Організація ресурсної бази банків в Україні

Складовими ресурсів банку, а отже і підприємницького капіталу, є його власні та залучені від інших юридичних та фізичних осіб кошти, а їх структура і розмір визначаються інтенсивністю та різноманітністю операцій, що здійснюються тією чи іншою фінансово-кредитною установою [6, c.302].

Результати досліджень, проведених у банківських установах України щодо джерел формування банківського капіталу, зокрема підприємницької його частки, подаються у додатку Б.

Однак, власні ресурси - лише відправна точка для організації банківської справи, і їхня роль зводиться переважно до гарантування прибутковості і фінансової стійкості банків. Більшість же банківських операцій, в їх числі і стимулювання підприємництва, здійснюється за рахунок залучення зовнішніх джерел коштів. Серед залучених коштів банків найбільше значення, на нашу думку, мають [14, c.84]:

кошти на розрахункових, поточних та інших рахунках клієнтів;

депозити підприємств і організацій;

вклади населення;

кредити, одержані від інших банків;

кошти бюджету.

Депозити слугують важливим джерелом коштів, завдяки яким банки формують переважну частину своїх дохідних активів. Не депозитні кошти найчастіше залучаються для підтримання ліквідності банків.

Мобілізація банківських ресурсів - це чітко визначені зусилля банку, що спонукають контрагентів вкладати кошти саме в цей банк. Також визначено, з яких сегментів фінансового ринку банк мобілізує ці ресурси (ринок банківських ресурсів).

Вперше у вітчизняній теорії виділено основні та похідні (деривативні) складові ресурсної бази. Похідне утворення ресурсів є погашенням банківських кредитів, фінансуванням через амортизаційні відрахування і перегрупуванням активів [31, с.31-35].

Банк повинен також враховувати чинники, які здійснюють вплив на створення ресурсної бази. У дослідженні виявлено такі чинники та запропоновано об’єднати їх у три групи (рис.1.3).

Рис.1.3 Чинники, які впливають на створення ресурсної бази

Перша група чинників - неконтрольовані. Їх вплив банк не може попередити чи змінити і враховує як задані величини. Серед таких позасистемних чинників доцільно виділити макроекономічні, стан фінансового ринку, нормативи регулюючих органів.

До другої групи чинників - частково контрольованих, вплив яких на мобілізацію ресурсів банк може частково змінити, належать поведінка клієнтів, конкурентів і власників.

Третя група чинників - це внутрішньосистемні. До них належать ендогенні величини впливу, які є контрольовані, тобто їх вплив банк може змінити так, щоб узгодити обсяг мобілізованих ресурсів згідно з поставленими цілями.

Важливим елементом політики банку стосовно мобілізації ресурсів є вироблення рекомендацій щодо формування ресурсної бази [40, c. 206].

Традиційним джерелом формування ресурсів банку є вклади клієнтів, але з розширенням банківської діяльності виникає потреба в пошуку нових шляхів зростання ресурсної бази.

Якщо наявних залучених коштів недостатньо для проведення всіх активних операцій, що їх має намір здійснити банк, то можна або відмовитися від операції, або запозичити ресурси на ринку.

Операцію запозичення коштів називають купівлею фондів, а джерела запозичення - недепозитними зобов’язаннями банку. Особливістю запозичених коштів є те, що у процесі їх формування виступає банк, тоді як при створенні депозитної бази ініціатива належить клієнтам. Коли йдеться про запозичення, банк самостійно визначає скільки і на який період йому потрібно коштів, а у процесі залучення вкладів їх сума та строки визначаються клієнтами з огляду на власні потреби [43].

Серед недепозитних джерел формування банківських ресурсів найбільш поширеними на сучасному етапі є:

отримання міжбанківських кредитів;

рефінансування в Національному банку України;

операції “репо”;

емісія цінних паперів власного боргу (банківські векселі, облігації тощо).

Основним джерелом недепозитних ресурсів є операції з отримання міжбанківських кредитів. Ці операції надають можливість банкам з недостатнім обсягом ресурсів забезпечувати виконання резервних вимог НБУ та задовольняти потреби власних клієнтів у кредитах шляхом залучення необхідних для цього ресурсів інших банків, які мають тимчасовий надлишок грошових коштів.

Перевагами операцій з міжбанківського кредитування виступають передусім відносна простота оформлення та швидкість здійснення.

Досить поширеними є міжбанківські кредити “overnight", які повинні повертатися на наступний день після їх отримання [46, c.231].

