Реферат: Інституційно-правові засади консульського захисту трудових мігрантів з України

У зазначеному Законі окремо наголошується на тому, що іноземець, який одночасно працює на кількох роботах, зобов’язаний мати дозвіл на працевлаштування на кожний вид діяльності.

Крім того, Законом Чехії „Про працевлаштування“ встановлено, що дозвіл на працевлаштування повинен мати іноземець, який:

         – бажає працевлаштуватися на території Чехії на підставі трудових правовідносин із чеською юридичною особою. До цією групи осіб належать: члени різного роду товариств, керівники фірм, члени спостережних рад, члени акціонерних компаній, члени кооперативів;

         – перебуває у трудових відносинах з іноземним роботодавцем та направлений ним до Чехії для виконання робіт за договором, підписаним із чеською фірмою;

         – є прохачем притулку та проживає на території Чехії понад один рік.

Після отримання дозволу на працевлаштування в Чехії від центру зайнятості іноземець подає до консульства Чехії в тій країні, громадянином якої він є, заяву на отримання багаторазової візи з метою працевлаштування. Після отримання візи і початку роботи Закон вимагає від такої особи протягом трьох днів повідомити поліцію у справах іноземців Чехії про місце свого проживання. Новелою цього Закону є те, що іноземець, який бажає працевлаштуватися в іншого роботодавця (чи виконувати інший вид робіт, ніж той, на який уже має дозвіл), зобов’язаний виїхати з території Чеської Республіки та отримати нову візу строком понад 90 днів з метою працевлаштування. Після отримання візи з метою працевлаштування іноземець може повернутися до Чехії та знову за зазначеною вище процедурою отримати дозвіл на роботу. Таким чином створено досить забюрократизований механізм переходу іноземців від одного роботодавця до іншого [8]. Що стосується громадян України, то, за попередніми прогнозами експертів, для отримання дозволів на роботу вони і надалі змушені будуть звертатися до посередницьких структур, які контролюють ринок праці в Чехії, оскільки не тільки не знають вимог нового Закону, а й здебільшого чеської мови [6].

Зрештою, іноземний роботодавець особисто або за посередництва чеської фірми-партнера витребує у центрі зайнятості Чехії заяву-анкету на оформлення дозволу на працевлаштування для працівника, якого він хоче направити до Чехії для виконання певного виду робіт. Далі роботодавець забезпечує правильне заповнення анкети чеською мовою, яку має підписати працівник особисто, сплачує державне мито в розмірі 500 чеських крон та направляє згадану анкету до центру зайнятості для подальшого розгляду та винесення відповідного рішення щодо надання чи відмови в дозволі на працевлаштування. У разі отримання дозволу на працевлаштування, роботодавець має повідомити про це працівника. Далі вступає в дію процедура, зазначена вище.

За законодавством США [1] право іноземних громадян на роботу в цій країні є обмеженим [3]. Для того щоб отримати тимчасовий дозвіл на роботу в США, іноземець повинен мати американського роботодавця (у цьому випадку іноземець має право працювати тільки на цього підприємця) або отримати дозвіл на певний вид самостійної трудової діяльності [3, с. 77–88]. У бiльшостi випадкiв іноземним працівникам необхідно довести імміграційним службам США, що пiсля закiнчення визначеного строку перебування вони мають намiр виїхати зі Сполучених Штатів [10].

Прийом на роботу іноземного працівника є можливим лише за умови отримання на це дозволу Мiнiстерства праці США, до якого мають обов’язково додаватися відповідні гарантії американського роботодавця. У свою чергу компанія-роботодавець, за клопотанням якої видається робоча віза, має сплатити за кожного іноземного працівника визначену законодавством суму. Для офіційного працевлаштування в США іноземцю потрібна робоча віза. Для її отримання бiльшiсть іноземних громадян проходять до в’їзду в США подвійну перевірку. Перед видачею візи на в’їзд у Сполучені Штати консульський спiвробiтник американського посольства вирішує, чи вiдповiдає мета в’їзду та сам заявник усім критеріям допуску в країну. Згодом, у пунктах пропуску на кордоні США усі іноземні шукачі роботи перевіряються на предмет їхньої кваліфікації, визначення тривалості перебування/роботи в США та статусу візи. Iноземнi трудові мігранти, яких спонсорують американські роботодавці, повинні мати попередньо схвалене Бюро з питань громадянства та імміграції США клопотання про видачу робочої візи із зазначенням строку можливого перебування в країні. Крім того, якщо іноземець знаходиться в країнi більше встановленого строку i його затримано за нелегальне працевлаштування, він підлягає примусовій депортації без права в’їзду до США протягом наступних трьох рокiв. У разі повторного порушення імміграційного законодавства, якщо іноземець працював нелегально протягом року та більше, йому забороняється в’їзд до США строком на десять років.

