МЕНЮ


Фестивали и конкурсы
Семинары
Издания
О МОДНТ
Приглашения
Поздравляем

НАУЧНЫЕ РАБОТЫ


  • Инновационный менеджмент
  • Инвестиции
  • ИГП
  • Земельное право
  • Журналистика
  • Жилищное право
  • Радиоэлектроника
  • Психология
  • Программирование и комп-ры
  • Предпринимательство
  • Право
  • Политология
  • Полиграфия
  • Педагогика
  • Оккультизм и уфология
  • Начертательная геометрия
  • Бухучет управленчучет
  • Биология
  • Бизнес-план
  • Безопасность жизнедеятельности
  • Банковское дело
  • АХД экпред финансы предприятий
  • Аудит
  • Ветеринария
  • Валютные отношения
  • Бухгалтерский учет и аудит
  • Ботаника и сельское хозяйство
  • Биржевое дело
  • Банковское дело
  • Астрономия
  • Архитектура
  • Арбитражный процесс
  • Безопасность жизнедеятельности
  • Административное право
  • Авиация и космонавтика
  • Кулинария
  • Наука и техника
  • Криминология
  • Криминалистика
  • Косметология
  • Коммуникации и связь
  • Кибернетика
  • Исторические личности
  • Информатика
  • Инвестиции
  • по Зоология
  • Журналистика
  • Карта сайта
  • Розвиток європейської журналістики

    Перший європейський журнал – "Journal des Savants" ("Журнал учених", 1665–1828) – був створений за ініціативою французького міністра фінансів Жана-батисту Кольбера, якого часто порівнюють з кардиналом Рішельє. Кольбер задумав періодичне видання, яке б освітлювало наукові, критичні і літературні проблеми, що стоять перед інтелектуальною елітою Європи.

    "Journal des Savants" побачив світло в Парижі 5 січня 1665 р. На посаду редактора і видавця був запрошений радник парламенту Подіни де Салло. Журнал виходив спочатку один раз в тиждень, потім раз в дві неділі на 12 сторінках. Видання Салло було покликане заповнити пропуск в науковому спілкуванні, в обміні інформацією, в плідних дискусіях. Матеріали вдягалися у форму листів. Журнал був орієнтований на наукову полеміку, на "провокацію" суперечки. У виданні "Journal des Savants" Подіни Салло допомагали такі відомі діячі французької культури, як Марен Лерой де Гомбервілль і Жан Шаплен. Через рік видання журналу перейшло в руки абата Жана Галлуа, професора грецької мови, що залишалася на посту редактора до 1674 р.(14)

    На початку XVIII століття слово "журнал" розумілося як "періодичне вигадування, яке, з'являючись регулярно через певний час, повідомляє про нових або знов перевиданих книгах, розкриває їх вміст і сповіщає відкриття в науці; коротше кажучи, вигадування, в якому хтось освітлює все, що щодня відбувається в "Республіці літераторів".

    У 1665 р., із запізненням в декілька тижнів, в Англії з'явився журнал "Philosophical Transactions of the Royal Society" ("Філософські праці Королівського суспільства") під редакцією Генрі Олденберга. Цей журнал, офіційний орган Лондонського королівського суспільства, виходив щомісячно. Цікаво, що з десяти публікацій, що склали перший номер, три були узяті з "Journal des Savants".

    У 1668 р. в Римі з'явився перший італійський журнал "Il Giornale de'Letterati" ("Журнал літераторів"). Журнал цей був задуманий його редактором Франчесько Надзарі за зразком французького "Journal des Savants", а надалі сам послужив зразком для італійських літературних журналів. Журнал, в якому збожеволіли роботи, мовознавчого, філософського характеру літературознавства, проіснував до 1679 р. У 1682 р. професор Отто Менке зробив в Лейпцігу видання латиноязычного журналу "Acta Eruditorium" ("Вчені записки"), який швидко придбав європейську популярність. У його виданні діяльну участь взяв Готфрід Вільгельм Лейбніц, що публікував на сторінках цього журналу багато свої роботи. Журнал "Acta Eruditorium" проіснував до 1731 р.

    Цензурні переслідування, що існували в більшості країн Європи, змусили звернути увагу журналістів на можливість публікацій своїх видань в Голландії. Впливовий французький філософ-скептик Пьер Бейль, що емігрував за свої релігійні переконання до Голландії, став друкувати з 1684 р. періодичне філософсько-літературне видання "Nouvelles de la republique des lettres" ("Новини літературної республіки"). У передмові до першого номера Пьер Бейль писав, що "ми вільні від безрозсудної упередженості. Ми виступатимемо швидше в ролі доповідача, чим в ролі судді, і ми приведемо витримки з книг, направлених проти нас, настільки ж сумлінно, як і книг, промовців за нас". Видання Бейля мало широкий резонанс, затвердивши авторитет редактора в європейських інтелектуальних кругах. У Франції поширення "Nouvelles de la republique des lettres" було заборонене.

