право развивающихся стран: Учеб. пособие / Под ред. В.К. Пушинского и В.В. Безбаха. - М.: УДН., 1989. – C 152-164.

3.  Основные институты гражданского права зарубежных стран.: Сравнительно-правовое исследование. - Рук. Залесский В.В. - М.: Норма. - 2000. – C. 489-570.

4.  Рубанов А.А. Заграничные наследства (отношения между социалистическими и капиталистическими странами).: М. - Наука. - 1975. – С. 88-116.

5.  Рубанов А.А. Вопросы наследования в договорах СССР с другими странами социалистического лагеря // Проблемы международного частного права.- М.:Изд-во ин-та междунар. отношений.-1960 .- С. 169.[1]

6.  Богуславский М.М. Международное частное право: Практикум. – М.: Юристъ, 1999. – С. 204-205.

7.  Гражданское и торговое право капиталистических государств Часть II / Под ред. Нарышкиной Р.Л. - М.: Междунар. отношения. - 1984. – 284.

8.  Международное частное право: современые проблемы: В 2 кн. - М.: Наука. - 1993. - Кн.2. – С.70, 87.

9.  Международное частное право: Иностранное законодательство. - М.: «Статут». - 2000. – 892 с.

10.  Кичигин Л.Ф. Международно-правовые аспекты наследственного права ФРГ и практика его применения по делам советских граждан: Дис… канд. юрид. наук: 12. 00. 03. - М. - 1972. – С. 208-209.

11.  Храбсков Е.О. Історія приватного права Європи: східна традиція. - Одеса. - Юрид. літ. - 2000. – С. 151.

12.  Гражданское и торговое право капиталистических государств / Под ред. К.К. Яичкова. - М.: Изд-во Междунар. отношения. - 1966. – С. 539-546, 544.

13.  М.И. Кулагин. Предпринимательство и право: опыт Запада. М. 1992. С. 38.

14.  Д.И. Азаревич. Из лекций по римскому праву. Вып. І. Одесса. 1885. С. 118; С.Н. Братусь. Зазн.твір. С. 40.

15.  Ануфриева Л.П. Международное частное право: В 3-х т. Особенная часть: Учебник. — М.: Изд-во БЕК.

16.  Дахно І.І. Міжнародне економічне право. — К.: Центр учбової літератури.

17.  Дахно І.І. Міжнародне приватне право. — К.: МАУП.

18.  Додонов В.Н., Каминская Е.В., Румянцев О.Г. Словарь гражданского права / Под ред. В.В.Залесского. — М.: ИНФРА-М.

19.  Звеков В.П. Международное частное право. — М.: НОРМА.

20.  Кибенко Е.Р. Международное частное право. — Х. Михеев С.А. Международное экономическое право. — Х.

21.  Опришко В.Ф. Міжнародне економічне право. — К.: КНЕУ.

22.  Попов А.А. Международное частное право. — Х.: РА.

23.  Фединяк Г.О., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. — К.

24.  Чубарєв В.Л. Міжнародне економічне право. — К.: Юрінком Інтер.

25.  Юлдашев О.Х. Міжнародне приватне право. — К.: Ін Юре.

26.  Міжнародне приватне право: Навч. посібник / За ред. В. М. Гайворонського, В. П. Жушмана - К.: Юрінком Інтер, 2007. — 368 с.

[1] Так, у США, наприклад, імігранти із Радянського Союзу (із дореволюційної Росії) складають 2,8 млн. чоловік, з Італії – 10 млн., з Польщі – 8 млн., з Голандії 8 млн. Одних тільки робітників-мігрантів за останню чверть ХХ сторіччя в ФРН було  5-7 млн., а в Італії – 1 млн. Всього в Західній Європі кількість трудящих-мігрантів досягла в 1990 р. 12 млн. чоловік.   Велика кількість турок  (більше ніж 1,5 млн. у Німеччині, майже 125 тис.  у Франції, більше ніж  150 тис.  в Нідерландах), і югославів переселились у Західну Європу; багато тисяч мексиканців переїхали до США; з колишніх бельгійських, французських, англійських колоній в Африці велика кількість людей повернулась у колишні рідні країни (більше 1млн. 150 тис.  у Францію, 90 тис.  в Об’єднане Королівство); більше того, робітники з країн Магриб, особливо з Марокко, поселились у Франції, Бельгії (115 тис.), Нідерландах (113 тис.), у  США і Німеччині близько 80 тис.  і більше 70 тис.  у  Об’єднаному Королівстві. Hague Conference on Private International Law. - Proceedings of the Sixteenth Session 3 to 20 October  1988. Tome 2/ Succession to estates – Applicable  Law., 1990. – P. 151.

