Особливості кредитування населення на споживчі потреби

Чековий кредит є різновидом поновлюваної позики. Це – форма кредитної лінії з правом одержання кредиту протягом певного строку.

Використання клієнтом чеків призводить до зменшення ліміту кредитування. Банк дозволяє власникові рахунка виписувати чеки на суму лише в межах встановленого ліміту. Додаткові внески на чековий рахунок відновлюють ліміт кредитування. Якщо додаткові внески не надходять, ліміт кредитування вичерпується і спеціальний чековий рахунок закривається.

Чековий кредит є вигідним видом споживчого кредитування як для фізичної особи, так і для банку. Його організація не вимагає значних витрат; чековий кредит легко піддається банківському контролю. Для клієнта чековий кредит вигідний й тим, що комерційні банки беруть за його користування відносно невелику плату (відсоток).

Найпоширенішим в сучасних умовах у західних країнах є такий вид банківського споживчого кредиту, як кредитування за допомогою кредитної картки основна перевага кредитної картки, яка й робить її надзвичайно популярною серед населення, є зручність у практичному користуванні. Кредитна картка – це іменний (з ідентифікатором власника) грошовий оплатно-розрахунковий банківський документ, який використовується для надання споживчого кредиту.

Кредитні картки виготовляють з матеріалу, важкодоступного для підробки. Нині в розвинутих країнах світу кредитні картки вийшли на перше місце як засіб розрахунку в сфері споживання. Сьогодні кредитні картки в грошовій сфері замінили готівку і чеки: розрахунки за товари і послуги проводяться позичальником в рахунок своєї кредитної картки. Використання кредитних карток значно полегшує умови надання споживчого кредиту. Проте залишаються значними й зловживання і навіть шахрайство при практичному застосуванні кредитних карток; так, вони можуть використовуватися не їх власником, а іншою людиною. Кредитні картки випускаються банком-емітентом для своїх платоспроможних клієнтів за певну плату. Для кожної з карток встановлюється ліміт кредитування. Кредитні картки можуть поширюватися групами банків [21].

Використання кредитних карток виражає економічні відносини з споживчого кредитування між трьома суб'єктами:

-       банком;

-       власником картки;

-       торговельною організацією (торговцем).

Між банком і торговельним закладом укладається відповідна угода про використання кредитних карток цього банку при покупці товарів. Торговельний заклад має дати офіційну згоду на прийняття карток даного банку при розрахунках за товари, що в ньому куплені. Для торговельної організації кредитна картка є гарантією відкриття покупцю кредиту в банку. 3 кредитними картками працюють, в основному, великі торговельні заклади, дрібні роздрібні торговці віддають перевагу при розрахунках за товар готівці.

Періодично через певний строк (або негайно) торговельні організації передають у банк рахунки за товари, продані власникам кредитних карток. Банк оплачує ці рахунки, перераховуючи певну суму коштів на поточний рахунок торговельної організації. Поступово ліміт кредитування вичерпується і якщо власник кредитної картки не погашає своїх зобов'язань перед банком, картка втрачає свою дію.

Власники кредитних карток постійно отримують інформацію про залишок ліміту кредитування за нею і, відповідно, про необхідність продовження кредиту.

Отже, можна виділити такі основні стадії процесу споживчого кредитування за допомогою кредитних карток:

-       видача банком кредитної картки клієнту-позичальнику;

-       купівля позичальником товарів за карткою в магазині;

-       передача магазином торговельних рахунків на куплені товари в банк;

-       перерахування банком коштів на поточний рахунок магазину;

-       щомісячне виставлення магазином рахунків за куплені товари власникові кредитної картки – постачальнику;

-       повернення позичальником коштів банку.

Кредитні картки для потреб споживчого кредитування можуть випускатися не лише банками, а и такими організаціями, як авіакомпанії, залізниці, готелі, телефонні фірми, автозаправні станції тощо.

Банк одержує відсотки за кредит, що надається власникам карток у межах ліміту кредитування. Банк регулює величину кредитного ліміту за картками і періодично відновлює самі картки, що дозволяв йому переоцінювати кредитоспроможність власників карток.

Як правило, лише найбільші комерційні банки здатні емітувати власні кредитні картки, адже, щоб давати прибуток, система поширення карток має бути досить масштабною. Основні витрати, пов'язані із застосуванням кредитних карток, для банків становлять витрати на їх випуск на ринок, тобто пошуки комерційної мережі, яка була б згідна приймати їх як засіб платежу. Зрозуміло, що емісія власних кредитних карток є досить дорогою банківською операцією. Тому на практиці комерційні банки використовують загальнонаціональні (навіть всесвітні) системи кредитних карток. Найвідоміші з них: VІSА, Аmегісаn Ехргеss та ін. Банки на основі купленої ліцензії емітують кредитні картки цих систем.