Слід зазначити, що в 2000 р. Конгрес США ухвалив нову редакцію закону „Американська конкурентоспроможність у XXI столітті“ (скорочено „закон Н-1В“). Цим законом запроваджено низку змін до процедури видачі робочих віз. Найважливішим нововведенням стало збільшення щорічної квоти робочих віз до 195 тис. на 2003 р. та відповідно подальші фінансові роки. Головною причиною згаданого нововведення стала невідповідність попередньої трирічної квоти на в’їзд іноземної робочої сили потребі американського ринку праці, на якому в 2001 р. відчувалася значна нестача кваліфікованої робочої сили.

Після подій 11 вересня 2001 р. Конгрес Сполучених Штатів вніс зміни до імміграційного законодавства країни з метою посилення контролю та часткового обмеження процесу трудової міграції. Зокрема, на підставі Закону США „Про боротьбу з тероризмом“ („The Patriot Act“) від 31 жовтня 2001 р., Конгрес США санкціонував створення бази даних про всіх іноземних студентів та заявників на отримання американських віз типу H, M, J-1 [10, с. 23]. На законодавчому рівні впроваджено вимогу обов’язкової додаткової перевірки заявників, які звертаються за неімміграційними візами з мусульманських країн та країн–постачальників нелегальних мігрантів. Правоохоронні органи Сполучених Штатів зобов’язані вести облік та перевіряти всі відомості, подані заявниками на отримання віз з Афганістану, Алжиру, Бахрейну, Еритреї, Ірану, Іраку, Лівану, Лівії, Марокко, Північної Кореї, Оману, Катару, Сомалі, Судану, Тунісу, Об’єднаних Арабських Еміратів та Ємену.

Відповідно до чинної в порядку правонаступництва українсько-американської Консульської конвенції та згідно з домовленістю з Міністерством внутрішньої безпеки США, у разі затримання українських громадян за порушення трудового або імміграційного законодавства, консульський відділ Посольства негайно отримує консульську нотифікацію. На підставі згаданої домовленості представники штаб-квартири Служби імміграції та натуралізації надають Посольству України в США зведену річну інформацію щодо громадян–вихідців із колишнього СРСР, які можуть бути депортовані в Україну. За офіційними даними станом на червень 2008 р., у судах США розглядалося 36 справ щодо порушення у 2003–2005 рр. імміграційного законодавства громадянами України та колишнього СРСР (територія теперішньої України), 55 осіб після відповідного рішення суду очікують на примусову депортацію в Україну. За оцінками Посольства України, громадяни України становлять відносно незначний відсоток загальної кількості трудових мігрантів на ринку праці в США. Це дає підстави зробити висновок, що українські громадяни суттєво не впливають на ситуацію на ринку праці в Сполучених Штатах.

Аналізуючи ситуацію на ринку праці США та практику здійснення державної політики у сфері трудової міграції, можна зробити висновок, що вжиття після вересневих подій 2001 р. запобіжних заходів для обмеження кількості трудових мігрантів та посилення державного контролю в цій галузі разом з недосконалою бюрократичною процедурою обробки заяв на отримання дозволу на роботу мають наслідком значне уповільнення притоку трудових мігрантів у країну.

Основою законодавчого регулювання праці США є такі документи [14]: Американська конвенція про права людини [10], Кодекс федеральних законів США „Про працю“; Закон США „Про імміграцію і громадянство“ від 1959 р. [13]; Закон США „Про протидію імміграції за фіктивними шлюбами“ від 1986 р.; Закон США „Про реформу і контроль імміграції“ від 1986 р.; Закон США „Про імміграцію“ від 1990 р.; Закон США „Про реформу механізмів протидії нелегальній імміграції та відповідальність іммігрантів“ від 1996 р.