[2] Так, 75 % квартир на Канарських островах належать іноземцям,  особливо німцям та скандинавам; на Коста Дель Соль є багато англійських та арабських власників, на Болеарських островах – англійських та німецьких власників //  Hague Conference on Private International Law. - Proceedings of the Sixteenth Session 3 to 20 October  1988. Tome 2/ Succession to estates – Applicable  Law., 1990. – P. 159.   

[3] Основные институты гражданского права зарубежных стран.: Сравнительно-правовое исследование. - Рук. Залесский В.В. - М.: Норма. - 2000. – C. 489-570.

[4] Гражданское и семейное право развивающихся стран: Учеб. пособие / Под ред. В.К. Пушинского и В.В. Безбаха. - М.: УДН., 1989. – C 152-164.

[5] Рубанов А.А. Заграничные наследства (отношения между социалистическими и капиталистическими странами).: М. - Наука. - 1975. – С. 88-116.

[6] Рубанов А.А. Наследование в международном частном праве (отношения СССР с капиталистическими странами). - М.: Наука. - 1966. – С.160-161.

[7] Рубанов А.А. Вопросы наследования в договорах СССР с другими странами социалистического лагеря // Проблемы международного частного права.- М.:Изд-во ин-та междунар. отношений.-1960 .- С. 169.

[8] Международное частное право: современые проблемы: В 2 кн. - М.: Наука. - 1993. - Кн.2. – С.70, 87.

[9] Международное частное право: Иностранное законодательство. - М.: «Статут». - 2000. – 892 с.

[10] Кичигин Л.Ф. Международно-правовые аспекты наследственного права ФРГ и практика его применения по делам советских граждан: Дис…  канд. юрид. наук: 12. 00. 03. - М. - 1972. – С. 208-209.

[11] Кичигин Л.Ф. Вказ. праця. – С. 159-160.

[12] Гражданское и торговое право капиталистических государств / Под ред. К.К. Яичкова. - М.: Изд-во Междунар. отношения. - 1966. – С. 530

[13] Вольф М. Вказ. праця. – С. 606.

[14] Гражданское и торговое право капиталистических государств Часть II / Под ред. Нарышкиной Р.Л. - М.: Междунар. отношения. - 1984. – 285-286.

[15] Храбсков Е.О. Історія приватного права Європи: східна традиція. - Одеса. - Юрид. літ. - 2000. – С. 151.

[16] Гражданское и торговое право капиталистических государств / Под ред. К.К. Яичкова. - М.: Изд-во Междунар. отношения. - 1966. – С. 539-546, 544.

[17] Гражданское и торговое право капиталистических государств Часть II / Под ред. Нарышкиной Р.Л. - М.: Междунар. отношения. - 1984. – 284.

[18] На сьогоднішнй день в Україні діє близько 30 двосторонніх договорів про правову допомогу, (в т. ч.  Конвенція з Італією 1979 р. та Угода з Турцією 2001 р.),  16 з яких діє з часів колишнього СРСР, а також багатостороння Конвенція про правову допомогу 1993 р.

Договір з Іракською Республікою 1973 р, Конвенція з Італією про правову допомогу 1979, договори з Алжірською Народною Демократичною Республікою 1982 р., Тунісом 1984 р., Народною Демократичною Республікою Йемен 1985 р., КНР 1992 р., Монголією 1995 р., Угорською  Республікою 2001 р. не містять норм, присвячених спадкуванню. 