    У журналі Бейля містилися рецензії на книги по питаннях філософії, богослів'я, історії і літератури, полемічні вигадування політичного і релігійного характеру. Але навіть в терпимій до інакомислення Голландії ряд публікацій Бейля привели до того, що незалежного редактора втратило місця професора історії і філософії в Роттердамськом університеті.

    Нападки недоброзичливців і здоров'я, що похитнуло, змусили Бейля через три роки припинити своє видання. Бонаж де Боваль продовжив працю Бейля, перейменувавши журнал в "Histoire des ouvrages des savants" ("Історія праць учених", або "Літопис творінь учених"). У новому вигляді журнал проіснував до 1709 р.

    У 1688 р. Жан Леклерк, емігрант і ідеологічний опонент Бейля, зробив в Амстердамі видання журналу "Bibliotheque universelle et historique" ("Загальна історична бібліотека"). Цей журнал проіснував п'ять років і прославився тим, що вже в перших номерах Леклерк опублікував обширні витягання із засадничої праці Джона Локка "Досвід про людський розум", викликавши бурхливу полеміку в багатьох країнах Європи.

    Журнали літературно-критичного вмісту у Франції ведуть свій початок від періодичного видання "Mercure galant" ("Галантний Меркурій"), заснованого в 1672 р. Королівський "привілей" на видання цього журналу отримав популярний у той час драматург і полеміст Жан Донно де Візі, літературний противник Мольера. У перші роки "Mercure galant" виходив нерегулярний, проте з 1677 р. де Візі зробив це видання щомісячним. Особливим успіхом в публіки, що читає, користувався розділ світської хроніки.

    Під рубрикою "Листа до Мадам" де Візі публікував останні новини королівського двору і паризького світла. Розрахунок де Візі був вірний. Розмови і плітки салонів і палацових кругів ставало відомим широкому кругу читачів, що цікавляться інформацією подібного роду.

    Реакція сучасників на дане періодичне видання була неоднозначною. Для Жана де Лабрюйера "Mercure galant" "стоїть нижче за повну нікчемність; втім, подібні видань у нас немало. Той, хто ухитряється нажити перебування на безглуздій книзі, в такій же мірі собі на думці, в якій нерозумний той, хто її купує; проте, знаючи смак публіки, важко деколи не підсунути їй якої-небудь нісенітниці".

    Варто відзначити, що в 1696 р. в "Mercure galant" з'явилася чудова казка Шарля Перро "Спляча красуня", яку той опублікував анонімно, не бажаючи пов'язувати своє ім'я з твором, написаним (згідно канонам класицизму) в "низькому жанрі".

    Надалі королівський привілей на видання журналу "Mercure galant" перейшов в руки Шарля Дюфрені, що поєднував в собі багато талантів, – драматурга, поета, музиканта, художника, романіста, журналіста і комерсанта. Дюфрені увійшов до історії французької журналістики не лише як редактор одного з перших французьких журналів.

    Він вперше застосував прийом показу французькій дійсності очима чужоземця, деякого жителя сіаму, що випадково попав до Парижа ("Серйозні і комічні розваги сіамця", 1699). Герою Дюфрені, абсолютно не знайомий з вдачами європейського життя, постійно потрапляє в комічні і безглузді ситуації, які у свою чергу звертають увагу читача на непривабливі сторони повсякденного життя.

    Прийом, використаний Дюфрені, став вельми популярним в публіцистиці епохи Освіти. Шарль Монтеськье використовував його в "Персидських листах", Олівер Голдсміт – в "Громадянинові світу, або Листах китайського філософа, що проживає в Лондоні, своїм друзям на Сході" і так далі

     

    3.2 Англійська освітня журналістика


    Журналу Стилю, що отримав назву "The Tatler" ("Базіка") і що мав підзаголовок "Базіка Ісаака Бікерстафа", судилося покласти початок не лише англійською, але і всій європейській повчальній журналістиці. Видання починалося зверненням Бікерстафа, що пропонував читачеві "повчальне читання", яке "добродійне і необхідне, що в той же час викликає на думку". Вдало знайдена маска і програма видання, що точно витримується, завоювали англійського читача. У 1710 р. видавничим проектом свого друга зацікавився Джозеф Аддісон. Він став присилати в журнал свої статті і есе. У журналі "The Tatler" Аддісон "знайшов своє покликання, і найчудовіший співбесідник в світі заговорив".

