Шляхи вдосконалення кредитної діяльності ПАТ "Райффайзен Банк Аваль"

У разі визначення кредитоспроможності позичальника - фізичної особи мають ураховуватися як кількісні показники (економічна кредитоспроможність), так і якісні характеристики (особиста кредитоспроможність) позичальника, що підтверджуються достовірними документами, виданими третьою особою (довідка з місця роботи, довідка про доходи, виписка (довідка) банку з рахунку про рух коштів, а також (за наявності) кредитна історія позичальника, підтверджена кредитними звітами бюро кредитних історій).

До якісних характеристик позичальника зокрема належать:

–       загальний матеріальний стан клієнта (наявність майна та копій відповідних підтвердних документів на його право власності, які засвідчуються в установленому порядку);

–       соціальна стабільність клієнта (тобто наявність постійної роботи, ділова репутація, сімейний стан тощо);

–       вік клієнта;

–       кредитна історія (інтенсивність користування банківськими кредитами/гарантіями в минулому та своєчасність їх погашення й сплати відсотків/комісій за ними), у тому числі отримана від бюро кредитних історій.

До основних кількісних показників оцінки фінансового стану позичальника - фізичної особи зокрема належать:

–       сукупний чистий дохід (щомісячні очікувані сукупні доходи, зменшені на сукупні витрати та зобов'язання);

–       накопичення на рахунках в банку (інформація надається за бажанням позичальника);

–       коефіцієнти, що характеризують поточну платоспроможність позичальника і його фінансові можливості виконати зобов'язання за кредитною угодою (зокрема, співвідношення сукупних доходів і витрат/зобов'язань позичальника, сукупного чистого доходу за місяць і щомісячного внеску за кредитом та відсотками/комісіями за ним);

–       забезпечення кредиту (застава рухомого й нерухомого майна, наявність його страхування, передавання права власності на об'єкт кредитування (житло, автотранспорт тощо)) та його ліквідність.

Банк для розрахунку основних кількісних показників оцінки фінансового стану позичальника - фізичної особи враховує доходи, факт отримування яких протягом дії кредитного договору підтверджується достовірними документами, виданими третьою особою (довідка з місця роботи, довідка про доходи, виписка (довідка) банку з рахунку про рух коштів).

Під час визначення кредитоспроможності й оцінки фінансового стану позичальників - фізичних осіб, які отримують кредит як підприємці, мають ураховуватися також відповідні показники, що встановлюються для юридичних осіб, у тому числі такі якісні та кількісні показники:

–       менеджмент (рівень менеджменту, ділова репутація та зв'язки в діловому оточенні, готовність та спроможність клієнта нести особисту відповідальність за виконання кредитних зобов'язань тощо);

–       фактори ринку (вид галузі, оцінка привабливості товарів/послуг, що виготовляються/надаються клієнтом; ринок таких товарів/послуг, рівень конкуренції у сфері діяльності клієнта, тривалість діяльності на конкретному ринку тощо);

–       прогноз руху грошових потоків (співвідношення власного капіталу та розміру кредиту, співвідношення грошових оборотів за місяць та суми кредиту тощо).

Класифікація позичальників - фізичних осіб за результатами визначення їх кредитоспроможності (фінансового стану) здійснюється з урахуванням рівня забезпечення за кредитними операціями:

Клас "А" - сукупний чистий дохід позичальника значно перевищує внески на погашення кредиту і відсотків/комісій за ним, високою є ймовірність збереження такого співвідношення протягом дії кредитної угоди; обсяг, якість і ліквідність забезпечення за кредитами, що видаються на строк більше одного року, достатні або позичальник має високу особисту кредитоспроможність (що підтверджується документально) і заслуговує на безперечну довіру; немає жодних свідчень про можливість затримки з поверненням кредиту і відсотків/комісій за ним відповідно до умов кредитної угоди.

Клас "Б" - основні характеристики аналогічні або близькі до класу "А", однак імовірність їх підтримування на такому самому рівні є низькою або наявна тенденція (або інформація) щодо можливості їх зниження. Обсяг, якість і ліквідність забезпечення за кредитами, що видаються на строк більше одного року, достатні для погашення в повному обсязі кредиту і відсотків/комісій за ним.

Клас "В" - сукупні обсяги доходів і витрат позичальника свідчать про досягнення граничної межі в забезпеченні погашення боргу, зміну місця роботи (з погіршенням умов), зростання обсягу зобов'язань позичальника, що свідчить про підвищення ймовірності несвоєчасного та/або в неповній сумі погашення кредиту і відсотків/комісій за ним.

Клас "Г" - фінансовий стан позичальника нестабільний. Наявна тенденція і періодично виникають проблеми із своєчасною сплатою боргу за кредитами та відсотками/комісіями за ним через нестабільність доходів позичальника або зростання витрат та/або зобов'язань. Сукупний чистий дохід позичальника в окремі періоди не забезпечує сплату боргу за кредитом та відсотків/комісій за ним. Є проблеми щодо забезпечення за кредитом (низький рівень його ліквідності або його обсяг недостатній тощо).