Відповідно, прив’язку до закону громадянства відносно рухомого майна та місцезнаходження нерухомого містять договори з Корейською Народною Демократичною Республікою 1957 р., ст. 36, Румунською Народною Республікою 1958р.,  ст. 37, Народною Республікою Албанія 1958 р., ст. 36, Угорською Народною Республікою 1958 р. , ст. 37, Народною Республікою Болгарія 1975 р., ст. 32,  Польщею 1993 р., ст.37, Молдовою 1993 р., ст. 37, Соціалістичною Республікою В’єтнам 2000 р., ст. 34, Македонією 2000 р., ст.34, Чеською Республікою 2001р., ст. 38. Прив’язку до закону постійного місця проживання для рухомого майна та місцезнаходження для нерухомого використовують договори з Республікою Куба 1984 р., ст. 31, Литовською Республікою 1993 р., ст. 35, Республікою Грузія 1995 р., ст. 34, Естонською Республікою 1995 р., ст.34, Латвійською Республікою 1995 р., ст.36, Республікою Узбекистан 1998 р., ст. 45, а також угода з Турецькою Республікою 2000 р., ст. 30.

Відносно заповідальної здатності прив’язку до закону громадянства використовують договори з Румунською Народною Республікою1958 р. ст. 39, Народною Республікою Албанія 1958 р., ст. 36, Угорською Народною Республікою1958 р, ст. 39, Корейською Народною Демократичною Республікою 1957 р., ст. 38, Народною Республікою Болгарія 1975 р., ст. 34, Республікою Куба 1984 р., ст. 33, Республікою Молдова 1993 р., ст. 39, Республікою В’єтнам 2000 р., ст.36, Македонією 2000 р., ст. 36, Чеською Республікою 2001 р., ст. 40. Договори з Естонською Республікою 1995 р., ст. 34,  з Грузією 1995 р., ст. 34, підкоряють це питання регулюванню у відповідності з національним режимом. І тільки Договір з Узбекистаном 1998 р.в ст. 47  підкоряє заповідальну здатність закону місця укладання акта. Відповідно, норма про заповідальну здатність не міститься в договорах з Фінляндською Республікою 1978 р., Грецькою Республікою 1981 р., Республікою Кіпр 1984 р., Литовською Республікою 1993, Латвійською Республікою 1995 р, а також Угоді з Турецькою Республікою 2000 р..

Форма заповіту регулюється за законом Договірної Сторони, де було укладено заповіт в договорах із Корейською Народною Демократичною Республікою 1957 р., ст. 38, Румунською Народною Республікою, 1958 р., ст. 39, Народною Республікою Албанія, 1958 р., ст. 37, Угорською Народною Республікою, 1958 р.  ст. 39, Республікою Куба 1984 р., ст. 33, Литовською Республікою 1993, ст. 37, Республікою Молдова, 1993 р., ст. 39, Польщею, 1993, ст. 39, Республікою Грузія, 1995, ст. 36, Естонською Республікою, 1995, ст. 36, Латвійською Республікою, 1995, ст. 38, Соціалістичною Республікою В’єтнам 2000 р., ст. 36, Республікою Македонія 2000 р., ст. 36, Чеською Республікою, 2001 р., ст. 40. Прив’язки до місця укладання, громадянства на момент укладання чи смерті, місця проживання на момент укладання чи смерті, а також місця знаходження нерухомості – для нерухомого майна  фіксують договори з Народною Республікою Болгарія 1975 р., ст.34,  Фінляндською Республікою 1978 р., ст. 25, Грецькою Республікою 1981 р., ст. 22, Кіпром 1984 р., ст. 22. І тільки договір з Узбекистаном 1998 р. у ст. 47 встановлює для форми заповіту колізійну прив’язку до місця проживання на момент укладання акту, а угода з Турецькою Республікою 2000 р. в ст. 32 передбачає кумуляцію прив’язок – закону громадянства та закону місця укладання, яким є  законодавство Договірної Сторони.

[19] Богуславский М.М. Международное частное право: Практикум. – М.: Юристъ, 1999. – С. 204-205.