15 січня 2007 р. в РФ набули чинності Федеральні закони „Про міграційний облік іноземних громадян та осіб без громадянства в Російській Федерації“[13] і „Про внесення змін до Федерального закону „Про правове становище іноземних громадян у Російській Федерації““[12] та прийняті на реалізацію цих Федеральних законів відповідні постанови Уряду Російської Федерації, які спрощують процедуру видачі дозволів на працевлаштування іноземним громадянам, які прибули до РФ у порядку, що не вимагає отримання віз, а також встановлюють таким особам заборону на здійснення деяких видів трудової діяльності. Іноземний громадянин, який прибув до РФ у порядку, що не вимагає отримання візи, подає заяву про видачу йому дозволу на працевлаштування особисто або через організацію, що здійснює в установленому порядку працевлаштування іноземних громадян, або через особу, яка виступає відповідно до цивільного законодавства РФ у якості представника цього іноземного громадянина, в орган міграційної служби [8, с. 86–88].

До документів, складених іноземною мовою, додається нотаріально посвідчений їх переклад російською мовою. Відмова органом міграційної служби в прийомі від іноземного громадянина заяви про видачу йому дозволу на працевлаштування не допускається, за винятком невиконання іноземним громадянином вимог щодо вищезазначених документів. Орган міграційної служби зобов’язаний не пізніше ніж 10 днів від дня прийому заяви з усіма необхідними та належним чином оформленими документами видати іноземному громадянину дозвіл на працевлаштування або повідомлення про відмову у видачі такого дозволу. Відмова у видачі дозволу на працевлаштування може бути оскаржена іноземним громадянином до Федеральної міграційної служби або до суду протягом трьох робочих днів від дня отримання ним повідомлення про відмову.

Набрання чинності в Росії Федеральними законами „Про міграційний облік іноземних громадян та осіб без громадянства в Російській Федерації“ [13] і „Про внесення змін до Федерального закону „Про правове становище іноземних громадян у Російській Федерації“ [10] не стосується діючого порядку в’їзду і перебування громадян України на території РФ, передбаченого Угодою між Урядом України і Урядом РФ про безвізові поїздки громадян України і РФ від 16.01.1997 та Протоколом про внесення змін до Угоди між Урядом України і Урядом РФ про безвізові поїздки громадян України і Російської Федерації від 16 січня 1997 р., підписаного 30 жовтня 2004 р., якщо це перебування не пов’язано з працевлаштуванням. Зокрема, відповідно до ст. 2 зазначеного Протоколу „громадяни держави однієї Сторони на основі взаємності звільняються від реєстрації у компетентних органах за місцем їхнього перебування на території держави іншої Сторони, якщо строк такого перебування не перевищує 90 днів з моменту в’їзду на територію держави цієї іншої Сторони, за наявності у них міграційної картки з позначкою органів прикордонного контролю, проставленої при в’їзді на територію держави перебування“ [8, с. 14–15].

З огляду на динаміку міграційних процесів, зокрема потоків трудової міграції з України, питання захисту прав та інтересів українських трудящих-мігрантів за кордоном набуло, без перебільшення, державного значення [12, с. 3–12].

Ситуація навколо трудової міграції неодноразово була предметом детального обговорення та аналізу під час засідань Колегії МЗС, на які, зокрема, запрошувалася Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Н.І. Карпачова. На підставі узагальнених МЗС матеріалів щодо ситуації навколо українських трудових мігрантів за кордоном у Верховну Раду України Уповноваженою з прав людини було подано спеціальну доповідь „Стан дотримання та захисту прав громадян України за кордоном“. 17 листопада 2004 р. у Верховній Раді України відбулися слухання з питання „Стан та проблеми правового і соціального статусу сучасної української трудової міграції“. Під час парламентських слухань було, зокрема, розглянуто питання ефективності роботи Міністерства закордонних справ та дипломатичних установ України із захисту прав та інтересів українських трудящих-мігрантів. Верховна Рада України визнала за необхідне посилити захист прав громадян України, які працюють за кордоном, а також підвищити ефективність роботи дипломатичних установ нашої держави щодо забезпечення дипломатичними засобами захисту, запобігання порушенням, відновлення прав українських трудящих-мігрантів. З огляду на вищевикладене, а також з урахуванням тієї уваги, яка приділена цьому питанню в Програмі Уряду, Міністерством змінено концептуальні підходи до організації захисту прав та законних інтересів наших співвітчизників, трудящих-мігрантів за кордоном.