Клас "Д" - фінансовий стан позичальника незадовільний. Доходи не забезпечують сплату боргу за кредитом та відсотків/комісій за ним. Кредит не забезпечений ліквідною заставою. Практично немає змоги сплатити борг за кредитом та відсотки/комісії за ним, у тому числі за рахунок забезпечення кредиту.

Якщо немає достовірної фінансової звітності, що підтверджує оцінку фінансового стану позичальника - юридичної особи, або відповідних документів та інформації щодо оцінки фінансового стану фізичної особи, а також належним чином оформлених документів, на підставі яких здійснювалася кредитна операція, то такі позичальники мають класифікуватися не вище класу "Г".

Банк зобов'язаний класифікувати не вище класу "Д" позичальників - фізичних і юридичних осіб, у кредитних договорах з якими немає письмової згоди на збір, зберігання, використання та поширення через бюро кредитних історій інформації про позичальника.

Таким чином, із розвитком ринкових відносин виникла необхідність принципово нового підходу банків до визначення платоспроможності і кредитоспроможності підприємств. Водночас зазначимо, що банківські заклади застосовують безліч різноманітних методик оцінки з певною системою коефіцієнтів.

1.5 Нормативно-правове забезпечення кредитної діяльності комерційного банку

Діяльність ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» як і будь-яка діяльність інших суб’єктів підприємницької діяльності (підприємництва) нормується та забезпечується згідно з Конституцією України та законами та підзаконними актами.

Згідно статті 42 Конституції України, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Держава забезпечує захист конкуренції та підприємницької діяльності. Також не допускається зловживання монопольним станом на ринку, неправомірне обмежування конкуренції та недобросовісна конкуренція [1].

Господарський кодекс України від 16.01.2003 р., встановлює у відповідності з Конституцією України правові засади господарської діяльності, яка базується на різноманітті суб'єктів господарювання різних форм власності.

В статті 42 дано визначення підприємництва. Згідно з цією статтею, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку [2].

Відповідно п.1 статті 43 підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

Пункт 2 статті 43 визначає, що особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами.

У п.3 статті 43 зазначається, що перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, підприємництво в яких забороняється, встановлюються виключно законом.

Згідно п.4 статті 43 здійснення підприємницької діяльності забороняється органам державної влади та органам місцевого самоврядування [2].

Підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом у випадках, передбачених частиною другою статті 64 Конституції України [1].

Стаття 44 даного Кодекса визначає основні принципи підприємницької діяльності, а саме, підприємництво здійснюється на основі:

–       вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

–       самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

–       вільного найму підприємцем працівників;

–       комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

–       вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

–       самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Згідно статті 45 підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця. Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації суб'єктів підприємництва окремих організаційних форм визначається цим Кодексом та іншими законами [2].

Правові основи діяльності банків, порядок створення і основні принципи їх діяльності регламентуються Законом України «Про банки та банківську діяльність» від 07. 12. 00 №2121-ІII (остання редакцiя вiд 24.11.2009 на пiдставi 1533-17). У ньому зазначено, що банк - юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб [6].

Банки є юридичними особами. Вони є економічно самостійними повністю незалежними від виконавчих органів державної влади в рішеннях, пов'язаних з їх оперативною діяльністю, а також щодо вимог і вказівок, які не відповідають чинному законодавству.

Всі комерційні банки підпорядковані Національному банку України. Національний банк України окремо для кожного комерційного банку надає дозвіл у вигляді ліцензій на проведення банківських операцій [10].

Комерційні банки незалежно від підпорядкованості та форми власності ведуть облік у відповідності з вимогами, вказівками та інструкціями Національного банку України, а також вимогами основних документів і нормативних актів, прийнятих Верховною Радою України.

Методичне керівництво бухгалтерським обліком у банках здійснює НБУ, який з урахуванням загальноприйнятих у міжнародній практиці принципів та стандартів чинного законодавства України встановлює єдині правила бухгалтерського обліку в банках на базі комплексної автоматизації та комп'ютерізації. Національний банк розробляє і затверджує План рахунків бухгалтерського обліку в банках, вказівки щодо його застосування, інші нормативні акти з питань бухгалтерського обліку та звітності.

Нормативні акти з питань обліку та звітності в банках складаються Національним банком на виконання законодавчих актів, Постанов Верховної Ради України, Указів Президента України, Рішень Правління або вказівок керівництва Національного банку.

Перелік основних законодавчих документів почнемо з Закону України «Про банки та банківську діяльність» від 07.12.00 №2121-ІII (остання редакцiя вiд 24.11.2009 на пiдставi 1533-17) [6].