    З приходом Аддісона якість журнальних публікацій зросла, а багато його есе до цих пір перевидаються і вважаються неперевершеними зразками англійської эссеистики. Структура "The Tatler" грунтувалася на одному есе, композиційним стержнем кожного номера, що був. Есе створювалося Стилем або Аддісоном від імені вибраної маски і присвячувалося різним подіям лондонського життя. Окрім есе, в номер ("The Tatler" виходив три рази в тиждень) включалися також дрібні оголошення і замітки.

    Побоюючись, що маска Ісаака Бікерстафа може втратити свою привабливість, Аддісон і Стиль припинили видання "Базіки" на початку 1711 р., коли журнал знаходився на піке своєї популярності. У той же рік з'явився найвдаліший журнал в творчій спадщині Аддісона і Стилю – "The Spectator" ("Глядач"). Цього разу Аддісон і Стиль розробили цілу галерею масок, членів невеликого клубу, які збиралися, аби поміркувати на самі хитромудрі теми з області політики, літератури, філософії, театру, світському життю і так далі

    Справжнім успіхом став образ "Глядача" – сера Роджера де Коверлі, доброчесного провінційного джентльмена, англійського дивака, з цікавістю що вдивлявся в навколишній світ: "Так і живу я на світі, швидше як Глядач, що споглядає людство, чим як один з його представників; таким чином, я став прозорливим державним діячем, військовим, торговцем і ремісником, ніколи не втручаючись в практичну сторону життя. Теоретично я прекрасно знаю роль мужа або батька і помічаю помилки в економіці, діловому житті і розвагах інших краще, ніж ті, хто всім цим зайнятий, – так сторонній спостерігач помічає плями, які незрідка вислизають від тих, хто замішаний в справі. Коротше кажучи, я у всіх сторонах свого життя залишався спостерігачем, і цю роль я маю намір продовжувати і тут".(18)

    Наклад "The Spectator" виріс до 14000 экз., читачі в Європі і колоніях з нетерпінням чекали кожного нового випуску. Але Аддісон і Стиль виявилися вірними вибраній видавничій стратегії, і коли інтерес до "The Spectator" досяг максимальних меж, вони вважали за краще змінити літературні маски. "The Spectator" проіснував два роки – всього вийшло 555 номерів, в останньому номері було оголошено про несподіване одруження одного з персонажів і про раптову кончину іншого. Круг учасників клубу розпався, а замість "The Spectator" в 1713 р. з'явилася нова маска і новий журнал "The Guardian" ("Опікун"). "The Guardian" мав майже такий же успіх, як і "The Spectator", проте протримався близько року, після чого журналістський тандем Стіль-Аддісон розпався. У 1714 р. Аддісон поодинці продовжив випуск журналу "The Spectator", але довів його лише до 635-го номера.

    Вплив "The Spectator" і інших аддисоновских журналів на розвиток англійської і європейської журнальної традиції був феноменальним. Лише у Англії кількість наслідувань обчислювалася десятками.

    ""Шептун" ("The Wisperer", 1709), "Буркотун" ("The Grumbler", 1715), "Буркотун, або Діоген, вигнаний з бочки" ("The Grouler, or Diogenes robb'd of His Tub", 1711), "Базіка" ("The Female Taller", 1709–1710), "Розважає" ("The Entertainer", 1717–1718), "Критик на 1718 рік" ("Critick for the Year MDCCXVIII", 1718), "Інформатор" ("The Intelligencer", 1728), що видавався Томасом Шеріданом, батьком знаменитого драматурга, за участю Свіфта; "Папуга" ("The Parrot", 1728), "Загальний глядач" ("The Universal Spectator", 1728–1746), Генрі Бейкером, що видавався, зятем Дефо, і безліч інших листків оспорювали один у одного увага публіки".

    Більш того, журнали Аддісона і Стилю багато разів перевидавалися у вигляді окремих книг протягом XVIII ст і були перекладені на більшість європейських мов. Нову видавничу модель, відмінну від аддисоновской, зміг запропонувати лише в 1731 р. Едвард Кейв, який став випускати "Gentleman's Magazine" ("Журнал джентльмена"), більшою мірою відповідав сучасному розумінню журналу зі всілякою тематикою і рубрикацією.

    В цілому, в Європі вісімнадцятого століття проти періодичних видань продовжували діяти цензурні обмеження. Якщо навіть в ліберальній Англії свободу преси доводилося відстоювати в досить складних умовах, то в інших європейських державах, зокрема у Франції і в Германії, положення справ було набагато гірше, оскільки журналісти в цих країнах піддавалися позасудовим переслідуванням.