Досить широко використовуються в міжнародній банківській практиці операції з позичання ресурсів у системі центрального банку. Центральний банк кредитує банківські установи на короткостроковій основі з метою сприяння їм у вирішенні проблеми з тимчасовою нестачею ресурсів для проведення активних операцій.

В Україні Національний банк здійснює політику рефінансування банків через використання таких інструментів [14, c.146]:

рефінансування банків шляхом операцій на відкритому ринку;

надання стабілізаційного кредиту;

операції купівлі-продажу державних цінних паперів на відкритому ринку.

Національний банк України здійснює операції на відкритому ринку шляхом:

проведення короткострокового рефінансування банків;

проведення середньострокового рефінансування банків;

надання кредитів “overnight”;

купівлі/продажу державних цінних паперів.

Постійні зміни умов функціонування банків, посилення конкуренції на фінансовому ринку потребують вдосконалення існуючих та впровадження нових методів управління банківськими операціями. Щодо недепозитних банківських операцій, то тут все більшого розвитку за останні роки набувають так звані операції із забалансового фінансування.

Основними методами забалансового фінансування є [44, c.86]:

сек’юритизація активів;

продаж кредитів;

надання кредитних гарантій.

Сутність методу сек’юритизації активів полягає у трансформації кредитів, наданих банкам, у відповідне недепозитне джерело залучення ресурсів шляхом випуску цінних паперів власного боргу. У загальному вигляді механізм здійснення сек’юритизації активів за рахунок залучених раніше ресурсів надає клієнтам кредити обов’язково під реальну заставу. Надалі при виникненні потреби в залученні додаткових ресурсів банк об’єднує в єдиний пакет усі документи, що підтверджують внесення відповідних видів застави під надані клієнтам кредити.

Потім банк здійснює випуск цінних паперів власного боргу (облігацій, векселів), забезпеченням яких виступає саме цей пакет заставних документів, що передається інвесторам разом з цінними паперами у момент здійснення їх продажу. У результаті банк отримує можливість залучити ресурси на ринку за найменшою порівняно з іншими джерелами вартістю, оскільки його цінні папери забезпечуються реальною заставою. Отримані таким чином у розпорядження банку кошти використовуються ним для надання нових кредитів та вкладень в інші доходи. Погашення емітованих банком цінних паперів здійснюється за рахунок кредитних коштів, що повертаються після визначеного терміну користування позичальниками-заставодавцями.

Сутність методу продажу кредитів полягає у здійсненні операцій з продажу права власності банку на якісні короткострокові кредити іншим банківським установам. Одним із найважливіших чинників, що спонукає банки застосовувати цей метод, є очікуване підвищення ринкової відсоткової ставки. У цьому разі здійснення продажу кредитів, наданих під діючу ставку, дозволить банку вже в найближчому майбутньому вкласти ресурси, отримані від продажу в активи з більшою прибутковістю. У сучасній міжнародній практиці, як правило, банк - продавець кредиту зберігає за собою право на обслуговування боргу, отримуючи від позичальників відсоткові платежі та контролюючи виконання ними термінів платежів, в інтересах банку-покупця за відповідну комісійну винагороду [51].

Одними з найпоширеніших забалансових недепозитних операцій є операції з надання кредитних гарантій банку.

Кредитна гарантія - це забалансове зобов’язання банку, згідно з яким він погоджується за визначену плату гарантувати повернення кредиту своїм клієнтом іншому банку або виконання умов контракту, що був укладений між клієнтом банку та третьою особою. Кредитні гарантії є вигідними як для банку-гаранта, так і для його клієнта. Так, банк за видачу кредитної гарантії отримує значний прибуток у вигляді комісійних не використовуючи власних ресурсів. Що стосується клієнта, то надана банківська гарантія дозволяє йому зміцнити свою репутацію надійного позичальника та розраховувати на істотне зниження вартості кредиту або спрощення та полегшення умов комерційного контракту [70].

З метою збалансованого формування ресурсів у банківській практиці використовується декілька методів оцінки потреб банку в ліквідних коштах:

1. Метод фондового пулу (метод визначення величини розриву ліквідності). Він є основним у банківській практиці і полягає у визначенні величини розриву ліквідності протягом певного періоду, що дорівнює різниці між очікуваними припливами та потенційними відтоками коштів, надає можливість побудувати наочну модель руху майбутніх активів та пасивів банку.