Цей закон є основним нормативним документом, на який опираються банки України у своїй діяльності. Він регулює взаємовідносини банків зі своїми клієнтами. Цей закон є основним нормативним документом, на який опираються банки України у своїй діяльності. В статті 49 даного закону розглядаються кредитні операції; вказано, що для проведення спільного фінансування банки можуть укладати угоди про консорціумне кредитування. В рамках такої угоди банки-учасники встановлюють умови надання кредиту та призначають банк, відповідальний за виконання угоди. Банки-учасники несуть ризик по наданому кредиту пропорційно до внесених у консорціум коштів. Банк зобов'язаний мати підрозділ, функціями якого є надання кредитів та управління операціями, пов'язаними з кредитуванням. Банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів. Використання цінних паперів власної емісії для забезпечення кредитів можливе з дозволу Національного банку України. Банк зобов'язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків. Банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Виняток можна робити лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків. Банк має право видавати бланкові кредити за умов додержання економічних нормативів. Надання безпроцентних кредитів забороняється, за винятком передбачених законом випадків. У разі несвоєчасного погашення кредиту або відсотків за його користування банк має право видавати наказ про примусову оплату боргового зобов'язання, якщо це передбачено угодою. На міжбанківському ринку також використовується Цивільний кодекс України, нормативні акти Національного банку України, статути комерційних банків, кредитні договори.

Кредитні відносини між комерційними банками визначаються на договірних засадах саме шляхом укладання кредитних договорів, які мають передбачити права та зобов’язання сторін з належним оформленням справ за міжбанківськими кредитами.

Комерційні банки здійснюють кредитне обслуговування позичальників на договірних умовах. Кредитування суб’єктів господарювання здійснює комерційний банк, а не його структурні одиниці (філії, відділення). Отже, якщо це передбачено відповідними повноваженнями структурної одиниці (положення, статут, довіреність), остання має право укладати кредитні договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. Але якщо структурна одиниця банку не одержала відповідних повноважень і уклала кредитний договір від імені банку, а останній у подальшому схвалив цю угоду, то у таких випадках керуються статтею 63 Цивільного кодексу України.

Закон України «Про аудиторську діяльність» від 22. 04. 1993 № 3125–XII (остання редакцiя вiд 19.01.2007 на пiдставi 140-16). Цей Закон визначає правові засади здійснення аудиторської діяльності в Україні і спрямований на створення системи незалежного фінансового контролю з метою захисту інтересів користувачів фінансової та іншої економічної інформації [5].

Закон України «Про заставу» від 02. 10. 1992 №2654 – XII (остання редакцiя вiд 20.06.2007 на пiдставi 997-16). Цей закон регулює взаємовідносини між банком (кредитодавцем) і клієнтом (позичальником), а саме їх відносини при заставі деякої власності для забезпечення кредиту [9].

Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень » від 18. 11. 2003 N 1255-IV (остання редакцiя вiд 29.01.2006 на пiдставi 2704-15). Цей Закон визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна [8].

Постанова Національний банк України «Про затвердження Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків» від 06. 07. 2000 N 279 ( остання редакцiя вiд 28.12.2008 на пiдставi z1206-08). З метою підвищення надійності та стабільності банківської системи, захисту інтересів кредиторів і вкладників банків Національним банком України установлюється порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків [12].

Резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків є спеціальним резервом, необхідність формування якого обумовлена кредитними ризиками, що притаманні банківській діяльності. Створення резерву під кредитні ризики - це визнання витрат для відображення реального результату діяльності банку з урахуванням погіршення якості його активів або підвищення ризиковості кредитних операцій.

Відповідно до статті 370 Цивільного кодексу України та статті 16 Закону України «Про страхування» від 07.03.1996 № 85/96-ВР (поточна редакцiя вiд 14.08.2009 на пiдставi 1447-17), укладаючи договір страхування, страхувальник має право передбачити в договорі умову про виплату страхової суми іншій особі, зокрема, банку від якого він одержав кредит. Отже, крім необхідності перевірки відповідності умов договору чинному законодавству, арбітражний суд повинен з’ясувати, чи є в договорі умова про виплату страхової суми банку, що надав кредит. При відсутності цієї умови у банку немає правових підстав вимагати від страховика сплати суми неповернутого позичальником кредиту та процентів, навіть у тому випадку, якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування несвоєчасної виплати кредиту [11].

Надаючи кредит з умовою його страхування, банк має перевірити наявність в договорі обов’язку страховика у разі настання страхового випадку виплатити страхову суму банку.

Підстави, за якими страховик має право відмовити у виплаті страхових сум, передбачені у статті 26 Закону України «Про страхування». Відповідно до частини другої статті 18 цього закону факт укладення договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування [11].

Договір страхування, як передбачено третьою частиною статті 18 Закону України «Про страхування», набуває чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачене умовами страхування. Зокрема згідно із статтею 6 згаданого закону загальні умови і порядок проведення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. А отже, позивач (банк) повинен довести, що його вимоги щодо стягнення страхової суми з страховика ґрунтуються на договорі страхування, який набрав чинності страховик має відповідати за договором страхування тільки у випадку відсутності на рахунку позичальника кредиту достатніх коштів для виконання його зобов’язання за кредитним договором. Цю обставину арбітражний суд з’ясовує при вирішенні спору [3].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12