На ринку має місце досить жорстка конкуренція між різними системами і видами кредитних карток.

Кредитні картки призначені переважно для споживчого кредитування в роздрібній торгівлі при придбанні недорогих товарів. Вони, як правило, не пристосовані для купівлі дорогих речей тривалого користування. Ліміт кредитування за більшістю карток менше вартості таких товарів.

Потенціальні можливості використання кредитних карток досить великі. В Україні роль банківських і небанківських кредитних карток на вітчизняному ринку зростатиме з розширенням ринку споживчого кредиту.

3.2 Напрямки зниження ризику за операціями банківського споживчого кредитування

Останнім часом все актуальнішою в контексті економічних зрушень, які відбуваються в Україні, стає проблема становлення системи управління ризиками в комерційних банках. Кредитування є найбільш ризиковою операцією для банків, і в той же час залишається однією з найвагоміших в структурі процентних доходів банку. Ефективність банківської діяльності значною мірою залежить від якості управління ризиками [63].

Кредитний ризик – ризик невиконання позичальником зобов’язань за кредитними операціями (тобто ризик того, що сплата позичальником відсотків і основного боргу за кредитними операціями проводитиметься з відхиленнями від умов кредитної угоди або взагалі не проводитиметься) [78].

Створити цілком безризиковий портфель неможливо, однак своєчасне погашення позичок і відсотків по них багато в чому визначає успішну роботу банку.

1. Знизити ризики в сегменті споживчого кредитування можна за рахунок повноцінного задіяння кредитних бюро, які вже створені в Україні, однак їх діяльність стримується низкою суб’єктивних та об’єктивних чинників [60].

2. Одним з методів зниження кредитного ризику є страхування кредитів. Страхування кредиту припускає повну передачу ризику його неповернення страховій кампанії. Існує багато різних варіантів страхування кредитів, але усі витрати по страхуванню звичайно відносяться на позичальників. В даний час така форма захисту від ризику не поширена у зв'язку з відсутністю надійних страхових кампаній [61].

3. Наступний метод це метод лімітування – встановлення ліміту, тобто граничних сум здійснюваних кредитних операцій. Як приклад можна навести нормативи кредитного ризику, встановлені Національним банком України для комерційних банків: максимальний розмір ризику на одного позичальника; норматив «великих» кредитних ризиків; норматив максимального ризику на одного інсайдера; норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам. Як правило, банки встановлюють ліміт, який регламентує розмір обороту по видачах кредиту за певний період (ліміт видачі). У деяких випадках встановлюється ліміт заборгованості, який регламентує заборгованість за кредитом на певну дату [52].

4. Моніторинг можна визначити як проведення систематичного аналізу господарської діяльності позичальника, його фінансового стану, а також комплекс інших заходів, які направлені на зменшення кредитного ризику – ризику неповернення кредиту та несплати відсотків за ним протягом дії кредиту [71].

Щоб уникнути проблемної позики працівник банку повинен передбачати її появу, знаючи причини виникнення та враховуючи ознаки. Лише суворий контроль за кредитним проектом в цілому дозволяє забезпечити безпеку, надійність і прибутковість кредитних операцій комерційних банків.

Існують принципи моніторингу, які є важливими для успішної кредитної діяльності будь-якого банку [53]:

– банк повинен мати свою систему моніторингу кредитних операцій;

– система моніторингу має бути безперервною та оперативною;

– проведення заходів щодо супроводження кредитних проектів, які направляються на зниження рівня ризику невиконання боржником своїх зобов'язань;

– організація моніторингу повинна сприяти покращенню відносин між кредитором та позичальником;

– кредитний контроль повинен здійснюватись найбільш кваліфікованими та досвідченими працівниками банку.

5. Кредитні працівники віддають перевагу методу оцінки кредитоспроможності, оскільки він дозволяє запобігти практично усі можливі втрати, зв'язані з неповерненням кредиту. До визначення кредитоспроможності існує багато різних підходів. Критерії, по яких виробляється оцінка позичальника, індивідуальні для кожного банку і ґрунтуються на його практичному досвіді. Ці критерії періодично переглядаються, що забезпечує пристосування аналізу до умов, що змінюються, і підвищує його ефективність [33].

Аналіз кредитоспроможності заключається в визначенні здатності позичальника своєчасно і в повному обсязі покрити заборгованість за кредитом, ступені ризику, який банк готовий взяти на себе; розмір кредиту, який може бути наданий при даних обставинах і, нарешті, умов його надання.

Метою аналізу кредитоспроможності приватних позичальників є оцінка кредитних ризиків, які дещо відрізняються від ризиків, що присутні при кредитуванні юридичних осіб. Більшість споживчих кредитів невеликі тому банки змушені збільшувати кількість позичальників, які мають різні особисті і фінансові характеристики, щоб покрити власні витрати на кредитування.