Оцінка динаміки майбутніх вкладів та кредитів зводиться до прогнозування зростання депозитів та кредитів за трьома основними компонентами:

а) трендовий компонент, який визначається за допомогою побудови тренду, що характеризує закономірну тенденцію або довгостроковий середній темп зростання;

б) сезонний компонент, який характеризує зміни в стані вкладів та кредитів протягом певного періоду порівняно з їх рівнем за станом на кінець попереднього року, що викликані сезонними чинниками;

в) циклічний компонент, який виражає позитивне або негативне відхилення від сукупного рівня очікуваних вкладів та кредитів, обчислюється як сума трендового та сезонного компонентів, і залежить від стану економіки цього року.

Різниця підсумків очікуваних потоків надходжень коштів та обсягів ресурсів для кредитування складає плановий дисбаланс, який дозволяє більш точно спрогнозувати розмір підсумкового розриву ліквідності. Коли джерела ліквідних коштів перевищують використання ліквідних коштів, банк має позитивний розрив ліквідності. Цей надлишок ліквідних коштів повинен бути швидко інвестований в активи, що приносять дохід, до виникнення необхідності покриття потреби в коштах. Коли обсяг використання ліквідних коштів перевищує величину їх джерел, банк має дефіцит ліквідних коштів, або негативний розрив ліквідності. І тоді він повинен отримати кошти з найдешевших та доступних за часом джерел.

2. Коефіцієнтний метод - це здатність банку залучати кошти під нормальні відсотки тісно пов’язана зі сприйняттям ринком якості його активів. Банки з високоякісними активами та достатнім капіталом мають можливість залучати ресурси за найнижчими ставками у порівнянні з іншими банками - в силу довіри інвесторів до надійності такого банку. Банк зі стабільною базою основних депозитів може мати незначні непередбачені відтоки депозитів. Банки, що сильно залежать від придбаних зобов’язань, повинні сплачувати вищі ставки і часто зустрічаються з відтоками таких коштів у пошуках більшої прибутковості. Тому важливе значення має обчислення обов’язкових нормативів, встановлених НБУ, та додаткових коефіцієнтів, які відображають стан банківської ліквідності.

Даний метод дозволяє виявити загальні тенденції зміни стану ліквідності банку і можливість появи проблемних ситуацій, своєчасно реагувати на погіршення стану ліквідності у процесі оперативного управління банком.

3. Метод структури коштів передбачає оцінку потреб банку в ліквідних коштах за методом структури коштів деякою мірою може бути віднесений до прийомів прогнозування обсягу коштів на кореспондентському рахунку, необхідного з погляду виконання зобов’язань перед клієнтами щодо повернення депозитних коштів та майбутньої видачі кредитів. Даний метод може бути використаний в оперативному плануванні поточної ліквідності в режимі “сьогодні на завтра".

При цьому банк (філія) визначається на запланований день з обсягами:

а) зобов’язань по “гарячих коштах” - коштів, які точно повинні вилучатися з банку;

б) зобов’язань по “ненадійних коштах” - коштів, значна частина яких може бути вилучена протягом дня; особливу увагу необхідно приділяти великим вкладам (у т. ч. і великим залишкам на поточних рахунках);

в) зобов’язань по “стабільних коштах” - коштів, ймовірність вилучення яких найменша (ключові депозити).

Ряд банків використовує у своїй діяльності метод наукового керування, в основу якого призначені економіко-математичні методи. Використання математичних методів в процесі управління банком дозволяє одночасно оперувати і пасивами, і активами балансу в тісному взаємозв’язку з урахуванням стану ліквідності, прибутковості та інших чинників.

При вирішенні задач математичного програмування використовується особливий обчислювальний метод, що одержав назву симплексного методу, цільовою функцією якого є максимізація прибутку, а система обмежень містить коефіцієнти, які ґрунтуються на показниках розміру джерел пасивів та активів банку, враховують необхідність дотримання нормативів достатності власного капіталу, ліквідності банку, показників ділової активності та інших показників, що використовуються в процесі аналізу та регулювання діяльності банків, застосування якого дозволить розрахувати структуру пасивів та структуру активів банку, яка забезпечить достатній рівень прибутковості при підтримці прийнятного рівня ризику та збереженні необхідного для сталої роботи банку рівня ліквідності.

Також банки використовують і такий метод залучення ресурсів, як встановлення залежності між кредитуванням клієнта і накопиченням коштів на його депозитному рахунку.