Основним завданням на даному етапі є запровадження дієвого механізму правового захисту співвітчизників за кордоном, у т.ч. трудящих-мігрантів, шляхом залучення до цієї роботи провідних правничих об’єднань, таких як „Українська іноземна юридична колегія“, адвокатське бюро „Правовий радник“, українських і міжнародних громадських організацій, та створення в Міністерстві закордонних справ Центру допомоги громадянам України за кордоном.

У рамках цієї роботи будуть започатковані відділення Центру на базі представництв МЗС у регіонах, насамперед у Львові та Ужгороді, закордонних дипломатичних установах і почесних консульствах у державах, де працює значна кількість українських громадян. Також планується активне залучення до роботи Центру представників викладацького складу та студентів Інституту міжнародних відносин Київського національного університету та факультету міжнародних відносин Львівського нацуніверситету. Отже, створення Центру є продовженням сталих контактів МЗС із згаданими вище правничими об’єднаннями у питанні захисту прав трудящих-мігрантів громадян України за кордоном, які вже дозволили врегулювати низку проблемних ситуацій, пов’язаних із порушенням прав трудящих-мігрантів у Португалії, Чехії, Греції, Італії, Іспанії та інших країнах світу.

Основна мета створення цього Центру полягає у зміні підходів у питанні захисту наших громадян, а саме в організації роботи на попередження можливих негативів, ліквідації правового нігілізму в питанні працевлаштування за кордоном, проведенні попередньої правової інформаційно-роз’яснювальної роботи, а також наданні правового захисту громадянам України, які працюють закордоном з використанням усіх можливих форм захисту їхніх прав та інтересів перед роботодавцями країни працевлаштування, які випливають з національного законодавства країни перебування та міжнародно-правових актів.

Центр відповідно до покладених на нього завдань:

·  співпрацює з українськими правоохоронними та іншими структурами, зокрема з міністерствами праці та соціальної політики, внутрішніх справ, освіти та науки, у справах сім’ї, дітей та молоді, Інститутом Уповноваженого з прав людини у питаннях надання правової допомоги громадянам України як трудящим-мігрантам;

·  здійснює накопичення інформації та проведення моніторингу стосовно проблемних питань щодо захисту прав трудящих-мігрантів громадян України;

·  вивчає стан та здійснює аналіз міжнародного права та національного права країн світу, насамперед законодавства країн, де спостерігається порушення основних прав; готує видання з питань міжнародного права трудящих-мігрантів, збірки перекладів актів міжнародного права стосовно захисту прав трудящих-мігрантів на українську мову;

·  проводить конференції, симпозіуми, „круглі столи“, інші заходи з питань захисту громадян України як трудящих-мігрантів за кордоном.

Центр координує свою діяльність зі структурними підрозділами Департаменту консульської служби Міністерства закордонних справ України та консульськими установами України за кордоном.

Отже, досвід останніх років показує, що міжнародно-правове (всесвітнє і регіональне) і національне (внутрішньодержавне) регулювання трудової міграції в світі відбувається відносно складно. Кожна з країн проводить власну міграційну і трудову політику, що ускладнює визначення і реалізацію правового статусу трудящих-мігрантів, з одного боку, а з другого – їхнього захисту національними державними органами (інституціями) на територіях інших країн. Міжнародний досвід свідчить, що двосторонні угоди в сфері трудової міграції та з інших питань, пов’язаних з ними, є важливим важелем у захисті прав трудящих-мігрантів [1, с. 43–47].