    3.3 Європейська періодика 19 століть


    У Англії XIX ст спостерігався справжній розквіт періодичного друку: у 1810-і рр. лише в Лондоні видавалося більше 30 журналів, а в 1820-і рр. – вже близько 100. Едінбург стає другим інтелектуальним центром Англії, отримавши титул "шотландські Афіни".

    У першій половині XIX століття серед великої кількості періодичних видань виділялися чотири найбільш впливових в області культури і суспільно-політичної думки журналу – "The Edinburgh Review" ("Едінбурзький огляд", 1802–1929), "The Quarterly Review" ("Щоквартальний огляд", 1809–1967), "Blackwood's Magazine" ("Блеквудовський журнал", 1817), "The London Magazine" ("Лондонський журнал", 1820–1826), а також газета, що стала синонімом якісної преси, – "The Times" ("Таймс").

    Щоквартальний журнал "The Edinburgh Review" був заснований в столиці Шотландії в жовтні 1802 р. як орган партії вигов, і серед його засновників були Френсис Джеффрі, Сидні Сміт, Генрі Броугхем. Видавцем журналу виступив книговидавець Арчібальд Констебл, який одним з перших став платити високі гонорари авторам. Головним редактором цього видання протягом 27 років залишався Френсис Джеффрі, критик і есеїст, що поклав почало плеяді редакторів всевладдя в англійській журналістиці XIX ст

    "The Edinburgh Review" став надзвичайно впливовим виданням, а багато його статей політичного і літературно-критичного характеру сприймалися як "істина в останній інстанції". Помірний консерватизм цього видання сподобався публіці, а його літературні думки робили вирішальний вплив і на письменників, і на читачів.

    У перші роки видання журнал піддав критиці поэтов-лейкистов, зокрема Уїльяма Ворсворта і Роберта Сауті. Стаття Генрі Броугхема, опублікована в 1808 р. і висміююча юнацьку збірку віршів лорда Байрона, спричинила один з найгучніших скандалів в історії англійської літератури. Ображений Байрон відреагував на випад "The Edinburgh Review" віршованою сатирою "Англійські барды і шотландські оглядачі" (1809), відстоявши тим самим право літератора на відповідь критику.

    Проте, високий рівень критичних статей "The Edinburgh Review" послужив зразком для багатьох європейських і американських літературно-критичних видань. Як редактор, Френсис Джеффрі зміг відкрити талант таких видатних есеїстів, як Томас Карлейль і Томас Маколей, які почали свою творчу дорогу в журналі "The Edinburgh Review". Маколей, що став згодом відомим англійським істориком, любив повторювати, що "дійсну історію країни можна знайти в її пресі".

    Ежеквартальник "The Quarterly Review" був заснований в Лондоні в 1809 р. як видання консерваторів. За цим журналом стояла видавнича фірма Джона Мюррея, проголошеного "королем книговидавців". "Хрещеним батьком" видання став Вальтер Скотт, що остаточно посварився з "The Edinburgh Review", а першим редактором – публіцист і сатирик Уїльям Гиффорд (1809–1824), що свого часу прославився виданням тижневика "The Anti-Jacobin" ("Антиякобінець", 1797–1798).

    Журнал швидко придбав вплив, порівнянний з впливом "The Edinburgh Review", і навіть скандал з рецензією розгрому на поему Джона Китса, що привів у результаті до смерті поета, став своєрідним аналогом "байроновскому". Той же Китс в одному з листів (1818) відзначав феномен дії впливових ежеквартальников на громадську думку: "Журнали розслабили читацькі розуми і приохотили їх до неробства – небагато тепер здатні мислити самостійно. Крім того, ці журнали стають все більш і більш могутніми, особливо "Куотерлі". Їх влада схожа з дією забобонів: чим більше і довше натовп піддається їх впливу, тим сильніше вони розростаються і укоріняються, відвойовуючи собі все більший простір.

    "Blackwood's Magazine" був заснований в Едінбургу в 1817 р. і став органом так званих "молодших торі". Його ідейним натхненником виявився, як і у випадку з "The Quarterly Review", Вальтер Скотт, а "фінансовою основою" – видавнича фірма Уїльяма Блеквуда, чиє прізвище і виявилася в назві щомісячника. Першими редакторами видання були Джон Локхарт, майбутній зять Вальтера Скотта, і Джон Вільсон, автор драматичної поеми "Чумне місто", сюжетною основою, що послужила, для пушкінського "Бенкету під час чуми". Редакторський тандем Локхарт-Вільсон придбав популярність своїми сатиричними атаками на лібералів (поема "Халдейський рукопис"), а також на поетичну школу "Кокні", тобто на лондонських романтиків.