Аналіз кредитоспроможності клієнта дозволяє виявити фактори ризику, які здатні привести до непогашення виданого банком кредиту в обумовлений строк і оцінити ймовірність своєчасного повернення кредиту. Визначення кредитоспроможності клієнта є невід’ємною частиною роботи банку по визначенню можливості надання кредиту. Під аналізом кредитоспроможності позичальника розуміється оцінка банком позичальника з точки зору можливості і доцільності надання йому кредиту, визначення ймовірності повернення у відповідності з кредитним договором. Аналіз кредитоспроможності клієнта дозволяє банку, своєчасно утрутившись у справи боржника, вберегти його від банкрутства, а при неможливості цього – оперативно призупинити кредитування.

Аналіз платоспроможності проводиться як по позичальнику так і по його поручителю. При цьому метод аналізу і документація така ж сама, як і при аналізі самого позичальника. В результаті проведеної роботи визначається можливості клієнта виконувати платежі на погашення основного боргу і відсотків за нього, а поручителя – виконувати їх у випадку неплатоспроможності основного позичальника.

Оцінку фінансового стану позичальника Банк здійснює кожного разу під час укладання договору про надання кредиту (пролонгацію кредиту), а надалі періодичність проведення оцінки залежить від якості обслуговування боргу позичальником. Оцінка якості обслуговування боргу здійснюється щомісяця.

Оцінка фінансового стану позичальника проводиться у 3-и етапи [47]:

–       1-ий етап – збір інформації про клієнта;

–       2-ий етап – ідентифікація клієнта;

–       3-ій етап – оцінка кредитоспроможності позичальника.

Аналіз кредитоспроможності клієнта передує укладенню з ним кредитного договору і дозволяє виявити фактори ризику, які здатні привести до непогашення виданого банком кредиту в обумовлений строк, і оцінити ймовірність своєчасного повернення кредиту. Визначення кредитоспроможності клієнта є невід’ємною частиною роботи банку по визначенню можливості надання кредиту. Під аналізом кредитоспроможності позичальника розуміється оцінка банком позичальника з точки зору можливості і доцільності надання йому кредиту, визначення ймовірності повернення у відповідності з кредитним договором. аналіз кредитоспроможності клієнта дозволяє банку, своєчасно утрутившись у справи боржника, вберегти його від банкрутства, а при неможливості цього – оперативно призупинити кредитування [63].

Оцінка стану обслуговування боргу здійснюється щомісяця. Залежно від якості погашення позичальником кредитної заборгованості та відсотків, визначається група кредитних операцій (табл. 3.1) [34].

Таблиця 3.1. Класифікація груп кредитних операцій за якістю обслуговування позичальником боргу

Якщо одна з вимог кожного підпункту, що характеризує групу кредитної операції за якістю обслуговування боргу позичальника не виконується, то така операція зараховується до групи на один рівень нижче.

Відповідно до перелічених цієї методики критеріїв здійснюється класифікація кредитного портфеля за ступенем ризику та визначається категорія кредитної операції таким чином (табл. 3.2) [25].

Оцінка якості кредитної операції здійснюється до часу виконання позичальником зобов’язання за нею (надходження коштів) незалежно від виду зобов’язання.

Таблиця 3.2. Класифікація категорій кредитних операцій

Виходячи з суми забезпечення та коефіцієнтів залежно від категорії кредитної операції, розраховується резерв під кредитні ризики (табл. 3.3) [16].

Таблиця 3.3. Резерв під кредитні ризики

Проблема мінімізації банківських ризиків знайшла своє відображення у новій редакції Закону України «Про банки і банківську діяльність». Зокрема у статті 44 зазначається: «Банк створює постійно діючий підрозділ з питань аналізу та управління ризиками, що має відповідати за встановлення структури балансу, лімітів окремих операцій, лімітів ризиків підприємств-контрагентів і країн-контрагентів» [3].

Окрім того, кожен вітчизняний банк з метою управління ризиками повинен мати у своїй структурі такі постійно діючі комітети:

-         кредитний (цей підрозділ щомісяця оцінює якість активів, готує пропозиції щодо формування резервів на покриття можливих збитків від їх знецінення);

-         комітет з питань управління активами й пасивами (щомісячно розглядає собівартість пасивів і прибутковість активів, приймає рішення щодо політики відсоткової маржі, розглядає питання стосовно відповідності строків активів та пасивів, надає відповідним підрозділам банку рекомендації щодо усунення розбіжностей у часі);

-         тарифний (аналізує співвідношення собівартості послуг і ринкової конкурентоспроможності діючих тарифів, відповідає за політику банку з питань операційних доходів).

Стратегія управління банківськими ризиками – невід'ємна частина банківського менеджменту. Система управління банківськими ризиками має включати такі складові, як ідентифікація, оцінка, контроль, моніторинг. Подальші дослідження необхідно спрямувати на вдосконалення кожної із цих складових [78].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10