Необхідно зазначити, що укладення міжнародних договорів і створення відповідних національних механізмів ефективного захисту трудящих-мігрантів за межами своїх держав повинні розглядатися як пріоритетні напрямки удосконалення політики трудової міграції різних рівнів. Разом з тим укладення таких угод матиме належний ефект лише тоді, коли в них закладатиметься дієвий механізм реалізації [11, с. 4]. У світі, що глобалізується, необхідно застосувувати комплексні підходи до процесів регулювання міграції. Іншими словами, країни походження, країни транзиту та країни призначення повинні співпрацювати, якщо вони хочуть досягти успіху у впорядкуванні міграційних процесів і зробити трудову міграцію вигідною для всіх сторін.

Література

Абдулаев, М.И. Права человека и закон: историко–теоретические аспекты [Текст] / М. И. Абдулаев. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2004. – 322 с. – (Теория и история государства и права).

2. Абу Салех Мухамед. Міжнародно-правове регулювання статусу трудящих ся мігрантів [Текст]: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.11 / Абу Салех Мухамед ; НАН України; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 1999. – 19 с.

3. Авдокушин, Евгений Федорович. Международные экономические отношения [Текст] : учеб. / Е. Ф. Авдокушин. – М. : Экономистъ, 2004. – 366 с.

4. Аметистов, Э.М. Международное трудовое право и рабочий класс [Текст] / Э.М. Аметистов. – М.: Междунар. отношения, 1970. – 184 c.

5. Анцелевич, Г.А. Актуальные проблемы международного права [Текст] : / Г. А. Анцелевич, А.А. Покрещук. – К.: Украинская академия внешней торговли, 2006. – 282 с.

6. Анцелевич, Г.О. Міжнародне право [Текст] : підруч. / Г. О. Анцелевич, О. О. Покрещук. – К. : Алерта; Пектораль, 2003. – 409 с.

7. Балабанова, Г.П. Трудова міграція в Україні в умовах глобалізації [Текст] / Г.П. Балабанова // Держава та регіони. Серія: Економіка та підприємництво. – 2008. – № 2. – C. 9–13.

8. Балацкий, Е. Внешняя трудовая миграция и российский рынок труда [Текст] / Е. Балацкий // Проблемы теории и практики управления. –1995. – № 6. – С. 86–88.

9. Балацкий, Е. Государственное регулирование экспорта рабочей силы [Текст] / Е. Балацкий // Мировая экономика и международные отношения. – 1994. – № 8. – С. 135–144.

10. Барац, Г.М. Критико-сравнительный анализ договоров Руси с Византией: восстановление текста, перевод, комментарий и сравнение с другими правовыми памятниками, в частности – с Русской Правдой / Г. М. Барац. – Киев: Тип. 1 Киев. артели печ. дела, 1910. – 278 с.

11. Білорус, Олег Григорович. Глобалізація і національна стратегія України [Текст] / О. Г. Білорус. – К. : Броди-Просвіта, 2001. – 304 с.

12. Блажівський, Є. Міжнародна міграція – одна з найбільших проблем сучасної України [Текст] / Є. Блажівський // Вісн. прокуратури. – 2008. – № 6. – C. 3–12.

13. Бойко, О.Д. Історія України [Текст] : навч. посіб. / О. Д. Бойко. – 3-тє вид., випр. і допов. – К. : Академвидав, 2005. – 687 с. – (Альма-матер).

14. Большой юридический словарь [Текст] : словарь / ред. А. Я. Сухарев. – 3-е изд., перераб. и доп. – М. : Инфра-М, 2007. – 857 с.

15. Броунли, Я. Международное право [Текст]. Кн. 2 / Я. Броунли; под ред. Г. И. Тункина. – М.: Прогресс, 1977. – 507 с.

16. Вельяминов, Георгий Михайлович. Международное экономическое право и процесс [Текст]: академ. курс: учеб. / Г.М. Вельяминов; РАН; Институт государства и права; Академический правовой ун-т. – М.: Волтерс Клувер, 2004. – 477 с. – (Библиотека студента).

17. Вишневська, О. А. Сучасна міжнародна трудова міграція та державна міграційна політика [Текст] / О. А. Вишневська // Статистика України. – 2008. – № 2. – C. 87–91.

18. Гавердовский, А.С. Имплементация норм международного права [Текст] / А.С. Гавердовский. – К. : Вища шк., 1980. – 320 c.