    Після переходу Локхарта в 1825 р. до Лондона на посаду редактора "The Quarterly Review" Джон Вільсон тривалий час залишався на редакторському посту "Blackwood's Magazine", де під псевдонімом "Крістофер Норт" публікував серії есе, що увійшли до історії англійської літератури під назвою "Аброзіанськие ночі". З редакторською діяльністю Локхарта і Вільсона була пов'язана історія журналістської дуелі, коли в запалі полеміки, що зав'язалася між "Blackwood's Magazine" і "The London Magazine", Джон Скотт (редактор "The London Magazine") викликав в 1821 р. на поєдинок Джона Локхарта. На цій дуелі, де місце Локхарта зайняв його друг Джонатан Крісті, Джон Скотт був убитий.

    Журнал "The London Magazine", заснований Джоном Скоттом в 1820 р., був чисто літературним виданням і, не дивлячись на короткий термін свого "життя", зробив значний вплив на розвиток англійського есе. У журналі розкрилися дарування таких блискучих есеїстів, як Чарльз Лем ("Нариси Елії"), Уїльям Хеззлітт ("Застільні бесіди"), Томас Де Куїнси ("Сповідь англійця, що вживає опіум").

    На рубежі XVIII–XIX ст. у Англії газети не мали такого впливу на громадську думку, як журнали. Проте саме в цей час з'явилася газета, що вважається в даний час синонімом респектабельності британської преси. Її засновником став англійський друкар Джон Уолтер, який в 1785 р. почав видавати газету "Universal Daily Register" ("Універсальний щоденний журнал"). У 1788 р. видання Джона Уолтера було перейменоване в "The Times", і під цією назвою газета увійшла до історії світової преси.

    Завданням Джона Уолтера було зробити "The Times" виданням, интересным всім кругам, що читають. У своїй першій редакційній статті він заявив про те, що "газета має бути хронікером часу, вірним літописцем всіх проявів людського розуму; вона не повинна зосереджуватися лише на одній події, але, подібно добре сервірованому столу, повинна мати в своєму арсеналі блюда на будь-який смак <...> і, уникаючи крайнощів, триматися золотої середини".

    За часів Джона Уолтера заняття журналістикою не було прибутковою справою, єдина винагорода – придбання політичного впливу. Наклади британських газет були невеликими, і в 1795 р. наклад "The Times", що склав 4800 экз., вважався рекордним. Як і інші редактори того часу, Джон Уолтер не уникнув судового переслідування за публікації в газеті. Осенью 1789 р. за статтю, направлену проти герцога Йоркського, він був засуджений до сплати штрафу в 50 фунтів стерлінгів, до ганебного стовпа на одну годину і до року тюремного висновку. Хоча, навіть знаходячись в Ньюгейтськой в'язниці, Уолтер продовжував керувати "The Times". За цей час з'явилися ще дві публікації, що викликають за собою судову кару в додатковий рік в'язниці і штрафу в 200 фунтів стерлінгів. Вийти з в'язниці Джону Уолтеру удалося лише через рік і чотири місяці.

    Справжнє значення "The Times" як загальнонаціональною, а потім впливової європейської газети виявилося лише в XIX ст У 1803 р. управління "The Times" перейшло до Джона Уолтеру II, який підсилив в "The Times" риси респектабельності і зробив це видання найінформованішим в країні. В період наполеонівських воєн Англія знаходилася не лише в економічній, але і в інформаційній блокаді – іноземні новини поступали з великим запізненням. Використавши ситуацію, "The Times" в 1807 р. послала свого кореспондента Генрі Робінсона освітлювати події в Європі. Репортажі кореспондента "The Times" з Німеччини і Іспанії продовжувалися до 1809 р., ставши своєрідним британським "вікном до Європи", а сама газета збільшила мережу своїх кореспондентів як усередині країни, так і за кордоном.

    Страницы: 1, 2, 3, 4


    Приглашения

    09.12.2013 - 16.12.2013

    Международный конкурс хореографического искусства в рамках Международного фестиваля искусств «РОЖДЕСТВЕНСКАЯ АНДОРРА»

    09.12.2013 - 16.12.2013

    Международный конкурс хорового искусства в АНДОРРЕ «РОЖДЕСТВЕНСКАЯ АНДОРРА»




    Copyright © 2012 г.
    При использовании материалов - ссылка на сайт обязательна.