У цьому випадку між банком і клієнтом підписується договір, відповідно до якого банк бере на себе зобов’язання надати клієнту кредит за умовою накопичення і зберігання останнім протягом встановленого терміну визначеної суми коштів.

Вигода клієнта при такому депозиті полягає в тому, що він має можливість безперешкодно одержати в банку кредит, причому чим меншим буде розрив між сумою депозиту і сумою кредиту, тим меншим буде встановлений процент за позичкою.

У банку при такому кредитуванні значно меншим буде ризик неповернення позички, оскільки він має право спрямовувати на погашення кредиту кошти, що зберігаються на депозитному рахунку.

Більшість банків в області управління активами використовує метод загального фонду коштів, що припускає мобілізацію коштів із наступним направленням їх на потреби, що формуються у даний момент.

Але даний метод має суттєві недоліки: у ньому відсутня чітка політика в розміщенні ресурсів у залежності від терміну і джерела їх утворення, ступеня ризику і прибутковості активів, що в значній мірі негативно позначається на стані ліквідності банку і його платоспроможності.

У додатку В подана економічна оцінка методів стратегії управління активами банку.

Сутність цінових методів управління полягає у використанні відсоткової ставки за депозитами, як головного важеля у боротьбі за вільні грошові кошти клієнтів.

Нецінові методи управління залученими коштами банку базуються на використанні різних прийомів заохочення клієнтів, які прямо не пов’язані зі зміною депозитних ставок.

Це реклама, покращення рівня обслуговування, розширення спектру банківських послуг, безкоштовні послуги, проведення лотерей, зручний для клієнтів графік роботи, зручне розташування банківських відділень та філій, широка мережа банкоматів тощо.

На практиці методи цінового та нецінового управління застосовуються паралельно.

Формування ресурсної бази банку в ринковій економіці базується на дотриманні наступних принципів:

орієнтація на потреби ринку, на задоволення попиту клієнтів, на створення таких банківських продуктів і послуг, які можуть принести прибуток;

адекватність параметрів ресурсів банку його політиці в області розміщення коштів;

безупинне прагнення до підвищення ефективності банківської діяльності шляхом зменшення витрат на ресурсозабезпечення та одержання оптимальних доходів від розміщення сформованих ресурсів;

використання сучасної інформаційної бази та інноваційних технологій при формуванні банківських ресурсів (комп’ютерні технології та мережі, автоматизовані системи ведення біржових торгів та ін).

Також виділяють наступні принципи формування ресурсів банків (рис.1.4):

1. Комерційний розрахунок: доходи покривають витрати, відсутнє право на отримання державних субсидій, безпосередньою метою діяльності є отримання прибутку при розумному ризику.

Рис.1.4 Принципи формування ресурсів банків [60, c.420]

Основним джерелом прибутку є банківський процент. Першоосновою процента є додатковий продукт, створений у виробництві, а на поверхні явищ прибуток банків виступає переважно як різниця між сумою процентів, отриманих за надані банком кредити і виплачених по внесках клієнтів.

2. Автономія: банки отримали право самостійно здійснювати ціноутворення банківських продуктів у межах діючих обмежень, тобто самостійно встановлюють відсоткові ставки за депозитами та кредитами, розміри тарифів на розрахунково-касове обслуговування тощо.

3. Самоуправління: банки самостійно визначають стратегію і тактику свого розвитку, своєї діяльності без втручання держави.

4. Банки належать до категорії підприємств - фінансових посередників і працюють за принципом: “Дешевше купити - дорожче продати". Виходячи з цього банк з повним правом можна назвати спекулятивним підприємством. Певна річ, спекуляція зі сторони банку має свої межі. Будь-хто має право торгувати, але для цього спекуляція повинна носити “цивілізований” характер. Для приборкання її аморальних якостей вона повинна спиратись на законодавство, не суперечити йому, для здійснення комерції кожен банк повинен мати рівні інформаційні можливості про кон’юнктуру ринку. У таких умовах спекуляція втрачає свій кримінальний відтінок і стає нормою підприємництва. Від того наскільки успішно “спекулює" банк, залежить його дохідність та ефективність діяльності.

5. Всі гроші, всі ресурси банку повинні максимально працювати. З позиції комерції не повинно бути ресурсів, які даремно лежать. Реальність однак така, що якась частина коштів знаходиться в резервах, обертається повільно, або не обертається зовсім. З позиції бізнесу це не природно, тому завжди корисно знати, що прибуток тим вищий, чим вища частка кредитів по відношенню до банківських резервів.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8